Лазарит - Вилар Симона - Страница 126

Найкраще буде, якщо прекрасна Джоанна розповість про Саффадського самітника королеві Беренгарії та переконає її в призначений день вирушити до руїн замку. А там вона, пославшись на першу-ліпшу нагоду, покине дружину Мелік Ріка, а сама вирушить сюди, і вони негайно дістануться до Назарета. Повернувшись, вона знову зустрінеться з Беренгарією, котра, як усі знають, молиться довго, і вони разом повернуться в Акру.

Малік був переконливим, наполегливим, красномовним. І його план видався Джоанні не таким уже й поганим. Але вона не знала, чи погодиться на це. Прощаючись з еміром, Джоанна нічого не пообіцяла, натомість він весь час повторював, що чекатиме й сподіватиметься…

Думка про можливість відвідати Назарет не залищала молоду жінку і наступних два дні.

Коли ж вона розповіла про дивовижного відлюдника королеві, набожна Беренгарія прийняла це близько до серця і попросила в Річарда дозволу побувати в нього. Король не заперечував, та й Півона, яка вже почувалася краще, зголосилася супроводжувати королеву. Вона звеліла осідлати свою чудову сріблясто-бежеву кобилу – і, коли Джоанна виїхала в складі кортежу за мури Акри, саме Іванна Плантагенет гарцювала поруч із королевою на блакитноокій арабці в діадемі поверх рожевої вуалі, а Джоанна де Рінель їхала слідом на своїй незербійській гнідій – у синій сукні та блакитному серпанку, утримуваному на чолі срібним обручем.

Ще було поночі, лише на сході проблискувала смужка зорі. Дами стиха перемовлялися, а Джоанна напружено міркувала. Вона й досі не вирішила остаточно, чи приймати їй люб’язну пропозицію Маліка. Минулі два дні вона шукала зустрічі зі старшим братом, щоб розповісти йому про все й порадитися. Але Вільяма не було в Акрі, і, врешті-решт, Джоанна, помолившись, подумала, що це вищий знак – нікому заборонити їй здійснити ризиковану прощу в Назарет.

Коли фортечні мури зникли за пагорбами, вона повідомила своїм високородним супутницям, що не має наміру їхати разом із ними до самітника. Вона краще просто погуляє околицями.

Тепер Джоанна переймалася тільки одним: вона більше не могла вдавати Іванну Плантагенет. І супроводжували її лише троє вірних саксів – Дроґо і брати-близнюки Катберт та Едвін. Не надто переконливий почет для сестри короля Річарда. Та, коли Джоанна в супроводі своїх супутників виїхала на пагорб зі скелею, Малік щиро зрадів.

– Вельми завбачливо з вашого боку, моя ніжна пері, що ви надумали обмежитися такою незначною свитою. Люди балакучі, а я не менше за вас зацікавлений, щоб про нашу поїздку не поповзло чуток. Крім того, я вбачаю в цьому довіру до мене, якої не порушу за жодних обставин – присягаюся наріжним каменем Кааби!

Під час спільної поїздки Малік був таким жвавим і щасливим, що Джоанна знітилася. На додачу він похвалив її: вона навіть здогадалася спровадити до відлюдника іншу даму у своєму вбранні та на своєму ж коні.

Що ж, нехай думає, що так воно і є. Не варто йому знати про підміну. Тим паче, Джоанна в цьому не винна, як і в тому, що вона несамовито вабить цю людину. Нехай він кілька разів назвав її Джиованною – але ж вона теж Іванна, хіба не байдуже, як вимовляють її ім’я? До того ж емір жодного разу не сказав прямо, що вважає її сестрою Річарда. Та й сам не надто розповідав про те, хто він насправді.

Що цей Малік дуже поважна персона, Джоанна здогадалася, побачивши почет, який мав їх супроводжувати. Це був чисельний загін добірних вояків, а самого еміра оточили охоронці – чорношкірі велетні-нубійці в розкішних обладунках і шоломах, обвитих серпанковими чалмами. Така ж білосніжна чалма обвивала й шолом еміра – сяючий чечак із позолоченим вістрям. Кольчуга Маліка блищала, мов поліроване срібло, широкий багряний черес перевивали золоті нитки, а сідло прикрашали барвисті шовкові торочки.

Джоанна збентежено дивилася на блискучого еміра й не відразу розчула слова, звернені до неї.

– Раджу вам скористатися одним з арабських коней моїх супутників, – рішуче мовив Малік, знаком наказавши охоронцеві спішитися й підвести до неї легконогу сіру кобилу. – Під вами чудовий кінь, пані, та він не витримає скачки, яка на нас чекає. А цю сіру жоден жеребець не пережене, крім Борака, коня Пророка, – нехай славиться він навіки! А вашим супутникам доведеться залишитися тут і чекати вас до вечора…

– Заждіть! Стійте! – обурено загукав капітан Дроґо, зметикувавши, що його леді залишається без жодного захисту серед чужинців-іновірців. Але емір уже гортанно скомандував, після чого весь загін рвучко розвернув коней і поскакав услід за своїм очільником та його супутницею.

Навіть якби сакси спробували їх наздогнати, вони б не мали жодного шансу настигнути стрімку кавалькаду сарацинів.

Спустившись із лісистого пагорба, вершники понеслися відкритою сухою рівниною. Дорога йшла аж за обрій, і мчали вони так швидко, що Джоанні часом здавалося: коні не торкаються копитами до землі. Спершу було трохи лячно, та помалу замість страху прийшло неймовірне відчуття польоту. Ці дивовижні арабські жеребці просто створені змагатися з вітром!

Дорогою емір крадькома спостерігав за супутницею. Вона трималася верхи впевнено і граційно, рухи в неї були точними й невимушеними. Про таких кажуть, що вони народилися в сідлі. Від верхогонів обличчя у вершниці розпашілося, очі палали, блакитний серпанок тріпотів на вітру.

Про цю вуаль зайшлося доволі пізніше, коли емір Малік звелів стишити ходу, аби коні перепочили.

– Ми вже перебуваємо на землях, де жінки вбираються інакше.

Він клацнув пальцями, і служник негайно подав Джоанні накидку шафранового кольору з каптуром – у таких мандрують знатні арабські жінки – і легке покривало, щоб приховати нижню частину обличчя. Вбрання було зручним: воно ховало її від допитливих поглядів та захищало від пекучого сонця й дорожньої куряви. Джоанна про себе відзначила: емір ретельно готувався до цієї поїздки, передбачивши навіть таку дрібницю, як одяг для супутниці.

Коли загін ненадовго зупинився в затінку біля невеликого потічка, їй подали свіжий корж із кунжутом і глечик прохолодного айрану, що після тривалої скачки видався Джоанні просто чудовим. Спека тимчасом посилювалася, здавалося, повітря поступово загусає, мов гаряча нуга. У блідо-блакитному небі вимальовували кола шуліки та грифи, дорогою неквапно сунув караван нав’ючених верблюдів – звідти лунали дзвоники і долинали вигуки погоничів. Проходячи повз спішений загін, погоничі низько вклонялися, супроводжуючи поклони словами арабською, проте емір навіть не глянув на цих людей.

Далі Малік очолив загін, зрідка перемовляючись із супутниками, а Джоанна їхала за ним у кільці чорношкірих охоронців. Протягом усього шляху жоден із них і не позирнув у її бік, наче це було їм суворо заборонено.

Тепер доводилося берегти сили коней, швидкість зменшилася, і Джоанна змогла роздивитися. Випалена сонцем трава, зарості тамариску та гаї курних олив на схилах пагорбів, поодинокі списи кипарисів. Перед нею лежали землі Єрусалимського королівства, що більше не належали християнам. Тут немов пронеслася буря – вихор смерті та руйнації. Повсюди на розвилках доріг Джоанна помічала повалені й потрощені послідовниками Пророка хрести та статуї Богоматері, що раніше служили дороговказами для прочан; на узбіччях траплялися то франкський шолом, пробитий і заповнений порохом, то зламаний спис, то кінський кістяк. Між камінням видно було обривки тканин і волової шкури. Де-не-де над тілами воїнів, що полягли в боротьбі за Єрусалимське королівство, хтось зробив невисокі горбочки, але хрести на них теж було повалено, а самі могилки поступово замітало піском. На одному з поворотів просто з рудої глини на Джоанну глянуло чиєсь напівзотліле обличчя, обтягнуте зсохлою шкурою, і вона перехрестилася під накидкою.

Зрідка на шляху траплялися сторожові вежі хрестоносців. Колись у них вирувало життя: тут приймали на постій прочан, звідси вирушали загони тамплієрів, щоб стежити за порядком на шляхах і переслідувати розбійників. Тепер усе було занедбаним, запорохнявілим, а самі вежі напівзруйнованими, немов якась сила підточила їхні потужні підмурівки, вирвала велетенські камені зі стін, залишивши зяючі вирви там, де сотні людей знаходили дах і прихисток. Коли Джоанна побачила закинуту каплицю з розбитою статуєю янгола при вході, на її очі накотилися сльози.