Шмагія - Олди Генри Лайон - Страница 70

Але пані в синьому посміхнулася ще раз: одного разу в Фільчинім Бору з’явився «вихованець».

Долекрут звівся назустріч: рятувати й плекати.

«Хвилина мовчання» скінчилася раптово, як балада трубадура-новачка. Щоправда, було б величезною наївністю чекати в тиші, що настала, оплесків. Секунди текли, а демони барилися. Страх перед більшим супротивником і наведений малефіком пристріт, що подарував деманію сумніви, ланцюгами тримали Долекрута. Але що зупиняло венатора? Невже він не розумів: хто перед ним?! Чи й досі сподівався взяти Долекрута «живцем»?!

Уже взяв. Дуже давно.

Демони ніби підслухали чаклунові думки, кинулися назустріч один одному. Як людина, що рвонулася до дзеркала, й дзеркальне відображення. Мовчки. Повітря скипіло навколо бійців, вжахнулося та з шипінням відскочило геть. Два вихори зіткнулись, розлетілися, знову зчепились…

Злилися в єдиний смерч.

Саме цього домагався малефік. Фортунат Цвях – і його демон. Без будь-якої магії, пасток і німбус-смолоскипів, без перекручених джгутом доль. Один на один. Зубами, пазурами, серцем. Людина проти власної манії. Б’ється не за інших – за себе. За своє добровільно зіпсоване життя. За свій розум. Бореться – «вбиваючи себе за себе»…

За себе – і проти себе.

Батько – проти поріддя.

Одного разу знаменитий живописець Адольф Пельцлер надумав зобразити на полотні сутичку двох демонів. Ескізи, як чесний майстер-реаліст, він заздалегідь показав декільком відомим венаторам. Думка мисливців була одностайною: вражає, але надто статично. Демони рухаються інакше. Венатори порадилися й запросили художника на вечерю, де спеціально для нього влаштували демонстрацію: нехай побачить дійство навіч і запам’ятає, так би мовити, з натури. По закінченні перегляду в розкішній чуприні маляра додалось чимало сивини. Видовище настільки вразило Пельцлера, що він ледь не відмовився від задуму. Але натхненню не накажеш! У результаті народився великий гептаптих «Останній бій». Мускулюс бачив цей шедевр на авторській виставці в галереї Універмагу. На першому полотні двоє інферналів завмерли в загрозливих позах. На останньому демон-переможець зі зламаним крилом волав до небес, роззявляючи пащеку в переможному ревінні. Пазуристою лапою він топтав жалюгідні рештки переможеного. А на інших картинах була якась розмита пляма, що займала різні положення на кожному наступному полотні. Усе, що перебувало навколо плями, було виписано з геніальною ретельністю – бляклий розмив, що різав око, потойбічна реалістичність деталей пейзажу…

Саме таку картину малефік споглядав зараз.

Запізніло розуміючи, який точний був художник.

Вирвана з коренем трава летіла до низького, похмурого неба. Із жалюгідним тріском, немов під п’ятою велетня Прессікаеля, чавився в кашу колючий ожинник. Розпачливий хрускіт: молода сосна звалилася горілиць, хоча смерч мимохідь ледь торкнувся дерева. Сполоханим глухарем спурхнув пеньок, залишив під корінням рвану лійку. Зір відмовляв, розум загрожував здатися. Лише по широких смугах поораної землі, що нівечили Їжачу Рукавицю в різних місцях, можна було відстежити хід битви.

Пізніше, згадуючи бій, Андреа з подивом зрозумів: у дивовижному бедламі метушилися люди. Знайомі люди. Та й сам він брав у всьому, що відбувалося, діяльну участь. Наприклад, устиг перехопити Меліс: із кам’яним обличчям відьма йшла в епіцентр скаженої плями, виставляючи перед собою жалюгідну зброю – кухонного ножа. Не кожен зумів би відстежити легке мерехтіння вістря з характерною жовтизною. Страшно подумати, що трапилося б, якби відьма ткнула в демонів справжнім амулетом Громової Шуйці. А вже думати, де руда взяла цю капость, і зовсім не хотілося. У стрибку чаклун збив дурепу з ніг. Повалив, вирвав ножа, пожбурив якомога далі: «Лежати! Кому кажу!» За десять кроків від малефіка намагалася сісти Ядвіга Швелер. Жінка опам’яталася від контузії в найневідповідніший момент. Пригинаючись, майстер Леонард поспішав відтягти дружину подалі від лиха. Білий, як полотно, Янош («Стій! Куди?!») підхопив у оберемок безтямну Зізі та кинувся ломитись крізь шпичакасту стіну: геть. Спиною вперед, щоб захистити ношу від колючок.

Ні, не продерся.

Упав, накрив циркачку тілом.

Здригнулася земля. У спину вдарив палючий вітер. Здавалося, волосся на потилиці ось-ось спалахне. Відьма, на щастя, вгамувалася, перестала вириватися й дряпатись. Мускулюс ризикнув озирнутися – й завмер, приголомшений раптовою тишею. Немов повернулася «хвилина мовчання». Рух на протилежному краю галяви було такий повільний, що свідомість відмовлялася його сприймати.

Із землі підіймався демон.

Один?!

Один. Другий зник.

– Присяга!

Було це виття самотнього деманія? Чи просто тиша вибухнула у вухах?!

Ноги ослабли, коліна перетворилися на ганчір’яні джгути. У разі краху лишався останній засіб. Андреа прихопив із собою на галяву воскову ляльку – не третю «pupa malitia mixtum», де в числі директ-компонентов був і локон Зізі, а другу, цілком створену на основі кривавої хустки Цвяха. У разі прямого бойового контакту, «пристріту-на-око», найрідкіснішого в практиці традиційного малефіціуму, він хотів жодним чином не зашкодити ліліпутці. Зараз чаклун судомно намацував у кишені куртки срібну шпильку. Нефритова кулька голівки тицьнулася в долоню. Напевне, так руків’я шпаги само лягає в руку якому-небудь маестро клинка, загнаному в кут дюжиною найманих убивць…

На жаль, готовність битися до кінця зовсім не означає перемогу.

Ще одна улюблена мудрість Просперо.

– Присяга!

Деманій вовтузився, дико озираючись навсібіч. З-під пазурів летіли жмути опалого листя та жовтої хвої. Скорпіонячий хвіст хльоскав хазяїна по горбатій спині. Литаврами ляскали недорозвинені крила. Зір чаклуна раптом закомизився: постать тварюки розпливалася, двоїлась… Кружальце сала на юшці, що закипає. Мускулюс був не в змозі визначити: хто перед ним. Деманій нагадував обох бійців відразу – й водночас істотно відрізнявся від них. Людей чудовисько не помічало, ніби живих істот вирізали ножицями з картини подій. Так п’яниця, не помічаючи суворої дружини та синів, які регочуть, нишпорить похмільного ранку в своїй схованці.

Де прибережний заздалегідь ківш браги?

Був! Та був же!

І з жахом виявляє глечик кисляку.

Пика нещасного деманія тріпотіла шторою на протязі. Гримаси – риси? Обличчя?! Вони змінювалися зі швидкістю, недоступною людському поглядові. Шахрай-невидимка тасував колоду Тарота, насолоджуючись злодійським мистецтвом. Тремор мани венатора? Істерика Долекрута?! Андреа втратив надію знайти відповідь, потяг шпильку з кишені. Лівою рукою сягнув за пазуху: взяти ляльку. Перший укол – у «зміїний вузол», на три нігті нижче пупка. Якщо вдасться відразу зробити непорушним… Пупок у демонів? Ідіот! Пупка нема, але вузол, можливо, є…

Спізнився пан консультант.

Хтось зашив сировою ниткою випадковий пролом у картині. Янош Кручек стояв навпроти деманія, і деманій побачив хлопця. Роззявив пащеку, яка дихала вогнем:

– При…

– Це дурниця, – весело сказав Янош.

Пом’ятий, скуйовджений, з роздряпаною щокою. Ще не зажили як слід рани після битви з пращниками, а колючі кущі додали нових «прикрас»…

Ах ти, герою з дірою!

Повільно, ніби недовірливому собаці, Кручек-молодший показав тварюці порожні руки.

– Дядьку Фарте, це дрібниця. Ви вже повірте мені. Ось ваша присяга. Дивіться, що я роблю. Ви самі все зрозумієте, слово честі.

Деманій втупився в юнакові долоні, немов, крім ліній життя, там лежала його доля. Присяга венатора Цвяха та шмагія втікача Яноша були однієї плоті, однієї крові: те, чого нема для інших, але є для нас. «Він бачить! – здригнувся чаклун. – Присягаюся Вічним Мандрівцем, він бачить!» А Янош уже діяв. У рухах заблуканого шмага була система. Звична, докладна; безглузда. Пальці взяли щось, згорнули в рурочку, розгладили по всій довжині. Хлопець підніс отвір «рурки» до губів, дмухнув у нього. Зчавив рурку посередині. Прикусив краєчок, зім’яв. Відсторонив від обличчя; придивився, часто кліпаючи.