На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович - Страница 10

Натовп відринув. Колона стиснулася, мов пружина. Крики залунали звідусіль. Прозвучало кілька нових вилясків, за ними – той самий характерний брязкіт.

Поки я встиг усвідомити, що сталося, араби вже мчали геть, немов стадо наляканих мисливцями бізонів. Тупіт віддавався неприємною вібрацією аж у грудях. Коли бачиш, як на тебе галопує, пульсуючи і зминаючи все на шляху, ошаліла юрба, душа в буквальному сенсі ховається у п’яти. Та це була лиш половина проблеми. Ми з Марко втислися у нішу між виступами суміжних будинків. Я намертво вчепився у ковану решітку і дивився, як над лавиною наполоханих єгиптян, неначе привид морського чудовиська, розповзається крейдяний дим. За якусь мить один з прозірчасто-білих щупаків дотягнувся до мене: ротова порожнина вмить затверділа, а в горло встромилися жала тисячі ос.

– Tear gas?![12] – закричав я, ховаючи голову під пахву.

– I fucking know it![13] – жмурячись, просичав Марко.

Але я не стверджував. Я питав. Я вперше в житті хапонув газу і просто не знав, що то було: точно сльозогінний газ чи якась інша отруйна речовина, від якої за хвилину накладу в штани, потім звалюсь у корчах і ефектно здохну, пускаючи ротом красиві білі бульбашки.

То був таки сльозогінний. Досі не розумію, чому його так називають. Плакати мені не хотілося. Анітрохи. Насправді я не міг дихати. Горлянка стискалась у спазмах, звузившись до маленької дірочки, крізь яку з великими труднощами й болем вдавалося втягувати цівку повітря. Чомусь здавалося, що газ не мав запаху. Він не пахнув, він лише діяв, невидимими пальцями скручуючи шию.

– Назад у готель! – скомандував я, машинально далі знімаючи відео.

Ми пірнули у натовп і спробували бігти. Спершу нічого не вийшло, та згодом юрма розсмокталася. Певно, частина демонстрантів розбіглася по бічних кварталах.

Марко гнав попереду, я орієнтувався на його кучеряву макітру. Квартал… другий… третій. Довкола нас метушились єгиптяни, ридали жінки. Помалу страх у їх очах поступався місцем гніву. В якомусь місці ми промчали повз групу демонстрантів, які розбивали на шматки тротуарні брили і починали кидати уламки в поліцейських. Ситуація погіршувалась тим, що високі будинки затуляли центральну частину міста від вітру. Сльозогінний газ не розвіювався, химерними молочними фігурами заступаючи шлях. Бігти було надзвичайно важко.

Зрештою ми дістались до місця, куди газ не діставав. «Cairo Stars» був поруч. Відхекуючись, я уявив, як ми ввалимося на рецепцію, горлаючи про те, що поліція застосувала газ. Як виявилося, з цим ми поквапилися. Щойно ми завернули на Адлі-стрит, стало зрозуміло, що в «Cairo Stars» уже знають про сльозогінний газ. Вулиця була вільною… якщо не брати до уваги блідих хмарок, що зависали у повітрі, чіпляючись за балкони та підвіконня. У другому кінці вулиці шикувався стрій спецназівців. З-за їх спин час від часу вилітали газові гранати.

Я нарешті втямив, що за звуки передували паніці на підході до Тахріра. То гранати зі сльозогінним газом вилітали зі спеціальних рушниць, злітали у повітря, падали на асфальт, відбивалися і, брязкаючи, котилися далі, аж поки з них не починав валити дим.

У під’їзді я ледь не збив з ніг Хасана. За ним товпились троє інших працівників «Cairo Stars» і ще чорнява незнайомка азіатської зовнішності. Побачивши нас, вона заверещала «Марко!» і кинулась на шию італійцю. Тієї миті я забув і про переляк, і про газ. Витріщився на італійця:

– Твоя дружина японка?

– А то!

– Респект!

– Слава Аллаху, ви цілі! – перебив мене Хасан. Його очі вибалушилися, як у гекона. Менеджер не дуже скидався на ревного мусульманина, який починає рвати на собі сорочку, щойно почувши слово «джихад», проте ситуація складалась таким чином, що не сором було звертатись до Бога. – Я вже думав йти вас шукати. Де ви були?

– Біля Тахріра. Поліція загородила проспект. – Я говорив з менеджером, але дивився на італійця. Дружина не злазила з нього і цілувала так, наче нас там не було. – Не пускають людей на площу.

– Хто спровокував стрілянину: поліція чи демонстранти? – потемнів Хасан.

– Я не певен, – смикаю плечима, – але скидалося на те, що копи без усяких причин почали закидати натовп сльозогінними гранатами.

– Стрілянина? – стрепенувся Марко, м’яко відсторонюючись від японки. – Хасане, ти сказав стрілянина? Там же був лише газ.

– З боку проспекту 26 липня долинали постріли, – розтовкмачив єгиптянин. – Я сам чув. Тому не смійте більше відходити від готелю! Не вистачало мені ще тут трупаків до вечора назбирати.

З вулиці долинули нові крики. Хасан відчинив двері, і ми повиставляли голови. Цього разу Адлі-стрит була вщерть заповнена людьми. Вгорі, над перехрестям, повзли кудлаті хмарки газу, такі густі, що крізь них не було видно стін будинків на іншому боці вулиці. Газу тільки додалося. Повз під’їзд, бухикаючи і плачучи, сунули жінки, чоловіки, малі діти. Їхні очі почервоніли, роти відчайдушно хапали повітря, із запалених носових пазух сочився слиз. Вони тікали, не озираючись, тільки б забратися геть від жалкого, мов кропива, газу.

– Поліція наступає, – прошепотів Марко. – Женуть людей від Тахріра.

Я дивився на чоловіків-єгиптян і не міг зрозуміти, якого дідька вони потягли на Тахрір жінок та малечу. Вони ж знали, чим усе може скінчитися!

– Так не можна… Їм треба допомогти, – процідив крізь зуби Хасан. – За мною!

Штовхаючись, ми забігли на другий поверх. Менеджер щось прокричав, віддаючи наказ іншому працівнику готелю. Хлопчинка зник, а за мить повернувся, приволікши старе простирадло. Разом з Марко вони почали рвати його на шматки. Хасан відкрив холодильник, у якому зберігалися платні напої для постояльців, і дістав звідти всі пляшки з мінералкою та звичайною питною водою.

– Змочіть ганчірки і замотайте лиця, – різко випльовуючи слова, порадив менеджер. – Це захистить від газу.

Я метнувся у номер за хусткою-арафаткою. Намочив її під краном і щільно замотав нижню частину обличчя, ставши схожим на бандита з американського вестерну. По тому ми розхапали пляшки і повернулись на вулицю.

Марко, Хасан, доцент із Росії, троє молодих арабів, працівників готелю, і я зупиняли потерпілих, пропонуючи допомогу. Хлопці з опухлими обличчями підходили і нахилялися, ми лили воду просто в очі, ніздрі, роти, вимиваючи активну речовину лакриматора. Чоловіки змочували нашою водою хустки і витирали обличчя своїм дружинам… Дим витав над головами. В очах пощипувало, але не сильно. Можна було терпіти.

Моя півторалітрова пляшка швидко спорожніла. Лиш тоді звернув увагу, що на правому зап’ястку досі теліпається вірна «Sony DCR-SX63», моя відеокамера. Я підняв захисне вічко, натис червону кнопку і став знімати.

Несподівано на перехресті хтось знову пронизливо закричав. Юрба розступилася, і я побачив товсту арабку в хіджабі, що тримала на руках непритомне дівча в рожевій курточці. Дівчинці на вигляд було років п’ять-шість. Хлопчина з мого готелю підхопив малу під руки і потягнув до Хасана. Крихітна голівка безсило хиталася на тонкій шиї. Хасан вихлюпнув на дівчинку півлітра води, та це не допомогло – дитина лишалась непритомною. Тоді малу понесли всередину готелю. За нею кинулись кілька демонстрантів і огрядна арабка, певно, її мати. Мене відтиснули від під’їзду, змусивши залишитись на вулиці.

Тим часом на Адлі-стрит сповзалися демонстранти. Когось відтісняли спецназівці, хоча більша частина надходила з околиць. Людей ставало забагато, вони вже не поміщалися на вулиці, неухильно підсуваючись до шеренг спецназу, що перекривали суміжні квартали.

Натовп більше не був схожий на скопище потривожених мурашок. Юрба змінилася. Під дією газу вона перетворилась на розлючене осине гніздо. Повітря здригалося від проклять, агресивних закликів і хрускоту розбитого скла – почались перші погроми. З протилежного, західного кінця Адлі-стрит, що вів до Каїрського музею, в небо тяглись густі клуби диму. Чорний дим простягся також із південної частини столиці. По всьому місту горіли поліційні відділки.