Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

Жадан Сергій

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років - Жадан Сергій - Страница 13

Изменить размер шрифта:

* * *

і ти ні на кого не схожа

і я не найкращий друг…

так тихо і так тривожно

пісок осипався з рук

спочатку – вино духм’яне

а потім фруктовий чай —

за маму що мила раму

за кримських сполоханих чайок

і те що було між нами

і те чого не було

висвічувалося зірками

і далі

морем

пливло

* * *

феєрверки злітають

дівчата купаються голими

травневі свята надривають найтоншу струну

небезпека ранку накочується концентричними колами

так завжди:

– виграємо битву;

– нап’ємося на радощах;

– і проспимо війну…

але головні події стаються перед світанком

постріл у скроню – гудбай, перелітні птахи

натомлені сплять в незнайомих обіймах коханки й вакханки

що сталось те сталось – не буде уже навпаки

тому наливай абищо в паперовий стаканчик

комусь добрий ранок а нам і біда – не біда

на хвилях гойдаються сни і руді помаранчі

і трохи рудою від того здається вода

Африка

африка африка африка

тоненькі кінчики вуст

голоси що пробиваються крізь пісок ніби благають

заберіть нас але спочатку

послухайте як ми співаємо

подивіться як ми танцюємо

відчуйте нашу любов без минулого

без жодних історій бо історія це ми а ви —

наслідок тож що вам розуміти окрім розкладу рейсів

у той бік у цей бік

і пробираючись через їхню пристрасть

складається таке відчуття ніби вони все життя

тільки те і роблять

що ліниво помирають від голоду і невідомих інфекцій

а ми допомагаємо їм танками важкою артилерією

і зенітними установками

з котрих вони вперто намагаються влучити

у чорного ангела смерті

який нахабно кружляє десь

у небі десь над їхніми головами

а тим часом їхні чоловіки ходять

на роботу до офісів у чорних костюмах

з білими краватками

а тим часом їхні жінки народжують героїв

і на фотографіях їхнє сонце прогинається

назустріч твоєму сонцю і довбаний сіенен розповідає

що африка африка африка

це смерть

а вони кажуть —

африка африка африка…

це життя

а ти дивуєшся і ховаєшся і всотуєш

так

це життя

хіба воно могло бути іншим?

хіба воно могло бути кращим?

адже африка африка африка

це любов розказана словами які ти боїшся вимовити

лише повторюєш імена дивних богів лише пережовуєш

тонке листя їхньої самопожертви

і небеса загораються і ти не ладен це спинити

небеса горять

просто над тобою

небеса горять

весь час

їхні небеса палають

Екотуризм

дівчата

які добираються стопом на поетичні вечори,

на етнофестивалі – хоча це зрозуміти легше…

я хотів написати про них

але я не знаю хто насправді вони

з якого тіста виліплені їхні сни

і чому зірки дивляться так згори

на перестиглі черешні

втім

уявляю собі чим наповнені ці – заважкі – наплічники:

змінний одяг

книжки для автографів алюмінієвий посуд

власні вірші котрих соромляться вічно

так ніби хтось має право на хоч який-небудь осуд

ось – виходять на трасу

ось – ловлять фуру

і в такий спосіб долають депресію

потім підзаряджають свої недорогі мобільники…

іноді я не впевнений що вони люблять поезію

іноді я сподіваюся їх заводять далекобійники

* * *

ледь охололі поля і міста іграшкові…

де загубилися ви розпорошились ви

друзі мої із якими я бився до крові

діти сирої води і гнучкої трави?

ніби в’юнок вислизає життя із долоні

втримати – марно та знову пригадую як

снами моїми – за обрій – проносяться коні

крила свої розправляє у вічність вітряк

це неймовірне а може примарне братерство

ранок сполоханий сонячних променів рій

м’яч волейбольний у сітці

метелик у серці

правда у герці

і гаряче правді моїй

* * *

Мов не зима – сніг впав і розтанув,

повітря в обіймах консольних кранів,

з радіо – зрада, шторм.

За півгодини обідня перерва

тому традиційно напружені нерви

творців примітивних форм.

Вони говорять смачно і різко,

ніби життя – це м’ясна нарізка.

Кожен візьме своє —

хмара похмура, бура примара:

ось вам селера, ось вам соляра,

ось вам соляріс є.

Тумани з моря – м’які на дотик,

мов запливає антибіотик

в чистий медичний спирт.

У кожного є свої абоненти,

свої аргументи і контраргументи,

війна і – нарешті – мир.

Проступить вода на рецепті, між літер

бо час – просто час, а не вбивця чи лікар,

і всі в молоці ліхтарі.

І щастя святкове – беріть його, рідні…

Жінки – ласкаві, собаки – вірні,

а небо десь угорі.