На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович - Страница 38

Безперечно, щось подібне уявляв Сергій Притула. А тому відмовитися я не міг. Просто не міг. У що б воно потім не вилилось.

Залагодивши проблему з власним здоровим глуздом, я взявся за обмірковування плану. Для початку почав збирати інформацію про Нову Зеландію, «The ROCK FM» і сам конкурс.

Виявилося, що радіостанція є частиною великого медіа-холдингу під назвою «MediaWorks Corporation». Де знаходиться управління цього холдингу, так і не довідався, зате винюхав, що офіс «The ROCK FM» розташовується не у Веллінгтоні, столиці країни, а в Окленді, найбільшому місті Нової Зеландії. Значить, доведеться летіти в Окленд.

Скачав кілька карт Окленда. Пригледівся до міста через «Google Maps». Пошукав через www.hostelworld.com дешеві хостели.

Нова Зеландія виявилась недешевою країною. Ціни майже як у Австралії – вищі, ніж у Європі. Крім того, відкрився неприємний факт відсутності в Україні посольства Нової Зеландії. Це означало, що за візою доведеться летіти у Москву або ж шукати кур’єра. В будь-якому разі це додаткові витрати і неможливість вплинути на процес, якщо посольство раптом надумає відмовити у видачі візі.

А ще довідався про наглядовий орган Нової Зеландії у сфері радіо та телебачення – New Zealand Broadcasting Standards Authority[41] (BSA, www.bsa.govt.nz). Це управління стежить, щоб мовлення на новозеландських радіостанціях і телеканалах відповідало чинному законодавству (аналогічну функцію в Україні виконує Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі, www.moral.gov.ua). Я занотував адресу офісу BSA в Окленді, сайт і кілька номерів телефонів. Хтозна, можливо, пригодяться.

Нарешті, покинувши копатись в Інтернеті, приступив до головного. Погодитись на пропозицію «Сірого» – це півсправи. Потрібно було придумати, яким саме чином передати «привіт» новозеландцям.

Перший варіант мого плану включав масований напад на Окленд двох-трьох піхотних дивізій за підтримки чотирьох танкових бригад із подальшим просуванням на південь країни. Якщо пощастить, дійдемо до столиці. Авіаносців у нас немає, тому доведеться обійтись без підтримки авіації. Зате танки у нас – хоч куди! Півсотні красенів «Оплот-М»[42] буде більш ніж достатньо. За два дні вони зроблять із Окленда поле для гольфа… Ну, гаразд, просто поле, бо після танків там навряд чи можна буде їздити на гольф-карах.

Цей варіант – мій улюблений, але його довелося відкинути як нездійсненний. І їжаку зрозуміло, що Зеландія надто далеко. Я дуже сумнівався у спроможності наших десантних кораблів переплисти два океани. Точніше, навпаки – не сумнівався, що здійснити такий заплив їм не вдасться. Потонуть. Разом із танками. А тягти їх по дну до самої Зеландії – це не варіант. (Давно казав, що не треба було китайцям «Варяг» продавати…)

Наступні мої міркування зосередилися на Ґреґу. Найпростіше було б віддухопелити товариша Морґана. Так би мовити, вибити з нього все лайно, продемонструвавши глибоку хибність його життєвої позиції. Проте цей план також довелося забракувати. По-перше, я так і не знайшов його адреси. По-друге, на знімках Ґреґ виглядав міцним, дебелим хлопчиною, і я, відверто кажучи, сумнівався, що зможу всипати йому без допомоги ще як мінімум однієї пари рук (принаймні всипати достатньою мірою, щоби Ґреґ сповна усвідомив свої помилки). По-третє, фізична розправа над переможцем конкурсу «Win a Ukrainian Wife» вмить поставить мене поза законом, тим самим капітально ускладнюючи життя. І по-четверте, із розмови з Притулою стало ясно, що «Новий канал» зі свого боку висуватиме обмеження по суті операції, щоби нас потім не затягали по судах. Навряд чи режисери каналу коли-небудь оприлюднять в ефірі відеозапис побиття паршивця Ґреґа, навіть якщо я лупцюватиму його дуже красиво й елегантно.

Якщо ж говорити серйозно, то я чудово розумів, що проблема не в Ґреґові. Головний винуватець цієї веремії – радіостанція, ті люди, що організували конкурс. Саме на них має бути спрямований головний удар.

Ось так, обмежений з одного боку законами, з другого – власними можливостями, з третього – остерігаючись отримати вето від юридичного відділу «Нового каналу», я склав попередній план Оклендської операції. Незважаючи на перераховані вище обмеження, перша редакція все ще була доволі кровожерливою. Вона містила п’ять пунктів, які до виходу в світ цієї книги залишалися під грифом «цілком таємно».

12 березня 2011 року я сів писати Притулі листа:

Перечитавши, клацнув «Відправити». Лист пішов.

Дванадцяте березня особисто для мене стало офіційним початком авантюри «На Зеландію!».

По тому став «пробивати» квитки. Не дуже вишукував, перевірив тільки три сервери: www.momonodo.com, www.expedia.com і www.goleif.com. Враховуючи, що процес отримання візи розтягнеться щонайменше на три тижні, як дату вильоту я перебирав будні між першим та десятим травня 2011-го. Як і очікував, маршруту з однією пересадкою не існувало в природі. Найдешевший був із двома – через Москву та Бангкок – і загалом тривав аж сорок п’ять годин! Зате ціна приємно здивувала – 13 600 грн туди й назад. Сума захмарна, але суттєво менша, ніж сподівався. І я сприйняв це за добрий знак.

Невдовзі Притула зробив свій вибір. «Сірий» повідомив своє рішення за кілька днів до офіційного оголошення на «Новому». Лист-відповідь надійшов на мій мейл 30 березня:

Важко сказати, чи Притула справді думав, що «все виглядає дуже круто», чи вже тоді розумів, що за такий плакат юридичний відділ «Нового каналу» вирве йому гланди в один неприродний спосіб.