Шмагія - Олди Генри Лайон - Страница 38

– Виходить, колего, схибили ви! – весело підсумував майстер Фортунат.

Мускулюса взяла злість.

– Ви, між іншим, схибили вдесятеро від мого, дорогий колего! Ловили чорного демона в темній кімнаті, особливо якщо його там нема – це раз. Знущалися з нещасної циркової ліліпутки – це два. Морочили голову гарнесенькій провінційній відьмі – це три. Замикали людей у «Жагучу Кліть» шостого типу – це чотири. Ну й валялися небіжчиком у найневідповідніших місцях, у присутності сторонніх… Я, знаєте, вас ледь не закопав! Не очікував, ніяк не очікував такого від венатора-професіонала!

Фортунат Цвях нітрохи не образився.

– Ах, колего, якби ви потрапили в мої обставини… Втім, вибачите. Ворогу не побажаю такої колізії, а ви ніколи не були мені ворогом. І ваш наставник – теж. Ця малесенька дівка була схожа. Просто копія! Я не сумнівався ні на мить – і марно, тут ви цілком праві… Так, наламали ми дров. Добре хоч, усі цілі.

Він смішно заворушив вухами, наче прислухаючись. Опустив погляд на власну руку. З невимовним сумом завершив:

– Майже цілі. Я ось, приміром, порізався. Прошу вибачення, майстре Андреа. Ми неодмінно продовжимо незабаром нашу бесіду. Але зараз мені необхідно вгамувати кров. Меллі, люба, будь великодушна…

Відьма заклопоталася навколо пораненого мисливця на демонів, уникаючи дивитися в бік Мускулюса, а малефік добряче замислився. Зосередитися в бедламі, що тут панував, було важко, та він намагався. Чаклун не гнівався на майстра Фортуната. Більше того, відчував до нього симпатію та повагу, ще з часів поверхового знайомства в столиці. Однак, за словами Просперо, Фортунат Цвях зв’язався з Радою Безкорисливих Змовників. І, досить імовірно, мав відношення до пам’ятного замаху на Едварда II. Навіть якщо припустити, що підозри необґрунтовані, була ще одна обставина, не менш важлива. Найдосвідченіший венатор Цвях намагався приборкати демона в хатині Мелис Лімісдейл! Прийняв крихітку Зізі за здобич. Виходить, це його «прапорців» натикано в Їжачій Рукавиці? Прапорці на демона? – аж ніяк не на гомолюпуса чи іггіса.

Демон у подобі ліліпутки? Он який статус у Лісового Дитяти?

Безглуздя! Нісенітниця!

Демон у вільному, неприборканому стані… Бачив їх Мускулюс свого часу – на щастя, в присутності бойового мага Просперо, грози інферналів. Мерзенні личини. Роги, ікла, копита, кепська вдача. Дівчинка з ляльковим личком? Ха! Трикрат ха-ха! Звичайно, майстрові Фортунату видніше, майстер Фортунат – наша гордість, великий знавець щодо ловитви й приборкання…

За однієї умови.

Якщо в майстра Фортуната все гаразд із головою.

На тлі того, що перед чаклуном, можливо, зараз сидів державний злочинець із потьмареним розумом, а в лісі неподалік розгулював вільний демон з ляльковим личком, інші загадки видавалися сущими дурницями. Зокрема, зміна вигляду Фортуната Цвяха, коли він, кашляючи, був то хлопчиськом, то старим, а то й взагалі небіжчиком! Тут мали місце аж ніяк не личини – якби було інакше, Мускулюс би зачув. Дрібниці, не варті уваги, чи не так?!

Ледь Меліс закінчила перев’язку, малефік Андреа Мускулюс твердо глянув у вічі Фортунату Цвяху, венатору з ліцензією. Обоє бадьорилися, вдавали, що здатні хоч ріки назад, хоч гори навиворіт, – але не сподівалися одурити один одного.

– Вибачте, майстре Фортунате. У Ятриці я перебуваю як приватна особа, а проте мій обов’язок, обов’язок консультанта лейб-малефіціуму – служба Його Величності. Я зобов’язаний доповісти про те, що сталося, своєму безпосередньому керівництву. Змушений попередити, що коли ви побажаєте перешкодити мені, вживатиму всіх заходів…

– Облиште, колего! Знали б, як я стомився від цієї муки… Хочете, сам допоможу вам вийти на зв’язок із майстром Просперо?

Мускулюс заперечив, як у ополонку ухнув:

– Просперо Кольрауну я доповім пізніше. Мій прямій начальник – лейб-малефактор Серафим Нексус.

– Чудово! Почнемо!

Нічого чудового чаклун тут не бачив.

Намагаючись не тупцювати по недогарках свічок і розкиданому посуді, Фортунат Цвях підійшов до печі. Відсунув заслінку, запхав свого довгого носа мало не в самий жар. Шморгнув, зібрався чхнути, але з кумедним переляком затис ніздрі пальцями. Врешті-решт ухнув пугачем, розсмішив відьму. Мускулюс був мало схильний до веселощів, тому спостерігав за діями мисливця без особливої довіри.

Невідомо, чим тхнуло в печі, але у світлиці запах стояв найогидніший.

Перегар мани – це вам не туринський фіміам.

– Одну хвилиночку… у нас із Серафимчиком окрема мотузочка… – бурмотів майстер Фортунат, шкребучи потилицю. – Давня мотузочка, сировенька… Скільки вервію, виходить, не крутитися…

Жестом він підкликав малефіка. Погано розуміючи, яким робом колишній небіжчик має намір вийти на прямий зв’язок із лейб-малефактором Нексусом, і дратуючись від натяків про «вервіє», Мускулюс став біля печі. Сам чаклун припускав довгу й малоприємну тяганину: контакт із секретарем лейб-малефіціуму, доповідь за формою «Алюр Три Хрести», запит на ім’я Нексуса і, якщо поважний старий не зайнятий цієї миті шкідництвом на благо державі… Дії Цвяха мало нагадували знайомі нудні процедури.

Знущається? Зволікає, так само, як відьма?!

– О! Смаженим пахне! – радісно провістив Фортунат.

Із цими словами він дбайливо затис ліву ніздрю, а правою вульгарно сякнувся в утробу грубки. Назустріч спалахнуло так, начебто мисливець хлюпнув у вогонь глечик «горючих слізок». Андреа не встиг відхитнутися, а його добровільний помічник уже схопив лопату для хліба, що стояла біля печі. Із силою, неможливою для худого, кволого тіла, майстер Фортунат підхопив здорованя Мускулюса на лопату, крекнув, примірився й пожбурив у бурхливе горно, немов господиня – калача.

– Гори-гори ясно! – долинуло слідом.

Першої миті чаклун устиг проклясти свою згубну довірливість. Другої миті перед його внутрішнім поглядом промчало все життя, від народження до смерті, що була вочевидь не за горами. Третя мить змінилася четвертою, та – п’ятою, час минав, вогонь палахкотів, і Мускулюс із подивом відзначив, що починає звикати. Літнього полудня на сонечку й то спекотніше. А якщо піти в парну знаменитих термів Кара-Калли… Піт, що виступив на чолі, був швидше прохолодним. Язики вогню лизалися пустотливими кошенятами, шорсткою терткою зчищаючи втому, меланхолію, біль у змученому тілі. У біцепсах, трицепсах, м’язах ніг почалося мимовільне поновлення мана-запасу. Андре озирнувся й поцінував гармонію відтінків: полум’я коливалося від яскраво-червоного до темно-фіолетового, ішло широкими розмивами. Там, де колір нагадував махровий бузок «Есфір Жулі», позначився розрив.

Полотнище вогню тріснуло, оголюючи частину пишно прибраних покоїв.

– А в кого це голочка? У Серафима голочка…

Видно було кепсько, але сплутати лейб-малефактора з кимось іншим Мускулюс не міг. Походжаючи біля ломберного столика, пан Нексус спритно вертів у пальцях довгу голку з почорненого срібла, що мала неприємно загнутий кінець.

На столику, замість карт, лежав восковий ідол. З укріпленої згори клепсидри на ідола капала якась рідина, від якої віск тріскотів і димів.

– А на нашій поличці ховаються голочки, – муркотів дідок на мотив колискової, – ах, гострі та колючі, не голки – а вовки…

Він примірився й застромив голку між коротких ніжок ідола.

Мускулюсу привидівся далекий крик: «Я більше не буду!».

– Облиште ці плітки… добрії голки! Звичайно, не будеш, дурнику…

Нексус перевернув ідола на животик, замислено погладив голене підборіддя. Підсунув фігурку ближче до краю столика: тут краплі з клепсидри стікали по спинці ідолиська до самого куприка. Взяв з футляра з монограмою «За вірність і звитягу» нову голку: коротку й грубу, з діркою на кшталт вушка. Пропустив у вушко вирвану в себе з потилиці волосинку. Рожева лисина старого лисніла від задоволення, нагадуючи зріз окосту.

Зачарований, вражений, він забув, навіщо хотів зв’язатися з лейб-малефактором, і стежив за роботою справжнього генія.