Лазарит - Вилар Симона - Страница 99

– Дозволю собі ще раз нагадати відомі слова, які промовив магістр Гарньє: «Битися гучно, говорити тихо і стисло!» Якщо у вас, герцогу, немає нічого посутнього, – запишіть продовження вашої блискучої промови на пергаменті, і всі ми залюбки прочитаємо її перед сном замість вечірньої молитви.

Леопольд Австрійський спаленів, але навколо пролунали смішки, і він, загорнувшись у широку блакитну накидку, сів на місце.

Знову взявши слово, Річард почав говорити про безлад у таборі і запропонував низку змін, які слід було запровадити, щоб покращити становище. Насамперед потрібно скоротити кількість лавок, крамниць і торговельних наметів, що заполонили табір, а на звільнених місцях установити шатра лицарів та піхотинців так само, як у тамплієрів і госпітальєрів. Це звільнить проходи до стояків зі зброєю та конов’язей і скоротить час на збори загонів, коли цього вимагатимуть обставини. Ще Річард наполягав, щоб усіх курв і хвойд, які тут облаштувалися, негайно було спроваджено на кораблі й вивезено за межі Палестини. Про яку високу місію хрестоносців може йтися, якщо самі вони є втіленням розпусти та гріха?

– Ви хочете залишити нас без жінок? – обурився Конрад Монферратський, а Річард слушно зауважив, що не личить маркізові, який допіру обвінчався з чарівною принцесою, сумувати за шльондрами. Загалом щодо жінок – у таборі мають залишитися лише пралі, хтось же мусить прати воїнам одяг, щоб вони мали вигляд достойних лицарів, а не брудних і вошивих задрипанців, з яких насміхаються мусульмани.

– А як же лицарям розважитися на дозвіллі, якщо ви, сір, позбавите їх жінок і вина? – поцікавився граф Жак д’Авен, ветеран облоги, хоробрий лицар, але гіркий п’яниця, що підтверджував його багровий, покреслений ліловими прожилками ніс.

Річард відповів не відразу. Звернушись до Робера де Сабле, він запитав: що роблять на дозвіллі матроси на його кораблях?

На це флотоводець, а нині магістр тамплієрів відповів: у його моряків немає дозвілля, адже, якщо випадає вільна хвилинка, їх примушують мити й драїти палубу, плести канати, лагодити вітрила та снасті. Від неробства в головах у чоловіків з’являються такі думки, що їх при всьому бажанні не можна назвати благими.

– Месіре д’Авен, ви це чули? – обернувся до графа Плантагенет. – Неробство розбещує, а людей шляхетного стану – тим паче. Тому, щоб від нашого сидіння під Акрою була якась користь, слід облаштувати все так, аби у воїнів не з’являлося й хвилини вільного часу. Адже роботи в нас чимало: треба завершити будувати метальні машини й облогові вежі, об’їжджати щойно привезених молодих коней, підтримувати в хорошому стані зброю та обладунки, удосконалювати вишкіл, а ще – молитися. Адже яке ми воїнство Христове, якщо пияцтво і танці з продажними дівками забирають у нас більше часу, ніж турбота про душу й бойову славу? Крім того, я збираюся кинути людей розширювати табір, а також копати рови і встановлювати гострокіл у долині навколо джерел, щоб не доводилося плазувати по ковток чистої води… – сказавши це, Річард знову жадібно припав до чаші й витер піт, що струменів з-під обруча його корони.

І поки він пив, той-таки граф д’Авен погодився: усе, про що каже король Англії, давно пора впровадити, оскільки більшість хрестоносців беруть питну воду з річки Вили, що тече з узвиш, де стоять сарацини, і куди вони скидають усі нечистоти зі свого табору. Справжнє диво, що табір християн давно вже вщент не скосив мор!

Потім Річард зауважив, що в їхньому стані вже занадто багато поранених, їх значно більше за хворих. Тому тих, хто не здатен воювати, він має намір найближчим часом переправити на Кіпр, де вони значно швидше повернуться до лав.

Почувши це, Філіп Французький пожвавішав:

– Ось і ви завели про Кіпр, мій шановний Плантагенете!

Він аж сяяв, а Річард, відчувши, як його огортає втомлена байдужість, мовчки чекав, що ж насамкінець приберіг його підступний приятель.

Сюрприз не забарився: нагадавши, що, згідно з укладеною ще у Везлі угодою, всі здобуті під час воєнної кампанії землі слід по-братському розділити навпіл, Філіп заявив: він сподівається отримати свою частку благословенного острова.

Після цих слів усі присутні, знаючи вдачу англійського Лева, чекали вибуху люті. І не безпідставно: завоювання Кіпру коштувало Річардові величезних сил та витрат, а тепер крутій Філіп намагається присвоїти половину його успіху. Проте Річард сидів нерухомо й дивився на Капетінга. Лице його блищало від поту, очі були каламутними. Але, коли він заговорив, голос його лунав ясно і твердо:

– Якщо не помиляюся, Філіпе, в угоді йшлося про землі, завойовані нами двома в Леванті.

Однак французький король чекав на це заперечення: йому негайно подали сувій – копію згаданої угоди. Річард кинув на нього байдужливий погляд. І справді, угоду було складено так, що в ній ішлося про всі землі, які кожен із королів-союзників здобуде під час походу.

Коли Річард підвів очі від сувою, на нього було спрямовано безліч поглядів – як співчутливих, так і відверто зловтішних.

– Ви хитрун, шановний Філіпе, – усміхнувся він, відчуваючи, як по спині струменіє піт, і повів плечима, щоб шовк туніки менше липнув до тіла. – Але, знаючи вас давно, я теж дечого навчився. Ви бажаєте отримати половину Кіпру, завойованого мною під час нашого спільного походу? – Річард кивнув на сувій. – А я хочу половину успадкованих вами земель графа Фландрського, який помер недавно тут, у таборі під Акрою. Адже ці землі ви здобули саме тоді, коли розпочався наш похід! – Річард натужно усміхнувся.

Філіп рвучко відкинувся в кріслі:

– Граф Фландрський заповідав вам усі свої облогові гармати, Річарде, а це вже немало.

– Однак значно менше за прекрасне графство Фландрія. І угода, Філіпе, залишається угодою, – англійський король постукав нігтем по пергаменту.

Філіп, немов забувши про Кіпр та гроші, які тамплієри пообіцяли Річардові за право керувати островом, негайно завів про інше: пора визначитися, хто очолить похід і чия воля стане вирішальною для всього хрестоносного війська.

Кожен з очільників, які зібралися в шатрі французького короля, готовий був узяти на себе командування, але тепер уже було ясно: обирати доведеться лише між Філіпом Французьким, який посідає найвище становище, і Річардом Англійським, котрий привів із собою найчисельніші загони та ще й нині своїм коштом утримував табір хрестоносців.

Річард стежив за обговоренням, ледь стуливши повіки. Ґвідо де Лузіньян, Генріх Шампанський, Боемунд Антіохійський і Жак д’Авен готові були йти за Плантагенетом. Однак Леопольд Австрійський, Конрад Монферратський, Гуго Бургундський і Баліан де Ібелін уважали більшою честю, якщо військо очолить Філіп Капетінг, васалом якого є король Англії. Зрештою думки остаточно розділилися. Магістри орденів участі в суперечці не брали, заявивши: головна мета походу – відвоювати Гроб Господній, і вони згодні прийняти будь-якого головнокомандувача, обраного високою радою.

Філіп обачно мовчав, уряди-годи позираючи на Річарда. Плантагенет добре його знав: головне для Капетінга не повести військо, а мати особистий зиск. Він знає, що англійський Лев мріє очолити хрестоносців, і зараз його цілком улаштовує те, що Річард утримує всю армію, а заодно й самого Філіпа з його прибічниками. Але те, що французький монарх прагне розв’язувати всі свої проблеми його руками, дедалі дужче дратувало Річарда.

– Високородні сеньйори! – він здійняв руку, зупиняючи суперечки. – Щоб протистояти такому полководцеві, як Саладін, армія має бути в цілковитій бойовій готовності. Султан не подарує нам щонайменших прорахунків у підготовці до битви. Як я знаю, облога Акри затягнулася саме через те, що, коли ми кидаємося штурмувати місто, він негайно атакує табір, і поки ми відбиваємося від його курдів та мамлюків, оточені встигають залатати проломи в мурі й починають обстрілювати нас із тилу. Інакше кажучи, ми весь час воюємо на два фронти. Я пропоную таке: нам слід обрати двох головнокомандувачів. Один із них відбиватиме набіги султанових емірів, а другий докладе всіх зусиль, аби нарешті взяти місто.