Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич - Страница 8

– Стій! Хто йде?! – пролунав із темряви вигук постового.

Харитонов зупинився і зітхнув із полегшенням: «Наші!»

– Молодший матрос Харитонов! – чітко доповів він.

– Пароль!

– Не знаю…

– Руки вгору і вперед! – голос прозвучав уже з-за спини.

Харитонов вийшов на галявину, в центрі якої горіло вогнище. Біля вогнища сидів літній офіцер. Зупинилися перед ним.

– Товаришу генерал, затримано порушника!

– Та який я порушник! – перебив солдата Харитонов. – Я ж до вас сам ішов!

– Здати зброю! – наказав генерал.

– Немає у мене зброї…

Солдат обмацав Харитонова, потім зняв із його плечей речовий мішок.

– Тут за ним якась мотузка тягнеться! – сказав він задумливо.

– Пройти вздовж неї та з'ясувати призначення!

– Товаришу генерал! – знову заговорив Харитонов. – Дозвольте пояснити!

– Пояснюй! – великодушно дозволив генерал.

– Це не мотузка, це бікфордів шнур. Він приєднаний до вантажу динаміту на баржі, яка на мілині біля морського берега.

– А де тут морський берег?! – здивувався генерал.

– Тижнів два шляху, – сказав Харитонов.

– Цікаво! – генерал підвівся і впритул підійшов до молодшого матроса.

– Ми тебе ось що, заарештуємо поки… А пізніше вирішимо, що з тобою робити.

– Товаришу генерал! – жалібно звернувся Харитонов. – Та за що?

– Моє прізвище – генерал Ликов! Так і говори, не соромлячись: «Товаришу генерал Ликов!» А заарештовуємо тебе за те, що ти на дезертира схожий! Та і казки мені твої про шнур не подобаються! Може, там по цьому шнуру хтось уже йде до нас?! Ізводьєв! Розбуди Анікіна, і нехай він пройде до кінця шнура.

– Слухаюсь! – відрубав солдат, який затримав Харитонова.

– А цього зачини у другій землянці! – вів далі генерал. – І стережи! Втече – розстріляю, а якщо вдвох утечете – двох розстріляю!

Ізводьєв підійшов до Харитонова і штовхнув у плече.

– Ходімо!

На іншому кінці галявини зайшли в низеньку сиру землянку.

– Ось тут житимеш! – повідомив Ізводьєв.

– Послухай, а де фронт? – запитав Харитонов.

– Не знаю.

– А ви що тут робите?

– Ми тут уже років вісім. Виходимо з оточення.

– Так тут начебто ж нікого! – здивувався заарештований. – Хто ж вас оточує?

– Генерал каже, що навкруги вороже оточення, – повторив Ізводьєв.

Харитонов замовк.

Солдат залишив заарештованого, вийшов і зачинив на засув двері. У цілковитій темряві Харитонов намацав дерев'яні нари. Влігся. І замислився, намагаючись розібратися, куди ж це він потрапив.

Зосередитися в цій сирій темряві було важко. Єдине, що зрозумів Харитонов, було те, що він опинився як би в подвійному полоні – і у своїх і у ворогів, оскільки його полон був у ворожому оточенні, про що він зрозумів із слів генерала Ликова.

Тікати нікуди, та й не має сенсу. Ну втече, а потім що – знову людей шукати?! Ні, треба чекати, нехай вони дізнаються, розбираються, а він може поки що й відпочити.

Незабаром він заснув, але сон його не був довгим. Вночі двері відчинились, і той же Ізводьєв розштовхав його.

– Ти чого? – незадоволено забурчав Харитонов.

– До генерала на допит, – ледве чутно мовив солдат.

Вибрались із землянки й підійшли до вогнища, біля якого на колоді в тій самій задумливій позі сидів генерал у накинутій на плечі солдатській шинелі.

– Товаришу генерал, заарештованого доставлено! – доповів солдат.

– Удар його! – неголосно наказав генерал.

– Ти вже вибач! – прошепотів Ізводьєв і стукнув Харитонова кулаком у вухо.

У голові заарештованого задзвеніло.

– Тепер слухай! – генерал прокашлявся. – Ти знаєш, що ми з часів революції перебуваємо у ворожому оточенні?!

– Авжеж… – кивнув Харитонов, вирішивши відповідати позитивно.

– Знає! Чуєш, Ізводьєв, дурна макітро, навіть він знає! Так от, ти прийшов до нас з боку ворожого оточення. Мене цікавить, кого ти з цього оточення зустрічав і що про нього знаєш?

– Ні… – загнувся Харитонов, – не знаю, не зустрічав…

– Покидьок. Покидьок і дезертир! – з прикрістю мовив генерал. – Якщо Анікін через два дні не повернеться, ми тебе розстріляємо.

– Товаришу генерал Ликов! – стрепенувся Харитонов. – Та тільки до баржі не менше двох тижнів іти! Як же він повернеться через два дні?!

– У нього наказ. Не повернеться – розстріляємо тебе, а потім його, якщо повернеться із запізненням.

Харитонов похнюпився і сумно роздумував про долю, яку ні провістити, ні передбачити неможливо. Безглуздо все якось виходило.

Генерал підсунув колоду ближче до вогню і всівся так, що полум'я освітлювало його побите віспою вусате обличчя.

Ізводьєв підійшов до генерала, нахилився і щось прошепотів.

– Ні, – захитав головою генерал. – Не можу я спати! Ось вийдемо з оточення – відісплюся, а поки що ні. Уві сні й убити можуть. А за турботу про генерала оголошую подяку!

– Служу Радянському Союзу! – проторохтів солдат.

– Ти ось що, удар його ще разок і відведи назад, сам приляж, поспи годинку! – Генерал повернув голову, подивився, як Ізводьєв ще раз ударив заарештованого кулаком у вухо, і провів їх поглядом.

Щоб відволіктися від дзвону в голові, Харитонов намагався порахувати кроки до землянки. Рахував він уголос, але негучно.

– Чого бубониш? – байдуже запитав солдат. – Ти вибач, наказ генерала – наказ батьківщини.

– А мені здається, що він – божевільний! – Харитонов обернувся, намагаючись роздивитись обличчя Ізводьєва.

– Іди, йди! Генерали божевільними не бувають! Він уже дванадцять років не спить.

Зайшовши в землянку, Харитонов одразу влігся на нари. Клацнув засув, і залишився заарештований наодинці з темрявою. Боліло вухо, все ще дзвеніло в голові й абсолютно не хотілося спати.

Уранці за ним знову прийшов Ізводьєв. Поцікавився самопочуттям, поскаржився на живіт. Обличчя в нього було бліде, як у небіжчика, під очима синюваті кола.

– Я вже давно не жилець, – сумно мовив він. – Тут узимку знаєш як морозно! У мене вже й ноги сині який рік. Щодня болять! Гаразд, пішли до генерала. У нього сьогодні настрій хороший.

У генерала дійсно був гарний настрій. Він ходив навколо вогнища, про щось упівголоса розмірковуючи. Побачивши Ізводьєва й заарештованого, різко зупинився, почекав, поки ті підійдуть.

– Ну як, виспався? – звернувся він до Харитонова.

– Ні, – похмуро відповів заарештований.

Генерал насупився, перевів погляд на солдата, потім знову на арештанта.

– Карту дороги до моря намалювати можеш? – запитав він.

– Ні, – захитав головою Харитонов. – Це якщо по шнуру йти, то можна вийти, а так я навіть не знаю, в якій стороні воно звідси.

– По шнуру… – повторив генерал. – Треба тебе розстріляти все-таки. Карту намалювати не можеш, ворожого оточення не бачив. Народився де?

– В Архангельській області.

– Ти ба, – генерал облизав сухі губи. – Діти є?

– Нема.

– Це добре. Значить, сиріт не додасться. Цигарки є?

– Не палю. – Харитонову набридло відповідати на ці короткі, ніби ненавмисно поставлені питання, він дивився на землю і думав про дирижаблі.

– Не палиш… – повторив генерал. – А я ось уже дванадцять років не сплю… І за цей час таких двох покидьків, як цей, – генерал ткнув пальцем в Ізводьєва, – розстріляв за сон на посту… А ти – «не палю», «карти не малюю», «дітей не маю», тьху!

На землі перед Харитоновим зупинилися брудні, багато років не чищені чоботи.

Харитонов підвів очі й зустрівся поглядом із генералом, який розглядав його впритул.

– І зуби я вже дванадцять років не чищу. Порошку немає. А вони тим часом гниють, ось подивися! – І генерал дихнув у лице Харитонову такою затхлістю, що заарештований примружився, немов запах був неприємний і очам.

– Бачиш, до чого нас вороги довели! А ми не здаємось! І не здамося, напевно… Ти який час доби більше любиш?

– Ніч, – відповів Харитонов. – Найбільш мирний час.

– Ти ба! Мирний час!.. – гмикнув генерал. – Це я запитую, коли тебе краще розстрілювати – вранці, вдень чи ввечері. Вночі не будемо. Патронів мало, та і схибити легко.