Шмагія - Олди Генри Лайон - Страница 63

Нудний і нещадний Мускулюс похитав головою:

– Ні. Я не казатиму чарівного слова. Я знаю багато чарівних слів, але цього не вимовлю. Ви, люба, підете із мною самі, своєї волею – або своєю волею залишитеся тут. І нехай вас рятує ваш чудовий шпрехшталмейстер. Даю хвилину на ухвалу рішення.

Він відвернувся. Осінь пливла над Ятрицею. Незабаром полетить павутиння. На острові Гаджамад вірять, що грішник, який втрапив по смерті до Квашеного Льоху, може вирватися до неба – якщо зуміє вхопитися за таку павутинку. Ага, хапайся, друже. Лети сизим голубом. Сухар ти, малефіку.

І думки твої, немов крихти в ліжку. Зрештою, чому б і ні? Коли кумедні люди кумедно намагаються захистити чужу циркачку від невідомої небезпеки, й тільки в цибулиному серці панує гірка правда…

Так.

Пафосе, геть.

– Я йду з вами, пане. Ви хотіли вести мене звідси? Я готова. Як ви збираєтеся проминути кордони? Я вдячна людям за їхню турботу, але думаю… Нас просто так не випустять. Спектакль повинен тривати.

– Дякую, Зізі, – малефік, проігнорував запитання. – За ці дні я переконався, що шмаги, не хочу вас образити – дуже вперті добродії. З ними легко мати справу. Хоча… Якби я сказав про свої висновки в столиці, мене прийняли б за божевільного.

– Я більше не шмага, пане. Ось уже п’ять років.

Ліліпутка насупилася й додала з неприємною хрипотою в голосі:

– Я обміняла талант на життя Грині. Й нітрохи не жалкую.

Слово «талант» чаклун залишив на сумлінні Зізі. «Нітрохи не жалкую» – теж. Жалкує. Ще й як. По обличчю видно. Але «обміняла на життя»? Обміняти щось, що має цінність, порівнянну з вухами мертвого віслюка, на життя безглуздого китовраса?!

– Бачу, ви знову не розумієте. Гаразд, я розповім. У нас є п’ять хвилин?

Так, вона вклалася в п’ять хвилин. П’ять років – у п’ять хвилин.

Рівна ціна.

У ті дні, коли мисливець на демонів Фортунат Цвях готував замах на Едварда II, «Цирк Виродків» гастролював у Таджалі. І, зазначимо, з великим успіхом. Днями син таджальського правителя, молодий Акша-бій, підніс красуні Лейлі «шиш сипитир» – подарунок, що дає дозвіл торкатися волосся коханої. У тамтешніх краях це означало заручини й супроводилося щедрим дастарханом, бешбармаком і козолупством. Циркачі нагодилися вчасно: таджальці ревли від захвату, не скупилися на винагороду.

Одне лихо: Григорій Інноліур, істота незламного здоров’я, занедужав.

Приховуючи біль у голові та спині, він рвався виступати, та лихоманка валила бідолаху з копит. Місцями на тілі утворилися ранки: схожі на кратери з сальним дном, у віночках із бридких вузликів. Лихоманка посилювалася. Гриня надривно кашляв; у мокротинні була кров.

Уніформіст Рустам Кліщ оглянув китовраса та наодинці поділився з власником цирку та Дядечком Страйдом жахливою підозрою. Хвороба надзвичайно нагадувала сап у ранній стадії. Страшний сон конярів, бич таджальських степів, сап косив коней табунами. Для людини він також був небезпечний, хоча й меншою мірою. Що тоді казати про китовраса, який наполовину кінь, наполовину – людина?! Дядечко Страйд запропонував негайно їхати. Втікати, якщо бажаєте. Власник скріпився серцем і погодився, прощаючись із наміченим виторгом. Тоді Рустам, тугрієць по батькові, сказав: ха! Дуже сумно він сказав: ха! Ви погано знаєте вершників Таджала, добродії мої. І зовсім не знаєте Камбар-біза, духа-охоронця табунів. Незабаром амулети Акша-бія і його родичів закричать: варто! Голосно закричать амулети. Піде луна степом. Розповісти вам, що роблять у Таджалі з сапними кіньми?

Оповідання нагадувало нічний кошмар.

Півтора місяця ізоляції для циркачів. Григорія Інноліура – заколоти на смерть списом із наконечником з кременю, волаючи до Камбар-біза, триногого духа. Шаманам Таджала – провести обряд розпізнавання, з бубнами й камланням, без зняття шкіри вбитого. Якщо підозра підтвердиться, спалити труп на місці забою негайно. Всіх коней цирку вважати хворими на сап, а тому вбити у віддаленому місці й віддати вогню, також без освіжовувания. Візки, упряж, балаган та інше майно – в багаття. Продовжувати?

Не треба, сказав хазяїн, хапаючись за голову.

На лихо чи на щастя, Зізі підслухала таємну розмову. Готова вмерти за китовраса, ліліпутка нічим не могла йому допомогти. Уночі вона молилася за порятунок Грині, просячи взяти її життя або найдорожче, що в неї є, замість життя друга. Кому молилася? Кому пропонувала безглуздий обмін?! – напевне, долі. Більше не було кому. Вперше за двадцять років зламана шмага палко бажала втілення свого неможливого дару. Від народження обділена долею, до якої волала нинішньої вночі, маленька жінка вважала шмагію – подарунком. Тростиною, спираючись на яку, легше йти із сьогодні в завтра. Ясновидство, прозріння майбутнього було для Зізі настільки реальним, рельєфним, опуклим, що ліліпутка спокійно приймала всю безглуздість цього ясновидіння. Пророкування не збуваються? Майбутнє разюче відрізняється від того, яким воно бачилося шмазі? Ну то й що?! Сяйво у очах дітлахів, коли вона розповідала після виступу, що день прийдешній їм готує, було достатньою платою. Доля в долонях зігрівала душу, навіть витікаючи водою поміж пальців.

Вона була щаслива, шмага Трабунець.

До цієї ночі.

Віддам життя. Віддам тростинку. Віддам дарунок. Віддам дурницю, яка для мене дорожча за скарби Орлиного Гнізда. Усе віддам. Тільки один раз дозвольте… Ну будь ласка! Хіба вам шкода…

А висока пані в синьому посміхалася: там, у хмарах. Пані слухала недоладне благання, більше вгадуючи, аніж розуміючи. Пані погодилася, кивнула. Старий таджалець з’явився вранці до Рустама Кліща. Німий, без’язикий старий, він розмовляв руками. І в руках його була сон-трава, інакше простріл або вітряниця. Ще амулет Камбар-біза був у старечих, в’ялих руках. Німий, як лікар, амулет, на відміну від крикливих талісманів Акша-бія з родичами. За три доби китоврас Григорій Інноліур перестав кашляти й почав, як звичайно, співати басом. Виразки зарубцювалися, лихоманка минула. Ріжки на голові в Грині більше не лупилися.

Амулет старий залишив китоврасові.

Мовчки звелів: носи!

Але шмагія назавжди покинула крихітку Зізі. Вона не нарікала. Сама запропонувала, сама віддала. Гриня живий, цим усе сказано. Ліліпутка не знала, що в день, коли старий з’явився до Рустама Кліща, далеко від Таджала прийшов на Їжачу Рукавицю мисливець на демонів Фортунат Цвях, неофіт РаБеЗу.

Прийшов, щоб почати Дикі Лови.

Висока пані в синьому посміхалася – у хмарах, делікатно прикриваючи рота долонею.

– Щастя та удачі, голубонько Меліс. Гостей приймаєте?

– Злетілися гості по наші кості, – крізь зуби буркнула Меліс, з’являючись у дверях. Голубонька швидше нагадувала злостиву ворону, якщо бувають руді ворони. – За чим завітали?

Вона по-вовчому зиркнула за спину чаклуна. Там китоврас Гриня переступав сором’язливо з ноги на ногу.

– Знову вікна бити з’явився, дровиняко рогата?

Малефік ледь не розреготався вголос. Крадькома вивести Зізі з площі крізь кордони добровольців, на очах у доблесних захисників – оце було завдання! Для справжнього віртуоза. Тут на додачу до Високої Науки була потрібна неабияка винахідливість. І ще кураж, як кажуть у таких випадках циркачі. Григорій Інноліур від ідеї чаклуна прийшов у захват: «Хо! Ви зовсім смішний, майстре Андреа! Хо-хо! Побавимося!» Для здійснення карколомного плану китоврасу необхідно було залізти в фургон Зізі – що Гриня відразу й зробив напрочуд спритно й тихо. По тому Андреа узявся до ретельного накладення личин.

Порівняння майдану з цибулиною наштовхнуло його на думку.

Чаклун ризикнув на каскадне накладання: крім зміни зовнішності, «stratum-cataracta» блокувала особистісні еманації всередині кокона. Це нагадувало голу людину, покриту бронзовою фарбою. Гарно, можна вдати з себе статую, якщо не рухатися, – але шкідливо для здоров’я, якщо залишитись пофарбованим надовго. Перетворюючи китовраса на ліліпутку, а Зізі – на рогатого Григорія, Мускулюс постарався, щоб навіть запах вихідної особистості не пробився назовні. Про всяк випадок застромив «граничну скалку»: якби він згинув без вісти, що не виключалося, личини спали б самі по собі, у призначений безпечний термін.