Гастролі - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 4

Надворі по­ночіло. Ви­си­па­лись зорі на небі, на­че зо­лоті та срібні взорці на тем­но-синьому ок­са­ми­то­во­му фоні. За Рос­сю заб­ли­ма­ло світло в вікнах. Не­бо ніби засіяло зо­ря­ми й про­зо­ру Рось. По той бік Росі, на­суп­ро­ти са­мої оселі, в гли­бокій за­па­дині па­ла­ло два гор­на в кузні та в га­марні, де ви­роб­лю­ва­ли залізний по­суд. З-під мо­лотків без­пе­рес­тан­ку бриз­ка­ли іскри, не­на­че гра­ли ог­няні фон­та­ни. Ниж­че од оселі, над Рос­сю, чор­ний шпиль ніби зливсь з церк­вою та шпи­час­тою дзвіни­цею в од­ну суцільну ку­пу. І в сутінках зда­ва­лось, ніби за вер­ба­ми та осо­ко­ра­ми піднімається ви­со­ко до не­ба або ста­ро­дав­ня баш­та на стрімкій твер­дині, або ве­ли­чез­ний шпи­час­тий со­бор десь в Бур­госі в Іспанії, або го­тицька ве­жа десь на ви­сокій скелі над Рей­ном. А он се­ред Росі ви­ти­кається й мріє на лис­нючій воді за­вальна ске­ля. Он­деч­ки далі старі вер­би ніби вкри­ли млин од не­го­ди та сльоти.

І Літо­шевсько­му вви­жу­ва­лось, що він співає на якійсь здо­ровій сцені, кру­гом кот­рої ви­ник­ли якісь ве­ле­тенські, не­ви­мов­не гарні де­ко­рації.

- Цок-цок, стук-стук! Цок-цок! Гуп-гуп! - ви­раз­но доліта­ло з-за Росі в тиші вечірньої до­би дос­то­ту, ніби в «Тру­ба­дурі» в ци­гансько­му та­борі вис­ту­ку­ва­ли на ко­вадлі ци­га­ни в такт ор­кест­рові. Літо­шевський й сам нез­чув­ся, як пе­ред ним не­на­че чу­дом ви­ник­ла сце­на в те­атрі, пов­на ци­ган, і пе­ре­хо­пивсь на ве­селі співи ци­ган. А потім зго­дом йо­му спа­ла на дум­ку арія са­мо­го Тру­ба­ду­ра. Він за­тяг цю арію, пов­ну за­ду­ми та смут­ку. Йо­го очі не­са­мохіть обер­ну­лись на ґанок, на жінку, і в йо­го душі нес­подіва­но ви­ник­ла дум­ка, що Софія те­пер чо­мусь ста­ла не та­ка при­хильна сер­цем до йо­го, як бу­ло ко­лись пе­редніше, що пал її ко­хан­ня хо­ло­не, зни­кає в її серці; і він нез­чувсь, як ле­геньке зітхан­ня не­доб­рохіть вир­ва­лось з йо­го гру­дей. І Тру­ба­ду­ро­ва арія задз­веніла смут­но, жалібно. Го­лос задз­венів, але по­ма­леньку сти­хав та сти­хав од жа­лю та скор­бо­ти…

І нес­подіва­но, навіть не пе­ре­ти­на­ючи співу й не спи­ня­ючись, він заспівав смут­ну ук­раїнську пісню: «Ой жаль сер­цю, жаль, сер­деньку пе­чаль, що я мо­лод оже­нив­ся!» І в йо­го го­лос зат­ру­сивсь од смут­ку, ніби об­ливсь жур­бою й ту­гою, а далі ніби зап­ла­кав. Бу­ло ніби чуть ті сльози, хоч іх не бу­ло вид­но. Це був чо­ловічий плач без сліз, плач су­хи­ми очи­ма, най­важ­чий плач на світі.

Софія Ле­онівна звеліла най­мичці прий­нять са­мо­вар і приб­ра­ти на столі. Най­мич­ка засвіти­ла світло й при­нес­ла ке­ро­син­ку. Софія Ле­онівна за­па­ли­ла ке­ро­син­ку й за­хо­ди­лась пряг­ти на їй мо­ло­ко та го­ту­вать дітям на ве­че­рю мо­лоч­ну ка­шу. Світло ося­яло ґанок, ла­па­тий та лис­та­тий ви­ног­рад та дрібно­лис­тий повій, ося­яло опо­виті лис­тям ко­лон­ки й усю пос­тав­ну Софію Ле­онівну. На фоні чор­ної ночі навк­ру­ги во­на во­ру­ши­лась та веш­та­лась на яс­но освітле­но­му ґанку, не­на­че на­мальова­на ху­дожнім Ремб­ранд­то­вим пенз­лем на кар­тині ви­раз­но й різко в яс­них бліках. У сей освітле­ний ґанок світив­ся яс­но й різко, не­на­че чи­ясь ви­гад­ли­ва ру­ка якимсь чу­дом пос­та­ви­ла клап­тик со­няч­но­го дня се­ред тем­ря­ви чор­ної ночі.

Літошевський вер­тавсь стеж­кою од течії до ха­ти й зда­ле­ки ми­лу­вав­ся тим виг­ля­дом на ґанок, не­на­че чу­до­вою кар­ти­ною. Пе­ред ним ніби з'яви­лась жи­ва кар­ти­на на сцені в те­атрі. Софія Ле­онівна сто­яла не­по­руш­не й вваж­ли­во кміти­ла за ке­ро­син­кою. Їі пос­тать бу­ла ніби на­мальова­на. Чорні ок­са­ми­тові бро­ви ви­раз­но вис­ту­па­ли на ма­то­во­му чолі. Їі вид не­на­че в фан­тас­тич­но­му освітленні став делікатніший в сяєві, і кра­са ста­ла ніби іде­альна. Во­на сто­яла, мов Па­ри­за­да в казці «Ти­ся­ча од­ної ночі», в фан­тас­тич­но­му сад­ку. От во­на по­во­рух­ну­лась, по­вер­ну­ла вид. Ті блис­кучі, чи­малі очі блис­ну­ли, як дві зірки. І во­на в од­ну мить зак­ра­си­ла для йо­го і ро­же­ве не­бо на за­ході, і усе зо­ря­не синє не­бо.

В Літо­шевсько­го не­са­мохіть ви­ли­ну­ла в душі арія з «Фа­ус­та», пісня до ко­ха­ної іде­альної Мар­га­ри­ти. Він заспівав цю арію, і йо­го го­лос ще більше наб­равсь си­ли, не­на­че по­дуж­чав. Сер­це підка­за­ло той за­пал в співі, те по­чу­ван­ня, яке рідко на­хо­де натх­нен­ням на ар­тистів. Він був ще мо­ло­дий. В серці ще не вис­на­жи­лось по­чу­ван­ня, не ви­шах­ру­вавсь до реш­ти за­пал, як бу­ває в до­ход­жа­лих або в підтоп­та­них ар­тистів. Спа­лах­ну­ла в серці пал­ка лю­бов. Літо­шевський наб­ли­живсь до ґанку, всту­пив в освітле­не місце, спи­нивсь і по­чав виспіву­ва­ти з за­па­лом.

«Ой Мар­га­ри­то! Ой Мар­га­ри­то! В тобі все моє жит­тя, усе моє щас­тя!» - співав він, прос­тя­га­ючи ру­ки до Софії Ле­онівни, не­на­че бла­гав її ко­хать йо­го од­но­го, да­ти йо­му ще більше щас­тя, кот­рим вщерть бу­ло на­ли­те йо­го сер­це.

Софія Ле­онівна підве­ла го­ло­ву й зир­ну­ла на­низ на сво­го чо­ловіка, на йо­го зчер­вонілі повні та білі що­ки, вло­ви­ла блиск ка­рих очей, в кот­рих ви­яв­ля­лось ко­хан­ня й бла­ган­ня; і їй чо­мусь ста­ли неп­риємні йо­го делікатні, сли­ве па­нянські рум'янці на що­ках, став неп­риємний пал­кий пог­ляд бла­га­ючих очей. Во­на спус­ти­ла очі й не ди­ви­лась на йо­го. І йо­го роб­лені сценічні жес­ти та ми­ги, і са­ма арія бу­ла для неї неп­риємна.

Інші очі, інші бро­ви вже вра­зи­ли її сер­це. Во­на при­га­да­ла сусіда Ни­ко­лаідо­са. Він ніби став уяв­ки пе­ред нею, в освітленім кру­жалі пе­ред ґанком, по­руч з чо­ловіком. І в неї не­доб­рохіть май­ну­ла сільська ук­раїнська пісня, кот­ру во­на час­то чу­ла од своїх най­ми­чок і кот­ра ду­же при­па­ла їй до впо­до­би: «На го­роді бу­зи­на, - в неї лис­ту не­ма: од­че­пи­ся, пре­по­га­ний! в те­бе хис­ту не­ма».

Софія Ле­онівна зир­ну­ла насмішку­ва­тим пог­ля­дом на чо­ловіка й тро­хи не гук­ну­ла з ґанку на од­повідь пал­кої та по­чут­ли­вої арії: «Одче­пи­ся, пре­по­га­ний, в те­бе хис­ту не­ма».

Той хист вже во­на по­ба­чи­ла в сусіда. І той хист у сусіда вже дав­ненько при­пав їй до впо­до­би й опа­ну­вав її сер­це й ду­шу, сущість її пал­кої душі, що ски­ну­лась на ду­шу давньої римської Мес­саліни.

А не­бо пи­ша­лось яс­ни­ми зо­ря­ми. Сад­ки ніби мліли в роз­ко­шах мая. Мліло й сер­це в мо­ло­до­го ар­тис­та. Літо­шевський все виспіву­вав арію до Мар­га­ри­ти, прос­тя­гав, ніби всмішки та в жар­ти, ру­ки до своєї ко­ха­ної Мар­га­ри­ти. Пиш­но­та май­сько­го ве­чо­ра, і синє зо­ря­не не­бо, і співи со­ло­вей­ків взру­ши­ли йо­го сер­це, роз­бур­ка­ли ко­хан­ня. Він був ар­тист ду­шею, вчив­ся на ар­тис­та не для ар­тис­тич­но­го за­робітку, не для сла­ви, не для за­собів жит­тя, а че­рез те, що лю­бив му­зи­ку, був співу­чий зро­ду та пад­ко­ви­тий до пісень, лю­бив співи, як люб­лять їх ук­раїнські хлопці та дівча­та, що ладні співать з ран­ку до ве­чо­ра. Ар­тизм був єди­ним в йо­го по­тя­гом до ар­тис­тич­ної на­уки, до цього штуч­ницт­ва. І батько і ма­ти не пус­ка­ли йо­го на сце­ну. Скільки бу­ло в їх свар­ки, зма­ган­ня та пла­чу! Од­на­че він намігся й не пос­лу­хав їх, на од­чай по­дав­ся до Пе­тер­бур­га до­бу­вать собі іншо­го та­ла­ну. По­тяг до співу, до сце­ни був у йо­го над­то ве­ли­кий, в йо­го ко­ханні був знач­ний сутінок іде­альності та ро­ман­тич­ності. Софія Ле­онівна ще й досі зда­ва­лась йо­му ніби іде­альною Мар­га­ри­тою, що лад­на й те­пер співа­ти пісні про ко­хан­ня, си­дя­чи за пряд­кою се­ред прос­тенької, але по­етич­ної обс­та­ви.

Софія Ле­онівна на­го­ду­ва­ла син­ка й до­неч­ку й по­ве­ла їх ук­ла­да­ти в постільки. Вер­нув­шись пе­ре­го­дя на ґанок, во­на дов­генько по­ра­лась ко­ло сто­лу, пе­ре­ми­ва­ючи та пе­ре­ти­ра­ючи по­суд. Літо­шевський вий­шов на ґанок і все не пе­рес­та­вав му­ги­кать сти­ха. Він був з тих співу­чих ук­раїнців, що як розспіва­ються, то не мо­жуть вга­му­ваться.

- Та годі вже тобі співать! Оце роз­хо­дивсь, - аж ос­то­гид­ло вже! Цить! Бо­дай тобі заціпи­ло, - за­бур­ча­ла во­на сер­ди­то, аж визвіри­лась.