Лазарит - Вилар Симона - Страница 28

Поміркувавши про почуте, Мартін розповів приятелю, що сер Обрі ще в перші дні мандрів примудрився роздобути в когось із каравану гашиш. Вони із Сабіром дійшли спільного висновку, що підозрілі тюрки цілком можуть бути торговцями цим паморочливим зіллям. У мусульманських землях такі люди – поза законом. Саме це й пояснює, чому вони тримаються осібно з усіма, крім англійця, який скуштував гашиш.

Та й з Мартіном відтоді, як він зачинив у нього перед носом двері, сер Обрі був стриманий та небалакучий. Але така зміна лицаря не бентежила: головне, що під час останнього переходу йому вдалося на деякий час опинитися віч-на-віч із леді Джоанною і трохи поспілкуватися з дамою: лише кілька ґречних фраз і стислий обмін думками щодо коней місцевих порід, яких у складі каравану було чимало.

На жаль, їхню розмову перервав Йосип, гукнувши Мартіна. Щойно молодий єврейський купець наблизився, Джоанна де Рінель дала шпори своєму коневі й повернулася в головну частину каравану. А Мартіну довелося затриматися з Ашеровим сином у придорожній кузні, оскільки рябий мерин Йосипа загубив підкову. Коли вони наздогнали караван, що встиг уже відійти далеченько, Джоанна їхала поруч із чоловіком, а похмурий погляд сера Обрі не залишав сумнівів відносно того, що жодного товариства він зараз не потребує.

Таким же незичливим він був і вранці після ночівлі в Дорілеї. Мало того: щойно Мартін наблизився, як лорд Обрі зневажливо кинув:

– Ви стаєте нав’язливим, сер!

Мартін подумки послав його в пекло, а помітивши камеристку Ґодіт, спробував вивідати, де її пані. З’ясувалося, леді зараз перейнята страшенно важливою справою: переглядає своє вбрання, готуючись мандрувати далі. Лицар передав пані уклін, а сам, скориставшись часом, що залишався до відбуття каравану з Дорілеї, вирушив прогулятися з Йосипом.

Друзі певний час вешталися містом, оглядали місцеві храми, на банях яких ромейський хрест не раз змінювався позолоченим півмісяцем. Калатали дзвони, парафіяни поспішали на службу, ігноруючи заклики торговців у чалмах, які пропонували свій товар під смугастими накриттями вуличних крамничок.

Після осяйного Константинополя, галасливої Нікеї та жвавої Пруси – Дорілея здавалася провінційним ведмежим кутом, хоча в імперії її вважали важливим містом-фортецею.

Пішли вони й до гарячих джерел, скориставшись нагодою зануритися в цілющі води, а потім, трохи перепочивши, вирішили прогулятися ще й заміськими мурами.

День був сонячний та ясний. Неподалік джеркотіла невеличка річечка, схована за вербовими чагарниками. Друзі сіли при джерелі, що било з каміння, і взялися під’їдати купленими в Дорілеї коржами, вином та сиром. Навкруги коливалися смарагдові папороті, серед трави виднілися золотисті віночки квіток.

Йосип, який сидів на вкритому лишайником уламку граніту, скинув свою високу жовту шапку – традиційний головний убір людей його народу. Вітер бавився завитками густого, чорного, мов смола, волосся юнака. Мартін, напівлежачи в траві, роздивлявся друга, думаючи, що таке ж непокірне й темне волосся в його Руфі. Але, на відміну від сестри, Йосип не був красенем: невисокий та опецькуватий, з видовженим обличчям, на якому вирізнявся великий ніс, юнак мав занадто близько посаджені очі й зуби, що випирали вперед. Однак усі ці вади компенсував жвавий розум, добродушність і невимушена привітність. Батьки знайшли для Йосипа наречену, згідно з його віком та становищем. І Йосип, який досі тужив за покійною дружиною, не опирався батьківській волі. Можливо, і його наречена так само скориться вибору батьків і прийме того чоловіка, якого вони для неї обрали. Рівне становище, спільні віра й традиції, повага одне до одного – немає жодних сумнівів, що молоді житимуть душа в душу, пов’язані господарством, дітьми та родичами. Може, євреї справді обраний Богом народ і знають про життя щось таке, чого не знають інші?

– Йосипе, скажи: твій батько не змінить свого рішення стосовно мене і Руфі?

Син Ашера бен Соломона поклав свою вузьку смагляву руку, що ніколи не знала меча та плуга, на широке рамено лицаря.

– Я розмовляв з ним про вас, і він підтвердив свої слова. Тепер усе залежить від тебе. Повір, якби це було не так, я б не зміг зараз з тобою говорити й дивитися тобі в очі.

Раптом молодик знітився.

– Я знаю, яке доручення дав тобі батько… Я про цю англійську даму… Повір, друже, він ніколи б не примушував тебе зійтися з нею, якби раніше знав про твої наміри щодо Руфі. Але все вже було запущено, план працював, і ніхто не міг нічого ані змінити, ані скасувати. Батько не приховав це від мене, адже тепер я в нього єдиний син і спадкоємець.

Він на мить замислився, відщипуючи крихти від згорнутого в рурочку тонкого коржа й кидаючи їх у чашу джерела, де кружляли маленькі рибинки.

– Я не так добре, як батько, розуміюся на людях, мене готували для іншого – провадити торгівлю, укладати угоди, керувати крамницями та майстернями. Проте я знаю, хто такий Вільям де Шампер. Це непримиренний фанатик, одержимий шаленою гординею. Тому, здається мені, шукати підтримки в такої людини, а тим паче примушувати його до цього – занадто великий ризик.

Мартін не відповів. Узявши маленький бурдюк, він вийняв корок і зробив кілька ковтків. Тутешнє вино було темно-червоне, як кров, трохи терпке й тхнуло смолою.

Лицар простягнув бурдюк Йосипові, але той, немов і не помітив, казав далі:

– Хтозна, як вестиметься тобі в Акрі. У Кілікії, у місті Сіс, на мене чекає наречена – лагідна на вдачу Наомі, донька Біньяміна. Та відразу після весілля я збираюся вирушити в Антіохію. Я люблю тітоньку Сару і своїх кузенів, хвилююсь за них, але знаю, що вивезти їх із фортеці буде непросто. Тому в разі, коли тобі знадобиться допомога, я хочу бути якщо не поряд, то, принаймні, неподалік. Хто ж тобі допоможе, як не я?

Мартін відвернувся, щоб Йосип не помітив у нього на очах непрошених сліз. Але той усе зрозумів.

– Не соромся мене, друже. Ця твоя потайливість… Я знаю, коли ти став такий, як зараз: коли повернувся від асасинів. Але до того ми разом ганяли голубів, годували безпритульних собак і лазили в сусідський садок по недоспілий інжир.

– Пам’ятаю, ти впав із паркану, звихнув щиколотку і мені довелося тягнути тебе додому на плечах, – усміхнувся Мартін. – Але, щоб мене не покарали, ти й словом не обмовився, що це я вмовив одного чемного єврейського хлопчика порушити восьму заповідь і залізти в чужий садок.

– Хіба тебе колись карали? – здивувався Йосип.

Мартін знову ковтнув вина, спостерігаючи, як у чаші джерела ворушаться сріблясті струмені крижаної води.

– У будинку Ашера бен Соломона? Ніколи. Швидше пестили. І даремно. Живучи в мирі, любові та спокої, мені страшенно важко вдалося звикнути до того, що на мене чекало в Масіафі – твердині асасинів.

– Тебе били? – тихо запитав Йосип.

Лицар ліг на траву, заклавши за голову дужі руки. Бездонне квітневе небо сяяло, у високості ширяли орли, з пасовищ долинало мекання ягнят.

Він мовчав, адже відповідь на це запитання могла налякати Йосипа. У Масіафі йому справді було несолодко, і тоді він щиро не розумів, чому Ашер учинив з ним так немилосердно. Лише згодом той усе пояснив: єврейській общині потрібен добре вишколений воїн-захисник, кращий за найкращих, той, хто вміє діяти сам, як ціла армія. А такий вишкіл можна отримати лише в схованих від світу школах асасинів.

– Це було непросто, Йосипе, але я мав мету, – відповів-таки другові Мартін, не бажаючи затягувати мовчанку. – Мене багато чого навчили: швидко метикувати й приймати рішення, володіти будь-якою зброєю і триматися в сідлі так, немов ти з конем єдине ціле. Я вивчив географію та арифметику, мови багатьох народів – сельджуків і персів, арабів і франків, італійців і німців. Я орієнтуюсь у тонкощах звичок та вдачі людей різного віросповідання, у деталях їхніх ритуалів, і все це мені стало в пригоді.

Він знову простягнув Йосипові бурдюк, але юнак хотів не вина, а нових розповідей про життя в таємничому Масіафі. І лицареві довелося розказувати своєму допитливому другові про те, як наставники навчали його тонкої науки змішувати отрути, вмінню передбачати погоду, кидати без промаху кинджал на п’ятдесят кроків і володіти будь-яким лезом.