На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович - Страница 36

– Стій, – обірвав я Сергія. – Можеш не розповідати. Я знаю. Чув. Точніше, читав у Інтернеті за день до того, як приїхав у Каїр. Чому ти зараз згадав про це?

– Дізнався лише вчора. Фреймут зачитала під час ефіру. – Сірі очі висвердлювали в моїй довбешці дві великі дірки. – З цим треба щось робити, старий. – Було невтямки, чи то Притула питав, чи стверджував.

– Ну… – вдумливо затягнув я, а потім… Хоча ні. Оскільки ця книга призначається для морально-патріотичного виховання української молоді, слова, що були озвучені потім, пропущу. Якщо коротко, то я сказав, що містер Морґан мені категорично не подобається. Як і радіостанція. Про каструвати нічого не говорив! Це все офіціанти придумали.

– Правильно! – підтримав мене Притула, а тоді нахилився вперед: – Я тут дещо придумав.

– Валяй.

«Сірий» випалив:

– Організовую акцію у відповідь.

Я смикнув бровами. Признаюсь, у той найперший момент подумав про те ж саме, що й ви, і навіть почав вигадувати, як би відкараскатися. Мовляв, чувак, я тебе поважаю і все таке, але їхати з тобою в Нову Зеландію, щоби шпокати там усіх дівок без розбору, не хочу, шукай когось іншого. Проте Сергій випередив мене:

– Не парся, нічого аморального. Це не наш метод. Хочеться провчити новозеландців, але так, щоб про це можна було розказати на «Підйомі» і мене після цього не виперли б з роботи.

– Ти знаєш когось, хто спалить хату Морґана, і потім покажеш це на всю країну? – Я аж просяяв. – Чувак, це сильно! Потужно. Респект!

– Старий, – Притула ледь скривився, – це кримінал. Я не проти, але ніхто нічого не палитиме.

– Ет, – зітхнув я. – Тоді що ти вигадав?

– Завтра в ефірі «Підйому» запускаю конкурс-відплату під назвою «На Зеландію!». Мета – знайти молодого діяльного козака, який згодиться полетіти до Зеландії і передати новозеландцям привіт.

– Привіт?

– Так, «привіт». – Сергій підняв долоні і показав пальцями лапки, а тоді роз’яснив: – Насправді юридичний відділ «Нового каналу» заборонив мені вимовляти в ефірі слово «помста», тому офіційно боєць поїде, щоб передати «привіт». На ділі він повинен усіма можливими способами довести, що Україна – не бордель, і зробити все, щоб те паскудство, яке замутила «The ROCK FM», більше ніколи не повторилося. Я з власної кишені оплачу козаку переліт і всі інші витрати.

Все стало на свої місця. Не лишалося сумнівів щодо того, до чого хилить «Сірий». А проте я тягнув час. Мені потрібно було зібратися з думками.

– Які критерії відбору?

– Всі претенденти надсилають мені на мейл власну програму дій у Новій Зеландії. Тобто описують те, що вони планують робити, щоб поставити тих варварів на місце. З усіх запропонованих варіантів я виберу найкращий. Це і буде переможець.

В принципі, логічно: сам написав – сам і отримуй потім по пиці від новозеландців.

– А мене ти для чого покликав?

Притула зиркнув на мене, одними очима запитуючи, чи я часом не дебіл.

– Старий, я хочу, щоб ти став одним з тих, хто пришле свій план передачі «привіту».

– У… – мугикнув я.

– Я тебе ні до чого не примушую, але мені здається, що ти один з небагатьох, хто має необхідний досвід для такої авантюри. Помста зовсім не обов’язково має бути жорстокою чи протизаконною. Вона має бути стьобною, яскравою і… болючою. Але не як удар, а як ляпас! Подумай, старий. Зваж усе. Конкурс починається вже завтра і триватиме до четвертого квітня. Я лиш сподіваюся, що в березні побачу у «Вхідних» лист від тебе… То як?

Я гучно плямкнув, побовтав пальцем у прохололому чаї, виловлюючи скибку лимона, і зітхнув:

– О’кей. Тобто мені це… гм… цікаво. Я напишу. Все обміркую і обов’язково тобі напишу.

– Супер!

Розмова добігала кінця. Сергій гукнув офіціантку і попросив викликати таксі. За кілька хвилин авто чекало біля кав’ярні. Натягнувши свої «хутряні» скафандри, ми вийшли у відкритий космос, залитий світлом вуличних ліхтарів. Стали коло машини.

– Ти хоч уявляєш, наскільки дорого обійдеться сам переліт? – зауважив я. – Це ж Нова Зеландія. – Прикинув у голові маршрут. – Мінімум дві пересадки.

– Скільки?

– З біса дорого, чувак. Тисячі дві американських грошей. Враховуючи, що купувати білети доведеться перед самим вильотом, можливо, дорожче.

– Плювати. Воно того варте.

– Хех! Це точно.

– Тебе підвезти? – «Сірий» заліз у машину.

– Дякую, не треба. Я тут поряд живу.

– Тоді все. Бувай! – Сергій простягнув руку. – Будь крепкий!

– І тобі не пчихати!

Я потиснув правицю і відступив на тротуар.

– Чекаю листа! – кинув через плече Притула, коли авто відчалювало від бровки.

Витягнувши руку, я підняв догори великий палець: усе буде гаразд, чувак. Хоча не знаю, кого більше заспокоював у той момент, «Сірого» чи сам себе…

Тупцюючи додому, я не звертав уваги на мороз. Мордяка німіла, шапка обростала льодяною бронею, та мені було не до того. Думав про те, що доля осідлала мене. Знову – не я її, а вона мене, чортяка. Думав, як «зрадіють» мої батьки, коли розповім про задуману акцію… Більшість думок крутилися навколо пропозиції «Сірого». Я усвідомлював, наскільки серйозною є новозеландська авантюра. По дорозі намагався вигнітити з себе хоч які-небудь причини для відмови. Знайти щось, аби обґрунтувати категоричне «ні». А проте з кожним кроком я тільки більше переконувався, що в моєму організмі немає протиотрути, спроможної витіснити з голови слова Притули. Було очевидно, що лягатиму і прокидатимусь під їх акомпанемент. І не зможу нічого з цим вдіяти. Я чомусь не сумнівався, що виграю конкурс, у той же час розумів, що помста новозеландцям може скінчитися чимось не дуже приємним – міжнародним скандалом чи навіть моїм ув’язненням. Поміж тим я знав – я вже тоді знав! – що не пробачу собі, якщо відмовлюся… Ще годину тому я був залізно впевнений, що не попруся нікуди до кінця року. А тепер сподівання провести наступні кілька місяців у мирі і спокої гаснули швидше, ніж багаття під тропічним дощем.

«От, бляха, – міркую, – з мене ж іще навіть засмага не облізла».

Підвів голову. Крижане повітря, немов вампір, вгризлося в горлянку. Роззирнувся. Мені потрібен був знак. Будь-що, що переконало б мене у правильності обраного шляху. Я не забобонний, але раптово схотів знати, що вселенський розум (чи що там над нами нагорі) на моєму боці. Праворуч, пирхаючи парою і димом з вихлопних труб, ледве ворушилися два потоки машин. Уздовж дороги палахкотіли неоном рекламні бокси. Люди збігалися до метро «Лук’янівська», поспішаючи додому. Нічого незвичайного.

На перехресті вулиць Коперника й Артема є підземний перехід. Підходячи до нього, надумав порахувати сходинки. «Якщо кількість виявиться парною, – так собі петраю, – значить, погоджуюсь, за тиждень-два відсилаю Притулі план дій, і хай буде, як буде! Якщо ж непарною… тоді буду ще думати».

Кінотеатр «Київська Русь» залишився за спиною, пащека переходу розкрилася переді мною. Задерши підборіддя (щоб усе було по-чесному), я став рахувати. Раз, два, три, чотири, п’ять… Назустріч підіймались кілька чоловік… Шість, сім, вісім, дев’ять… Вулиця помалу зникала з поля зору… Десять, одинадцять… Ось уже видно відблиски світла з кіосків, у яких торгують квітами та канцелярським барахлом… Дванадцять, трина…

Тринадцяту сходинку я недорахував. Ступив на лід. Права нога ковзнула вперед. Щоб втримати рівновагу, я розчепірив руки в боки, як Лео Ді Капріо на «Титаніку», і різко подав тулуб уперед. Я б устояв на ногах (або принаймні приземлився недалеко від місця пригоди), якби не сходинка № 14. Ця зараза також виявилася під кригою. Відтак я зробив гран-батман[38] лівою ногою і з криком «Їпти-и-ить!» ластівкою пролетів решту спуску в перехід. Швидкість і конфігурація польоту, як ви розумієте, унеможливлювала підрахунок останніх сходинок.

Укріплений льодом шолом на голові врятував мене від струсу мозку, а броньована хутром дублянка захистила ребра. Я лиш гарно вимазався (попри мороз долівка в переходах завжди вкрита юшкою з товченого льоду, солі і бруду) і подряпав задубілі долоні.