Бурлачка - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 2

Жид обернувся до Паляникових воріт і почав викли­кати якраз так, як викликають діди на ярмарках.

- Мир хрещений, усі люди добрі! Послухайте, що маю казати. Пан Ястшембський, журавський посесор, закликає вас до себе на роботу, на буряки, дає по восьмигривенику на день на його харчах; для дівчат та хлопців гратимуть двічі на день музики, ще й фургонами привезуть назад до господи! - викликав Лейба такою чистою українською мовою, що, заплющивши очі, можна було б подумати, ні­бито викликає на ярмарку якийсь дід.

- Сідай, чорнобрива, на віз та їдь до нашого пана на буряки,- гукнув Лейба до Василини,- матимеш гроші, хліб, сіль ще й музики на присмаку.

Василина почервоніла, як маківка. В неї очі заблища­ли. Дівчата, хлопці, музики, шум, регіт, жарти - все було якось по-празниковому. А музики знов втяли козачка: скрипка знов заспівала, а решето знов забряжчало. У Василини аж жижки задрижали до танців.

- Ой матіночко, серденько! Пустіть мене на буряки,- сказала Василина до матері.

- Як же ти поїдеш не обідавши? - спитала мати.

- Ой матіночко! Не хочу я й обідати. Вкиньте мені в торбину шматок хліба та сала, та й буде з мене. Ій-богу, поїду! Он і Марина, й Олена, й Гапка, й Одарка. Пустіть мене хоч на один день,- просилась Василина.

Дівчата з воза вгляділи Василину і почали кричати до неї та закликати.

- Прокопе! Чи пустиш Василину? - спитала Одарка в чоловіка.

- Та про мене, нехай їде. Журавка не за горами. Гро­шей треба. З’їжа велика. Нехай їде заробляти. Одначе жу­равський посесор поступається більшою платою, ніж наш пан,- сказав Паляник.

Василина кинулась у хату, вхопила торбину, вкинула в неї окраєць хліба й побігла до воріт.

- Та візьми ж сапу! Не пальцями ж будеш підсапувати буряки! - гукнула до неї мати й подала їй сапу.

Василина мерщій вхопила сапу, скочила через перелаз і так швидко побігла до возів, що спохвату на перелазі загубила торбу з хлібом.

- Торбу впустила! Василино! Вернись та візьми торбу! Ото яка спішна! - закричали й засміялись дівчата на возі.

Василина вхопила торбу й, як птиця, вилетіла знестя­мки на фургон туди, де було найгустіше дівчат. Вона ле­две приліпилась між ними на полудрабку.

З других дворів виходили дівчата й хлопці й сідали на фургонах. Фургони, повні челяді, рушили з місця. Музики знов заграли. Погоничі свиснули. Дівчата заспівали разом з музиками. Собаки знов загавкали, побігли навздогінці за кіньми. Одна собака вчепилась зубами в жидові поворозки і трохи не стягла його з воза.

Фургони повернули поза Паляниковою садибою і сховались в зеленому лісі, неначе пірнули в якусь зелену печеру. Музики загули глухіше під густими дубами. На селі знов стало тихо. Сонце гріло та сяло, і знов в садах стало чути голосне щебетання пташок та співи соло­вейків.

Фургони насилу сунулись по вузькій дорозі під нави­слим гіллям. Дубові гілки зачіпали дівчат по лиці. Дівчата хапались за нависле листя, рвали й кидали його на хло­пців. Одна товста гілляка захопила цілий рядок дівчат і, неначе мітла, змела їх з полудрабка. Дівчата посипались додолу. В лісі піднявся крик та регіт. Фургони виїхали на гору і з крутої гори покотились наниз. Коні покатали. Ді­вчата знов наче посипались з полудрабків у віз. Лейба не вдержався і впав і собі зверху на купу. Парубки смикали його за халат, за довгі поворозки. На возах піднявся такий регіт, такий крик, що було чути до самого села. А музики раз у раз грали та грали, скрипки вищали, решето гуло та бряжчало.

На горі за лісом розвернулось рівне, як скатерть, поле, а за полем знов зазеленів невеликий дубовий ліс, рівний, як стіна. За розкішними нивами пшениців та житів зеленіли панські буряки суспіль до самого лісу, скільки можна було скинути оком. Молода майська бутвина бли­щала на сонці, як зелене море, а дубовий темно-зелений ліс здавався високим, крутим, скелистим берегом. То бу­ли буряки журавського посесора Станіслава Ястшембсько­го.

Далеко під самим лісом жовтів на сонці довгий курінь, вкритий свіжою соломою. Фургони повернули вузьким суголовком до того куреня. З Журавки катали два такі самі фургони з дівчатами та хлопцями, але без музик, а з-за лісу, з сусіднього села ще катали коні з фургонами і прямували до куреня.

Коло куреня піднімався вгору синій дим: там був закопаний в землю казан, а під казаном в ямі горів хворост. В казані грілася вода. Якийсь чоловік порався ко­ло казана: він готував політникам куліш.

Фургони поз’їжджались до куреня. Дівчата й хлопці ви­сипали з возів на землю, як комашня. Панський економ, молоденький, загорілий панич, показав політни­кам постаті на буряках. Дівчата й хлопці стали довгими рядками, і почалася робота. Лейба й Сруль, котрих хлопці продражнили панськими осавулами, пішли виносити з ку­реня харч: пшоно, сіль, хліб, цибулю і навіть сало.

Сонце високо підбилося вгору. Політники посовувались по буряках все далі та далі. Позад них ви­значались на чорній, як оксамит, землі рівненькі рядки буряків, неначе хто порозкладав на ріллі разки зеленого намиста. Кухар зварив куліш, а Лейба та Сруль краяли хліб, розставляли миски й розкладали ложки. Лейба гук­нув на політників, і довгі ряди дівчат та парубків завору­шились і наче посипались до куреня. Політники посідали коло мисок і кинулись до ріденького кулешу. Дівчата хапались, аж губи собі попекли, бо музики вже грали козачка. Деякі покидали недоїдену страву, бігцем кинулись до музик і розпочали метелицю. За метелицею пішов козачок та гопак! Декотрі охочі парубки пристали до дівчат, і серед поля в робочий час розпочалися такі танці, неначе десь на весіллі. Дівчата навіть не почували, що в них боліли ноги од роботи. Веселі музики дратували їх, як малих дітей солодкі медяники. Пани з жидами добре знали, чим можна вдарити по молодих нервах, і вигравали на тих нервах козачка, од котрого перепадало в їх кишені чимало грошей.

Недовго дівчата танцювали. Економ загадав знов на роботу. Музики замовкли. Лейба та Сруль полягали під возом в холодку і тільки поглядали на політників та на політниць.

- Чи не лукаві тобі жиди! - гукнув один парубок.- Повивертались, як ті кабани. Лейбо! А йди, лишень, бу­ряків полоть.

- Чого тобі треба? Поли собі на здоров’я! - обізвався Лейба та й заснув, розкинувши руки по траві.

Дівчата й хлопці сапали буряки, а жиди спали, аж ро­ти пороззявляли. Мухи обсіли Лейбу, обліпили йому очі, чорніли під очима, неначе другі брови, обліпили кругом рот, лазили й вилазили з рота, неначе бджоли з улика. Лейба крізь сон клацнув зубами, перекусив з десяток мух, половину ковтнув, половину виплював і знов роззявив свою вершу. А дівчата сапали та сапали, ще й веселих пісень співзали.

Сонце скотилось за ліс. Погоничі половили коней і позапрягали. Музики знов вдарили козачка. Дівчата позбігались, покидали сапи, побрались парами й знов пі­шли кружком метелиці. Вони танцювали доти, доки зовсім потомились, і, ледве дихаючи, посідали на вози.

Лейба вглядів Василину на полудрабку, довго приди­влявся до неї, а далі спитав:

- Як тебе, дівчино, звуть, ану скажи!

- А тобі нащо? - спитала Василина й зареготалась.

- Може, хочеш до неї старостів слати? - сказав, усміхаю­чись, один парубок, скоса поглядаючи на чорні веселі Василинині брови.

- Чи ти здурів! В мене є жінка й діти,- сказав жид,- та як тебе, дівчино, звуть? - знов спитав Лейба.

- Ну, Василина,- сказала вона, сміючись.

- А як тебе дражнять? - знов спитав Лейба.

- Оце причепилася причепа! Не питай, бо швидко старий будеш.

- Ей, Лейбо, шануйся! Потривай, розкажу я твоїй Сурі,- знов обізвався один парубок.

Лейба придивився, що Василина була дуже гарна на вроду. Він знав, що пан Ястшембський дуже любить га­рних наймичок: дівчат та молодиць.

Коло куреня стояло вісім довгих фургонів, обсаджених людьми. Музики та жиди посідали на тих возах, що їхали в Журавку, де жив посесор. Погоничі погнали коні. Музи­ки заграли. Фургони рушили з місця і розкотились од ку­реня на всі боки. На всіх фургонах заспівали дівчата, а скрипки вили, як скажені, решета дзвеніли та гули між тонкими дівоцькими голосами.