Лазарит - Вилар Симона - Страница 117

Однак вона не ставила запитань. Навіщо? Занадто мало залишилося в цьому житті такого, чим Джоанна здатна по-справжньому перейматися. Після того, що вона зрозуміла в порту Лімасола, її світ змінився. Колишній, привітний і зрозумілий, зник, і все навколо стало іншим. Тепер Джоанні треба було тільки одне – знайти в собі сили й смирення, щоб прийняти свою страшну долю: живцем розкладатися від прокази.

Джоанна з Вільямом де Шампером минули низку заплутаних переходів, а потім піднялися гвинтовими сходами, що проходили всередині стіни. Вони опинилися в невеличкому відлюдному приміщенні. Єдине вікно було затулене віконницею, світло потрапляло лише в невеличкий ромбоподібний отвір.

Цього було достатньо, щоб Джоанна могла все роздивитися. Тут стояв дух сухої порохняви, ладану, вичиненої шкіри та металу. У стійці при каміні виднілося кілька мечів, на стіні висів щит тамплієра – білий із червоним хрестом, у невеличкому алькові стояло просте ложе під сірим покривалом. Широкий стіл при вікні було завалено сувоями та рукописами, на центральному місці лежав переконливий фоліант, між сторінками якого стирчало безліч закладок. Мабуть, це особистий покій маршала ордену, здогадалась Джоанна, дивуючись, що брат наважився залишитися з нею наодинці просто в орденській резиденції.

Вільям підсунув до сестри крісло, а сам сів на ослін із сидінням із широких смуг.

– Я вважаю, настав час поговорити по-родинному. Відкрий мені скорботу, що гризе твою душу.

Джоанна мовчала, відчужено дивлячись на маршала.

У неї були сірі, як у всіх Плантагенетів, очі. Але до цього сірого кольору домішувався інший – туманний блідо-ліловий, що наче приховував таємницю. Красиві вуста були міцно стиснуті, жінка здавалася спокійною та рішучою. Лише рука, що стискала перекинуті на груди коси, видавала приховане хвилювання. Рука була в пальчатці, і це його здивувало. Пальчатки в таку спеку?

Сестра мовчала, тож Вільям заговорив першим:

– Я наказав з’ясувати все про твого чоловіка.

– Що з Обрі?

Голос пролунав спокійно, без тривоги й особливої цікавості. Отже, вона нічого не знає або вправно приховує все, що їй відомо про чоловіка. Це знітило й водночас розгнівало Вільяма.

– Обрі де Рінель перебуває в Антіохії. Йому нічого не загрожує. Я маю намір доправити його сюди. Ти рада?

Вона зітнула плечима. Ні, нехай хоч скільки теревенять, що Джоанна тужить через розлуку з чоловіком, причина в іншому. Вільям мало знав жінок, але навряд чи любляча дружина залишалась би такою байдужою.

Маршал зібрався з духом і запитав, намагаючись, щоб його голос звучав якомога м’якше:

– Що з тобою коїться, сестро?

– Це стосується лише мене… дорогий братику.

Слово «братику» вона вимовила з наголосом, підкресливши його, і в цьому вчувався якийсь посміх чи докір. Не варто, мабуть, розраховувати на те, що родинний зв’язок примусить Джоанну довіритися йому. Але ж він насправді тривожився за неї і душа його боліла через її біду навіть дужче, ніж він очікував. Але ж так і мусить бути: вони від однієї плоті та крові.

Однак, коли він промовив це вголос, вона знову збайдужіла. Її затуманений погляд був спрямований убік – Джоанна невідривно дивилася на розп’яття, що висіло на стіні. Коли ж Вільям спробував був заговорити про те, що вона образила французького короля, Джоанна раптом сухо розсміялася.

– Повір, я це зробила йому на благо! Колись Філіп навіть подякує, що я була такою обережною.

Вільям здивовано підвів брови.

– Ти хочеш сказати, що… що ти могла б його заразити? – здогадався він. – Що ж це за хвороба?

– Це стосується лише мене! – різко повторила Джоанна.

Щирої розмови не виходило, хоча Вільям розумів: якщо він не викличе її на відвертість, Джоанна залишиться наодинці зі своїм лихом. У тому, що вона в біді, він уже не сумнівався.

Його співчутливість лише дратувала Джоанну. Вони рідня, але разом із тим зовсім чужі люди. Відкритися? Довірити братові свою таємницю, своє горе і ганьбу? Ні, вона воліла замкнутися в панцирі відчуження, як чинила весь цей час. Те, що вона пережила, зрозумівши, кого любила й чим це їй тепер загрожує, Джоанна заховала глибоко в душі. І від того, що їй не давали спокою, не дозволяли поїхати геть, розпитували й випитували, ставало ще гірше.

Так чинили всі – і її вірні слуги, і Півонія, і навіть король Річард. А тепер здолала цікавість і братика, вічно холодного та незворушного. Своє нещастя Джоанна приховувала під маскою спокою, проте страх не покидав жінку й щогодини зростав. Її дні минали у виснажливій тривозі, ніч не дарувала спокою, молитва не давала полегшення. Вона була приреченою і вже починала до цього звикати. Прокидаючись уранці, Джоанна не відчувала всередині нічого, крім порожнечі та крижаного холоду. Ця порожнеча виникла там, де раніше жило й билося серце. І з цим вона змирилася. Головне, щоб їй дали спокій доти, доки не доведеться зізнатися – і ступити в безодню…

Мовчання затягувалася. Раптом Вільям промовив:

– Я хочу розповісти тобі, чому вирішив піти із сім’ї і стати тамплієром.

Лице леді Джоанни залишилося спокійним, немов тиха вода, але в очах промайнув легкий подив. У родині де Шамперів виникали розмови про дивний вчинок Вільяма. Почесно бути членом славетного ордену, цього ніхто не заперечує, але ж не старшому синові в роду! Вільяму з моменту його народження судилося очолити рід де Шамперів, успадкувати титул барона Гронвуду та Малмсбері, стати лордом неозорих маєтків! Однак він обрав долю лицаря-монаха. І хоча на цьому шляху досягнув багато, і в сім’ї про нього говорили з гордістю, проте його ім’я завжди було оточено якоюсь таємницею. Часом Джоанна помічала, як при згадці старшого брата гірка тінь лягає на обличчя її батьків.

Вільям підвівся, підійшов до столу й почав перебирати сувої. Робив він це машинально, вочевидь намагаючись приховати свої почуття.

– Чи ти пам’ятаєш, Джоанно, як колись на Кіпрі сказала, що я схожий на батька? Тієї миті я пережив такий біль і такий бездонний відчай, яких не відчував у житті ніколи. Бо я зрозумів, що скоїв фатальну помилку. Збагнув, що я таки справді – син Артура де Шампера!

Вільям майже прокричав ці слова й раптом відкинув сувій, що стискав у руці. Коли він знову обернувся до сестри, досі важко дихаючи, то побачив, що відчуженість її покинула. Джоанна була приголомшена.

– Але ми завжди знали, що ти наш брат! – розгублено мовила вона.

– Схоже, я правильно вчинив, покинувши Англію. Пересуди вляглися, честь роду де Шамперів залишилась незаплямованою. Слава Господу! Бо що ми в цьому світі без честі? Жалюгідний прах…

Його лице розгладилося, і слова потекли потоком. Вільям розповів сестрі, яким безтурботним та щасливим було його дитинство. Він ріс веселим і безпечним, як багато дітей, котрі впевнені в тому, що їх люблять. Але вже тоді він іноді ловив на собі дивні погляди й краєм вуха чув перешіптування челяді. Діти дуже чутливі, вони все бачать і чують, зокрема й те, що не призначено для їхніх вух та очей.

– Коли народилися близнюки Елеонора та Едгіда, я був радий, що в мене з’явилися сестри. Але спадкоємцем і продовжувачем роду досі вважали мене. Потім народився Гай… – маршал ледь стишив голос. – О, я пам’ятаю, як усі тішилися з приводу його народження, як усі навколо вітали батька, наголошуючи: немовля схоже на нього. Сер Артур теж не приховував своєї радості, а мені не раз довелося почути, як люди казали, що в барона нарешті з’явився законний спадкоємець. Але як же я? Про мене всі немов забули, і я не розумів, що це означає. Я запитав у матінки, вона спершу розгубилася, а потім страшенно розгнівалася. Ніколи досі я не бачив її такою суворою до челяді. Мені вона м’яко пояснила, що люди мелють бозна-які дурниці, оскільки Гай справді схожий на батька, а я вдався в дядю, короля Генріха, отже, успадкував риси Плантагенетів, а не де Шамперів…

Вільям замовк, і Джоанна раптом пригадала, що й сама не раз чула: старший брат вдався в царствену рідню їхнього батька. Але в цьому не було нічого поганого, вона навіть пишалася тим.