Живцем поховані - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 3

Холоднувате свіже повітря ста­ро­го до­му підсвіжи­ло мої нер­ви, і після душ­но­го ва­го­на мені бу­ло надз­ви­чай­но приємно тут по­сидіти й тро­хи од­по­чить. Нер­ви мої зас­по­коїлись. Вог­ку­ва­тий та свіжий дух в світлиці був мені приємний. Я люб­лю цей дух ста­ро­давніх домів. І мої дум­ки без моєї волі не­са­мохіть пе­ре­летіли в дав­ню дав­ни­ну, в світли­цю мо­го діда. Пе­ред моїми очи­ма вста­ла уся обс­та­ва давніх дідо­вих по­коїв, од­ра­зу ви­ник­ли, мов з ту­ма­ну, давні лю­де то­го ча­су, си­во­бо­роді діди з по­мор­ще­ни­ми що­ка­ми, але здо­рові, кре­мезні й ве­селі, ба­бусі в прос­тих уб­ран­нях, але з щи­рим не­по­тай­ним сер­цем; ви­ник­ли, мов з ту­ма­ну, старі сиві ук­раїнські шлях­тичі в дов­гих сірту­ках з ву­зеньки­ми ру­ка­ва­ми, з на­мо­та­ни­ми на шиї чор­ни­ми шов­ко­ви­ми хуст­ка­ми, їх старі жінки в білих чип­ках або в шов­ко­вих хус­точ­ках на го­лові, в дов­гих ша­лях на пле­чах, з на­род­ною мо­вою в ус­тах, з на­род­ни­ми ве­се­ли­ми жар­та­ми в роз­мові. Кру­гом ме­не на цих де­рев'яних по­мальова­них стільцях із чу­дер­нацьки­ми вирізка­ми на спин­ках не­на­че сиділи ті давні лю­де, про­ва­ди­ли щи­ру ве­се­лу роз­мо­ву. Я ніби по­чув їх го­ло­си з да­ле­кої ми­нув­шос­ти, їх роз­мо­ву, ве­се­лий сміх, гострі жар­ти. Мені чо­гось зда­ва­лось, що з опрічної кімна­ти от-от не­за­ба­ром од­чи­няться двері, і звідтіля вий­де ста­ренька, ви­со­ка, рівна ста­ном си­ва панія, кот­ра ко­лись ме­не ма­ло­го го­ду­ва­ла горіха­ми та ма­ков­ни­ка­ми: зда­ва­лось, що в две­рях за­ма­ня­чать два кінці смуг­нас­тої шалі, котрі спа­да­ють до­до­лу й чер­ка­ються об діл, за­ма­ня­чить ри­ди­куль в її ру­ках, і во­на двиг­не но­гою, при­ся­де й зро­бить мені ста­ро­мод­ний кнікс…

Світличка ніби дих­ну­ла на ме­не тим ду­хом давніх часів, од кот­ро­го вже й сліду не зос­та­лось. Згад­ки пішли за згад­ка­ми, кар­ти­ни ста­ро­давнього жит­тя ви­ни­ка­ли од­на за однією, мов із ту­ма­ну. Я сидів за­ду­мав­шись.

Свікліцький ски­нув ка­тан­ку й сів ко­ло сто­ла. В чорній сірту­чині з де­ше­вої чер­ке­ши­ни він ще більше ски­нув­ся на па­на білим ви­дом і ви­со­ким та ши­ро­ким, тро­хи вип­ну­тим чо­лом, і м'яки­ми лис­ню­чи­ми ку­че­ря­ми кру­гом го­ло­ви.

- Чи да­ле­ко, Ва­си­лю, по­ве­зеш па­на? - спи­та­ла жінка в Свікліцько­го.

- Ой ду­же да­ле­ко! На­чу­вай­ся, Нас­те, ли­ха, бо мо­же й дві ночі до­ма не но­чу­ва­ти­му, - обізвав­ся Ва­силь, і з-під йо­го куд­ла­тих вусів, ба­гацько ясніших за борідку, блис­ну­ли білі густі й рівні, як підрізані, зу­би.

Він бист­ро зир­нув на ме­не: очі ніби про­мов­ля­ли до ме­не, що він жар­тує й тільки ля­кає жінку. Я вглядів, що в йо­го ка­рих очах світив­ся ро­зум, в пог­ляді про­май­ну­ли тя­ма й роз­ви­ток, про­май­ну­ли гост­ро, але ви­раз­но, чо­го не мож­на за­ува­жить в очах прос­тих се­лян або міщан при їх неш­вид­ких мля­вих дум­ках, а йо­го гострі очі ви­яв­ля­ли швид­ке рушіння ду­мок і спад­ко­вий примітний роз­ви­ток го­ло­ви.

- Як я не вер­ну­ся до­до­му на ніч, то тут вночі прий­дуть до те­бе роз­би­ша­ки, ви­де­руть вікно, влізуть у ха­ту та цюк те­бе со­ки­рою по го­лові! А тоді ви­тяг­нуть скри­ню в вікно з усім твоїм доб­ром, з на­мис­та­ми й з ду­ка­ча­ми, і з юб­ка­ми та кер­се­та­ми, - го­во­рив Свікліцький.

- Чорт зна що вер­зе! Ще й ля­кає. Ко­ли б хоч не ля­кав, - обізва­лась Нас­тя, сто­ячи ко­ло суд­ни­ка та лу­за­ючи насіння.

- Ож по­ба­чиш. Чо­гось моя ду­ша по­чу­ває, що де те­бе цієї ночі при­бу­де в гості отой страш­ний, ру­дий бо­ро­дань різник Бер­ко з тією здо­ро­вецькою со­ки­рою, що нею ру­бає м'ясо в різни­цях, - про­мо­вив Ва­силь.

- Ще й Бер­ка на тобі в до­да­ток! Мов­чав би вже, ко­ли не вер­неш­ся до­до­му на ніч. От­так він усе! Йо­му жар­ти, а я ля­гаю спа­ти з дітьми, то аж тру­шу­ся: і са­ма хре­щусь, і дітей хре­щу, і вікна хре­щу, і двері хре­щу.

- А пат­ла­тий Бер­ко й твоїх хрестів не по­боїться. Вчо­ра ка­зав мені, що прий­де з со­ки­рою до те­бе до­ко­неш­но сьогодні вночі.

- Та ну бо, чо­ловіче! Хоч не вер­зи ото­го страхіття на од'їзді, бо не спа­ти­му цієї ночі до біло­го дня.

- Оджеж цієї ночі сподівай­ся йо­го до се­бе в гості в глу­пу ніч, - ска­зав Ва­силь.

- Отаке мені го­ре, як ба­чи­те! - ска­за­ла Нас­тя, обер­та­ючись до ме­не. - Раз тієї зи­ми він як повіз яко­гось па­па до са­харні, то не бу­ло йо­го два дні й дві ночі. А са­ме пе­ред тим вночі в нас у Білій Церкві злодії обікра­ли і вби­ли од­ну ста­ру панію, кот­ра жи­ла са­ма собі з ку­хо­вар­кою в опрічно­му домі. Пані бу­ла ба­га­та. Про те усі зна­ли, що в неї в скрині си­ла гро­шей.

- Оце ж роз­би­ша­ки й те­бе ви­лу­щать! - обізвавсь Ва­силь.

- Саме пе­ред тим Ва­силь виїхав в до­ро­гу, став під ху­ру. Не­ма йо­го та й не­ма! Що вже я пе­ре­му­чи­лась, пе­ре­пе­ча­ли­лась та пе­ре­пу­ди­лась! І вро­ди­лась, й хрес­ти­лась, - то ще не заз­на­ла та­кої му­ки, як тоді. Дві ночі поспіль ме­не од стра­ху не­на­че тряс­ця тряс­ла. Ле­жу я на ліжку з ма­ли­ми дітьми, а ме­не й сон не бе­ре. Все пог­ля­даю на вікна, чи не до­бу­вається ча­сом хто до ха­ти. Усе підвод­жу з по­душ­ки го­ло­ву та й прис­лу­ха­юсь: а над­ворі завірю­ха, ме­те­ли­ця кру­тить та хур­то­ви­на. Чую я, щось сту­ко­тить та скри­пить: пев­но вітер хи­ли­тає вір'я та во­ро­та; а мені все здається й уяв­ляється уяв­ки, що то злодії вже ви­ко­лу­пу­ють вікна або тор­га­ють две­ри­ма. Гос­по­ди! скільки я наб­ра­лась тоді стра­ху. Дві ночі не спа­ла, а ніби продріма­ла, як кур­ка на сідалі.

- Оце ж і те­пер, як поїду з па­ном, то ти й цієї ночі сидіти­меш, як кур­ка, та ку­ня­ти­меш до са­мо­го світа. Я це пе­ред­чу­ваю. Од­жеж який­сь роз­би­ша­ка прип­лен­тається вночі, встро­мить но­жа в щіли­ну в две­рях, ски­не защіпку та й всур­га­ниться до те­бе.

- Через наші двері роз­би­ша­ка не прост­ро­мив би но­жа, - обізва­лась Нас­тя сміли­вим го­ло­сом, але при тих сло­вах ос­ту­пи­лась до по­ро­га, при­чи­ни­ла двері й ог­ля­ну­ла, чи доб­ре двері при­чи­ня­ються, чи щільно прис­та­ють до одвірків ко­ло клям­ки та ко­ло защіпки, не­на­че не йня­ла віри й две­рям і хотіла на свої очі пе­ресвідчи­тись, чи не вліз би ча­сом ніж у щіли­ну.

- Оджеж че­рез наші двері злодій зро­ду-звіку не од­ще­пить защіпки, не всу­не но­жа, бо двері за­хо­дять не прос­то в лут­ки п'ятою, а в про­дов­бані наскрізь в лут­ках заш­ка­лу­би­ни.

- А мо­же вже двері обш­мульга­лись про­ти клям­ки та защіпки? - ска­за­ла Нас­тя й заг­ля­ну­ла в щіли­ну, потім од­хи­ли­ла двері й знов ог­ля­ну­ла, ще й пальця­ми по­ла­па­ла гост­рий ру­бець ко­ло две­рей про­ти защіпки, чи не стер­ся він ча­сом.

- Чорта з два прост­ро­мить но­жа! А зась йо­му! - ска­за­ла Нас­тя й засміялась, зовсім пе­ресвідчив­шись в без­пеш­ності.

- Але мої коні доб­ре по­луд­ну­ють, вже не­за­ба­ром спо­рож­нять шаньки, а ха­зяїн си­дить го­лод­ний та те­ре­вені справ­ляв, та свою пе­ре­ля­ка­ну жінку ля­кає, - ска­зав Свікліцький, - побіжи лиш, Нас­те, на го­род та роз­гу­би там тро­хи свої стра­хи, щоб їх на ніч мен­ше зос­та­лось, нар­ви мені або місяч­ної редьки, або ци­булі, або дай мені на по­лу­день осе­лед­ця.

Настя побігла на го­род. Я по­чав роз­пи­ту­вать Свікліцько­го, як йо­го батько втра­тив по­ле й грунт і з якої при­чи­ни по­ле й грунт опи­ни­лись в графських ру­ках.

- Скажіть мені по правді, як во­но так тра­пи­ло­ся? - пи­тав я.

- Колись мій батько мав ко­ло Білої Церк­ви мо­же з шістде­сят де­ся­тин по­ля, а мо­же й більше. Це бу­ла на­ша дав­ня дер­жа­ва, на­ша батьківщи­на й дідиз­на, бо ми з давніх-да­вен бу­ли дво­ря­ни, ко­ли ще тут і гра­фа Браніцько­го не бу­ло. Та­ких дво­рян, як мій батько, тут у Білій Церкві ко­лись бу­ло чи­ма­ло. Усі во­ни бу­ли дрібні поміщи­ки, чи як тут у нас ка­жуть, дідичі: хто мав де­ся­тин двад­цять по­ля, хто со­рок або п'ятде­сят от­ут кру­гом Білої Церк­ви. А в містеч­ку усі во­ни ма­ли справіку свої грун­ти та ле­ва­ди. І цей ого­род з ле­ва­дою, де оце стоїть моя ха­та, ко­лись це усе бу­ло на­ше, бу­ла на­ша дер­жа­ва. Всі ті дво­ря­ни бу­ли пра­вос­лав­ної віри, не по­ля­ки, об­ла­ду­ва­ли землі, аж по­ки не з'явив­ся тут польний гетьман Кса­верій Браніцький. Бо ще як бу­ла Польща, то тут все бу­ли польські піддані, і польський ко­роль по­да­ру­вав гетьма­нові Кса­верієві Браніцько­му оцю усю Біло­церківщи­ну й Бо­гус­лав­щи­ну аж до Вільша­ни та Шпо­ли - сли­ве цілий повіт сіл та місте­чок.