На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович - Страница 33

Араб сів на своє місце. Струмочки дощової води стікали по його напруженому лицю, скапуючи на куртку. Кілька секунд він просто тримав руки на кермі і тільки тоді потягнувся до запалення. Крутонув ключ. Раз, другий, третій. Машина озивалась, але не заводилася. По-моєму, він навмисне її глушив.

Аж раптом праві задні дверцята відкрилися і на заднє сидіння заскочив іще один араб. Високий і широкоплечий. У цивільному одязі. Не питаючи дозволу, взагалі не промовивши й слова, він захлопнув дверцята.

Тієї ж миті машина завелася.

Я крутнувся на сидінні і подивився на новоприбулого пасажира. Зразу втямив, хто він такий. Не треба бути Шерлоком, щоб здогадатися. Ліпше було б тримати язика на припоні, але ось та простакувата безцеремонність, із якою мені на хвіст чіпляли шпика, роздратувала. Я втупив у сирійця похмурий погляд і хамовито спитав:

– Who the fuck you are?[36]

Неочікувано нишпорка на задньому сидінні розгубився.

– А я… е… теж їду до міста. – Він сяк-так ліпив докупи англійські слова. – Мені з вами по дорозі.

– Яке по дорозі? – гарикнув я. – Звідки ти знаєш, куди мені їхати?

– Я їду… їду з вами… – Далі пішло нерозбірливе мурмотіння, яке я не міг розібрати.

– Вивалюй з машини! Знайди собі інше таксі.

Краєм ока я побачив, що водій заворушився і дивиться на мене. Повернув голову і зустрівся з ним поглядом. Бліде перекривлене обличчя говорило саме за себе. Він мовчки благав мене не робити й без того паршиву ситуацію ще гіршою.

«Біс із вами», – подумав я, а тоді махнув рукою:

– Гаразд, поїхали.

Таксі рушило. За кілька хвилини ми мчали по трасі, розсікаючи навсібіч дощ і чорноту. В салоні було тихо, як на похороні.

Було десять на другу, коли я дістався до «Ghazal House». Таксист повернув праворуч за один квартал від Цитаделі. Хостел знаходився за кількадесят метрів від повороту, з правого боку вимощеної бруківкою вулиці.

Довелося чималий час гатити кулаком у двері, щоб розбудити худорлявого хлопця з густим ластовинням, молодшого брата власника хостела. Він часто лишався на ніч чергувати на рецепції. Хлопчина упізнав мене:

– О, привіт! Пам’ятаю тебе! Ти вже зупинявся у нас.

– Так, ще до Нового року.

– Звідки ти? Чому так пізно?

– З Каїра.

Хлопець посерйознішав і хутко зачинив за мною вхідні двері. Я визирнув крізь скло у верхній частині дверей. Таксі зі шпиком стояло на місці. Певно, хотіли переконатися, що я не вийду з хостела. Секунд за десять фари блимнули і машина повільно поповзла геть.

– І як там, у Каїрі?

– Гірше, ніж ти собі думаєш… Я втомлений, друже. Маєш койку?

Вільних ліжок у дормі[37] не було, тому довелося брати окрему кімнату за 1200 фунтів. Заводячи мене до номера, хлопець не переставав розпитувати, що я бачив у Каїрі, що там відбувається (зрозуміло, що влада блокувала європейські телеканали, а також арабський канал «Аль-Джазіра», які надавали правдиву інформацію про розвиток заворушень у Єгипті). Та я був надто виснажений і спустошений, щоби щось йому розповідати.

– Завтра, – відмахнувся я, – розкажу тобі все завтра.

Проте завтра він нічого не спитав. Наступного дня жоден сирієць у «Ghazal House» не виявляв бажання зі мною спілкуватись. Тим більше на тему єгипетського повстання.

Не прийнявши душ, почуваючись немов перегоріла лампочка, я завалився на ліжко і вимкнувся.

Ранком нового дня я вибрався до центру міста.

Дощ перестав, попри це Дамаск був незвично порожнім. У повітрі загусало напруження. Люди ховались по власних домівках, намагаючись не потрапляти на очі підозрілим типам у цивільному. Чимало магазинів, яток, забігайлівок і кав’ярень на зазвичай людних базарах стояли закритими.

Я добре розумів, що це означає. Чаша терпіння простих сирійців переповнилася. Гнів от-от мав вихлюпнутися і заповнити вулиці Дамаска. Лише за кілька днів у столиці Сирії почнуться виступи, які швидко охоплять інші міста – Хомс, Хаму, Алеппо, – а сама країна за тиждень стане театром найдовших і найбільш кривавих заворушень на Близькому Сході.

Я думав лиш про одне: якнайшвидше забратися з Сирії. Мені було досить Каїра. Та перед цим вирішив подякувати послу. Хай там як, саме завдяки його втручанню інцидент в аеропорту завершився на мою користь.

У мене був номер телефону посольства України, записаний учора під час другої розмови з Миколою, проте в «Ghazal House» ніхто не хотів позичити свій мобільний. Навіть на один-єдиний дзвінок. Навіть за гроші.

Надибавши в путівнику інформацію про те, де в Дамаску можна подзвонити з вулиці, подався на пошуки. Лише за кілька хвилин усвідомив, що за мною назирці, практично не криючись, суне черговий нишпорка в цивільному. Кілька разів, знущаючись, я привітно махав йому рукою (він вдавав, що не бачить, зацікавлено роздивляючись вітрини зачинених магазинів з електронікою).

Підійшовши до ятки, де роблять шаурму, я замовив два роли з курятиною, овочами і домашнім майонезом, після чого забрався під навіс, щоб неспішно поснідати. Шпик совався неподалік. Я знову махнув йому, привертаючи увагу, і здаля запропонував пригоститися шаурмою. Він, безперечно, був голодний, тож мені стало незручно наминати роли перед його носом. Чоловік скрушно подивився на мене, кілька разів утомлено кліпнув, а тоді похитав головою і відвів погляд. Я розвів руками: мовляв, як знаєш. А міг би на дурняк похавати.

Зрештою відшукав місце, звідки можна було подзвонити. Сподівався натрапити на телефонний автомат, але здивувався, побачивши намет, у якому торгували канцелярським приладдям, китайськими іграшками і дешевою біжутерією. Справа на столі, напівзавалений товаром, стояв червоний дисковий телефон.

– Я можу звідси здійснити дзвінок? – звертаюся до продавця.

– Га? – не розуміє він.

Піднімаю вгору великий палець, витягую вперед мізинець і, приклавши долоню до вуха, вільною рукою тицяю на червоний апарат:

– Телефон! Мені треба подзвонити.

– О’кей, о’кей! – киває сирієць.

– Скільки?

Він показав пальцями ціну за хвилину розмови, я погодився і почав набирати номер. Агент у цивільному зацікавлено спостерігав, затесавшись серед покупців біля сусідньої ятки.

Додзвонитися вдалося з четвертої спроби.

– Алло, – з трубки долинув рівний чоловічий голос.

– Добрий день! – кажу. – Я можу говорити українською?

– Добрий. Ви вже говорите. Чим можу допомогти?

– Хотів би поговорити з Євгеном Євгеновичем Ігнатовським.

– Я вас слухаю. Що саме вам треба?

Чудово! Відразу потрапив на потрібну людину.

– Мене звати Максим Кідрук, і вчора…

Євген не став чекати, поки я закінчу.

– О, це ви! – вигукнув він. А тоді проказав фразу, що струсонула мене, наче порив ураганного вітру: – Де ви були?! Ми вчора цілий вечір розшукували вас в аеропорту!

– Що? – Я видушив із себе запитання, але зразу ж втямив, що не потребую відповіді. Усе швидко встало на свої місця. Зваблива сирійка, відчайдушні намагання вивести мене з транзитної зони, «очікування» дозволу з міністерства інформації – все!

– Після дзвінка від вашого видавця я і посол, не зволікаючи, виїхали в аеропорт. Нас зустріли, довго не пускали всередину, потім почали водити терміналами, а згодом заявили, що проблему вирішено і ви поїхали до міста.

– Я… я… – У мене не було слів. Почувався так, наче мені плюнули в обличчя.

– Я передзвонив Миколі до Києва, – вів далі Євген Ігнатовський. – Оскільки ви не виходили на зв’язок, ми далі шукали у транзитній зоні.

– Як довго? – В душі я лютував. Врешті-решт останнє слово виявилося за таємною поліцією. Мене шикарно, філігранно відт… ошукали! Це як продути у футбол на останніх хвилинах, забивши гол у власні ворота. Пасом із центру поля.

– Мабуть, години півтори. Може, навіть більше.

– Падлюки… – не стримався я. – Мене примусили повірити, що ви пішли, після чого вивели з терміналу. По тому ще годину тримали в офісі служби безпеки! Бляха, до цього моменту я був певен, що ви з послом поїхали додому! – Відтак я стисло переказав історію про спокусливу чорнявку.