Шмагія - Олди Генри Лайон - Страница 20

– Геть звідси, спиногризе, тобі тут нічого не дадуть!

Мускулюс зі співчуттям підморгнув песику Нюшці, якому, власне, й адресувалася лайка. Песик у відповідь махнув хвостом: життя моє, виходить, собаче, різноко-льорове! Із тину приєднався гордовитий кіт, який наповнив ціле подвір’я своїм нявканням. На цьому діалозі чаклунову з’яву помітили переважаючі сили друзів, і почалася атака з флангів.

– Майстре Андреа! Ви як ніколи вчасно!

– Любий наш! Золотий наш!

– До столу, до столу! Пивце гріється, страва холоне!

– Бурштиновий наш!

Воістину чаклун відчув себе мухою в бурштині. Було важко повірити, що нападників лише двоє: Шишмар Швелер, ходяча асоціація на тему «Татусь Леонард: молоді літа», і його дружина Фержерита, уроджена Блонд-Павізар. Разом чоловік і жінка мали вигляд неперевершений: кулак із в’язальною шпицею, вантажний галеон і його бушприт, собор Мозеса Трисмегіста й знаменитий шпиль на куполі собору. Третім, підсилюючи наступ із центру, був стіл. О, цей стіл! Дубовий богатир, здатний дати притулок сільському весіллю, він ломився від страв. Окости з бужениною перемежовувалися розетками з моченим барбарисом і сливою в маринаді, із супниць дихали жирний папцун і панадель по-домашньому; вабили яйця з хроном, кликала редька, терта з курячим смальцем, і ридали на ешафоті підсмажені шкубанки з цибулею. Найобразливіше було те, що Мускулюс не відчував голоду. Але відмовитися – смертельна образа…

З усього видно, спадкоємець вирішив залагодити враження від неговіркого батька.

– Діамантовий наш! Топазовий наш!

– У центр, на чільне місце!

– Цетинко, дурепо, застели гостеві коліна рушником!

Бідолашна кривенька слухняно кинулася виконувати наказ. Дивлячись на зопрілу, засмикану Цетинку, малефік здогадався, хто насправді накривав цей божественний стіл. Він завжди жалів людей, чия щира сутнісь – підпорядкування. Жалощі образливі: у них, хробаком у яблуці, чаїлося приниження, але чаклун нічого не міг із собою вдіяти. Звичайно, на «людях слухняних» світ стоїть далебі надійніше, ніж на трьох тапірах Ху, з’єднаних докупи посередині Мокріні Бездонної. Війна залежить від піхоти, громаддя палацу зводять муляри, а піднімають келихи на честь перемоги генерали та королі. На тім стоїмо й не можемо інакше – а іноді все-таки не завадило б опустити задертого до неба носа та придивитися: на кому стоїмо…

– Голубонько, зробіть ласку! Присядьте поруч!

– Та що ви, майстре Андреа! Зовиця бажає пройти до хворої матінки!

– Цетинко, любонько, прибери за матусею!

– А потім віднеси обід звитяжним воїнам і паням, що тужать під їхньою охороною!

Фраза, гідна балади. Шкода, ефект пропав марно. Суворо глянула на зовицю Фержерита й без коментарів показала їй на свекрушине вікно. Мовляв, любонько, кульгай звідсіля, й що швидше, то краще. За відсутності свекра чарівна Ферж почувалася тут, як удома. Гаразд, справи сімейні – справи темні. Самі розберуться. Чаклун торкнув губами чарку, неуважно слухаючи Шишкареві балачки, котрі прудко звернули на теми виробництва – батько! Викапаний батько! Якби не запопадливість у голосі… Він байдуже кивав у відповідь на одноманітні компліменти Фержерити. Сапфіровий наш, смарагдовий наш, аметистовий наш… Порівняння липли одне до одного, утворювали пухку грудку; назовні гострим шпичаком стирчав багаторазово повторюваний рефрен: «Наш, наш, наш!» Розслабся – напорешся.

Відчувалося: Шишмар у таємних думах уже тримає удачу за бороду, і обличчя у вертихвістки-удачі – копія оцього Андреа Мускулюса.

Хоча цей самий Мускулюс – голений.

– Я стругалеві даю два із третиною фартинги на сувої. Дуботопти в мене кору б’ють за сім фартингів з гаком. За що їм більше, ледарям?! Оплата відповідна: стругалі півтора місяця горба гнуть, штовхачі – місяць…. А батечко свариться. Ти, каже, людей не поважаєш! Ти людям своїми грошами очі колеш!

– Шишечко, зайчику, не гнівайся! Татусь, він людина давно дублена… Йому приблудний пройдисвіт за рідного сина дорожчий. Алоїз-розумник із Пшибечан звісточку шле: другий склад відкривати надумав. Ми з братиком Алоїзом умовилися: сап’ян з марокеном прямо в Реттію слати, минаючи перекупників…

– Майстре Андреа! Ви ж знаєте: мій заклад – найкращий. І беремо по совісті. Натякніть, де треба: так, мовляв, і так, Шишмар Швелер завжди з найкращими намірами…

– Зайчик червону юхту освоїв! Мерейну! Смарагдовий ви наш, якщо на портмоне чи гаманці з титлом – кращої не знайти…

– Ще по одній?!

Чаклун засумував. Просто на очах відбувалася зміна епох. Кінець майстра Леонарда й початок майстра Шишмаря. Щиро кажучи, малефікові складно було б назвати це прогресом. Колишній свавільний тиран подобався йому не надто, але куди більше за цього верткого пройдисвіта. Ні, нинішньому Леонардові Швелеру, «який „чаклує“ ночами над ложем хворої дружини», не встояти перед натиском родичів. Ще сьогодні, мабуть, він здатен зацідити кулаком у пику Шишмареві, наполягаючи на своєму – але завтра, післязавтра…

Край.

Мускулюс знав, хто зустріне його на порозі наступного разу.

Пригадався малий Тіль. Там, біля річки, з горіховим патичком напереваги. «Ось я дідусеві скажу…» Але ж не на батька послався, погрожуючи різникові. На діда. Дитяче белькотіння пролунало ніби відголоском давнього салюту: «Слава полеглій величі!» Виросте малий, змужніє, посуне власного батька на лаві. Чого соромитися, коли всі свої? Сирота-малефік замість батька раптом уявив Просперо Кольрауна. Бойовий маг з милості долі чи нещасного випадку втратив ману, ореол страху, який вселяє вчитель, потьмянів, колишній жах ворогів здитинів – і ось Андреа Мускулюс ладнається запроторити благодійника до притулку, щоб перехопити статус при дворі, у ложі Бойових Магів…

У роті з’явився мерзенний присмак. Довелося змити добрячим ковтком вишнівки.

Застілля дедалі більше перетворювалося на новельєт кепського белетриста, коли автор, не знаючи, чим забавити героїв, щомиті всадовлює їх їсти-пити. Закусять, повалять ворогів, вип’ють, порятують красуню, між шніцелем і куріпками завоюють імперію, під голубці з мальвазією проп’ють трон…

– …шушваль усіляку принаджує! Зовсім розум втратив! У домі дівка на виданні, а він якогось шалапута на постій прийняв…

– Зіпсує Цетинку, гультяй! Її й без того заміж не беруть: гребують кривенькою…

– Я йому кажу по-родинному: батьку, ви якою дупою думали? А він за коромисло… Рідну кров через чужого шлендра вбити ладен!

– Старе як мале! Чули, мабуть, сап’яновий наш, – свекор у отроцтві на голівку був недужий. На шмагію, бідолаха, страждав… Ледь вилікувався. Шишечці дід М’яздрило розповідав: із дому втік, п’ять років шляхами валандався!

– Чарівникам у ніжки падав, у науку просився. Гнали його втришиї…

– Ви ж розумієте, майстре Андреа: з дубленою пикою та в чарівничий ряд!

– Повернувся брудний, битий, у вошах… Дід змилостивився, прийняв. Хто ж міг знати, що в поважні літа зараза повернеться?!

Мускулюса немов обухом по потилиці вперіщили. «На шмагію страждав»?! Дурнувате слівце вгвинтилося буравчиком, огортаючись додатковими змістами. Прокляття, адже це не просто лихий жарт! «Ха! Магія-шмагія…» Чи це розмова з Шишмарем і Шишмарихою так стала впоперек горла, що радий будь-якому приводу відволіктися?

– Шмагія? Чи не можна докладніше?

– Хи-хи-хи! Жартувати зволите! Чи ж нам пояснювати знаменитому метру!

– Хо-хо! Веселун ви, майстре! Так уже судилося: вам, мудрим, – магія, Висока Наука, а хто з чорного люду поткнеться – тому шмагія, на посміховисько!

– Одним – слава, іншим – сором!

Годі, тут більше нічого не доможешся. З досади чаклун щедро обдарував песика Нюшку шматом окосту. Шишмар аж крекнув, засуджуючи пусте марнотратство, але заперечити чи відняти в собаки подарунок не посмів. Лише провів песика розпачливим поглядом. Схоже, що люблячий син загодя, у почуттях і помислах, увійшов у володіння батьковим майном, страждаючи від марного розтрачування.

Зате Фержерита вбачала в щедрості гостя натяк на доброзичливість, тому присунулася ближче. Штовхнула кощавим боком, розтягла в усмішечці щучого рота: