Віртуалка - Ликович Ірися - Страница 22

Рудольф… Молодший син пристарілих батьків, його відділяла від брата не тільки прірва довжиною у п’ятнадцять років. Між ними все життя, говорив він, стояла стіна нерозуміння. Навіть свого першого сина мати народила в нелюбові. Він був усього лише засобом влаштування її життя в Європі. Батько, під страхом скандалу на роботі, таки одружився з на двадцять років молодшою від нього маленькою, милою на перший погляд і на той час вагітною від нього іспанкою, котра приїхала до Німеччини з метою відвоювати ще не народженій дитині батька. Матіаса, сорокалітнього нареченого, діти завжди тільки дратували, і він колись навіть поклявся ніколи їх не мати. Чи не тому ж бо жоден із його синів не залишив цьому світові нащадків?

Кому із обидвох братів найбільше не поталанило, я сказати не можу. На долю старшого випало мовчазне споглядання батьківських сварок та їхніх переповнених ненавистю і взаємною агресією сутичок. На долю молодшого – смерть батька, котрий зробив його сиротою у три роки, та відходу від їхнього дому старшого брата. Мати почала стрімко набирати вагу. Рудольф розповідав, що у п’ятдесят вона перетворилася на зовсім іншу людину, ту, котру не впізнавали на вулиці. Її обличчя судомилося від ненависті до цього жорстокого світу, а руки вкрилися мозолями від важкої роботи прачки та щоденного лупцювання сина, котрий, на її невимовний жаль, не народився донькою, яка мала б доглядати стареньку матір. У дитинстві Рудольф був товстим застраханим хлопчиком із двома чи трьома підборіддями. І коли йому виповнилося шістнадцять, відгодований, мов сільський кабан, котрого годують до Різдвяної вечері, він зважився на перший протест. То був велосипедний виклик, бо підліток Рудольф, тоді ще маючи здорові ноги, вирушив у гірський тур на своєму двоколісному товаришеві. В Альпах він майже нічого не їв і дуже мало пив. Повернувся через місяць без двадцятьох зайвих кілограмів на своєму тілі, чим дуже розізлив матір, несвідомий план якої був примітивним – приліпити ожирілого сина до себе назавжди, перетворивши на психічно залежного морального виродка, котрий за будь-яку ціну відстоюватиме інтереси скривдженої життям та нелюбом-батьком матінки. Він пішов від матері у сімнадцятилітньому віці, вийшов на власних двох, у спину ж йому вигукнули прокляття, яке… наздогнало його і міцно засадило до візка та памперсів під час міжкраїнних перельотів.

Знаєш, Тоні, мені було прикро, що під час роботи моє щільно зачинене пластикове вікно із дерев’яними віконницями (конспірація є конспірацією) зовсім не пропускало звуків із вулиці. Я переставала чути музику, оту тремку подругу тужливого щастя, котра мала б нагадувати мені про любов, дитинство та вічність. Вона насправді нікуди не зникала. Була там повсякчас. То я оглухла для неї. Ти хіба не помічав, що я почала губитися. У пошуках щастя. У гонитві за собою та своєю правдою. Мене, мов гігабайти, пожирав Інтернет, і я переставала розуміти, що зі мною коїться і що я тобі тут верзу. Для мене залишався реальним тільки «білий-білий сміх», котрий заробляла тілом.

Віриш, їхні історії прилипали до мого тіла і забруднювали свідомість. І навіть спів сліпого вони з наглими мордами витіснили із мене. Тоні, я губила свою наївність. Я робилася грубою, мов ті, котрі прагнули моєї оголеності. Чи, можливо, та грубість і була реальним життям, від котрого мене протягом усього дитинства оберігала пара закоханих голубків – мої батьки? Можливо, вони таки схибили, не показавши мені, як треба захищатися від агресії? Чи вони також цього не вміли і саме тому втекли до країни, де агресія якщо й була, то замаскована? Що ти про те все думав, Тоні? Чому не озивався до мене, я ж бо мусила знати, що ти – не вигадка, як усі інші, хто заходив вилизати мої горбочки та впадини через комп’ютер. Не повіриш, але вони часто лизали вічка їхніх камер, просячи мене піднести мої скарби поближче до електронного ока. Так, саме лизали, висолоплюючи язики та імітуючи кругові масажні рухи, вони подумки куштували мене на смак.

Тоні, я хотіла, аби ти став реальним. Я була заслабкою, аби вирватися з того млина самотужки. Усе, на що була здатною, так це коли ще свідомість губилася у суміші білого порошку, бігати за село, розглядати у підземеллях цвинтаря забетоновані стіни могил. Там мені було добре, там я ніби наближалася до розгадки моєї таємниці, яка, можливо, зовсім не існувала.

Тоні, я могла говорити тобі про талаотів або найдавнішу культуру Майорки, чи будь про що, аби тільки ти не перестав слухати мене, аби твоя дорога, мощена відбитками товстих шин, була прямою і світлою. Аби ти не засинав від мого голосу, аби ти їхав, бо тільки дорога здатна відкрити нам майбутнє. Інколи я навіть співала для тебе свою улюблену пісню:

Тим часом повсякчас присутня усюди Майорка жовтіла, випечена з усіх боків, маячіла пожухлими травами та величними і гордими, мов стріли, пальмами. Вони любили сонце і чекали на дощ, котрий буде ще не скоро, але котрий конче напоїть їхні спраглі тіла.

Інколи, коли я була вже на межі, біль втрати перевтілився у біль відчаю, хоча я намагалася бути оптимісткою, тоді я хотіла тобі запропонувати врятувати мене. О Боже, горе тим жінкам, котрі не навчилися рятуватися самі, котрим повсякчас для спасіння потрібен чоловік. Але я була, виходить, саме такою. Слабачкою.

Тою, котра не змогла заїхати по пиці своєму громадянському чоловікові, який, лежачи на ліжку, виставивши догори своє бліде черево з щупальцями татуювання, задоволено вишкірившись, розповідав анекдот про різницю між Україною та Росією. Бо ж, бачте, украінци єдут в Расію, а расіяни НА Украіну. Їй-богу, браво, Ігорьок, дуже смішно!

Тоні, тільки там, у Каллі П., я зрозуміла, що таке справжня самотність. Вона чигала на мене повсюди. Тим чорним псом із брудною шерстю. Інколи він стояв під нашим будинком і, шкірячи зуби, обтрушував налиплий шматками пісок. Самотність жила у пообідній сієсті, коли село ніби вимирало, залишаючи на вулицях тільки маленьких, як і самі майоркійці, курок. Вона ще інколи озивалася до мене бубонінням телевізора. А мої відвідувачі? Їхня самотність була вражаючою. Та й ти, Тоні, ти також був самотнім, коли тільки почав шукати мене між анкетами тисяч дівчат.

Тоні, я ловила себе повсякчас на тому, що знову й знову розповідала б тобі, навіть коли тебе не було, інтимності. Ніби ще й не вечір, але я вже слухала свій голос і мріяла, як він звучатиме через кілька годин для тебе. Любий Тоні, з тобою я могла говорити про будь-що, бо ти був моєю незіпсутою совістю. Бо наполовину, на жаль, вигаданий, такий же, як і я для тебе, віртуальний, а значить – кращий, ідеальніший за буденність.

Але не все було так погано, як це мені, загнаній у депресію крековими «попусками», часто почало думатися. Були й хороші моменти. Наприклад, моє інтернет-спілкування з лесбійкою. Вона, правда, виявилася єдиною жінкою, котра відвідала мене на веб-кам. Але я відразу зуміла відчути її. Вона ніколи не наказувала, як це робили чоловіки. Люсія просила. Вона не була грубою та агресивною. Чатування з тією жінкою приносило мені велике задоволення. Вона подобалася мені, делікатна та вихована.

А знаєш, Тоні, я одного разу була не витримала і поїхала до Пальми поставити у соборі свічку. У столиці було стовпотворіння, туристи розтягували собор, мов рукавичку, він аж розпух від бажаючих побачити його зсередини. А я згадувала, як тоді, навесні, покинута, примушувала себе вчитися жити без відчуття краху ілюзій.

Повертаючись додому, почула в автобусі смішну фразу: «Літо на Майорці видалося напрочуд спекотним. Навіть контрабандисти возять менше дурі.