Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод - Страница 8

— Він хороший, — докірливо заперечила Енн. — І дуже добрий. Зовсім не зважав, що я стільки говорила; здається, йому це навіть подобалося. Я одразу, як побачила його — зрозуміла, що ми з ним рідні душі.

— Отож, ви обоє диваки, якщо ти це маєш на увазі, — пирхнула Марілла. — Добре, можеш помити посуд. Лий більше гарячої води, а потім як слід витри все рушником. У мене сьогодні купа роботи, бо ж по обіді треба буде поїхати у Вайт Сендз до пані Спенсер. Тебе теж прихоплю — вирішимо, як нам з тобою бути. А коли закінчиш із посудом, іди нагору й застели ліжко.

Енн доволі вправно вимила посуд, як відзначила собі Марілла — а вона уважно спостерігала за дівчинкою. Потім застелила ліжко — уже не так успішно, бо ж ніколи не вчилася мистецтва боротися з периною. Втім, сяк-так справу було зроблено, і Марілла, щоб тільки спекатися дитини, звеліла їй іти надвір і гратися до обіду. Енн підлетіла до дверей: личко її сяяло, оченята блищали. Та вже на порозі вона зупинилася, крутонулася назад, підійшла до столу й сіла; радість і щастя наче випарувалися з її обличчя.

— Ну, що тепер? — запитала Марілла.

— Я не насмілюся вийти, — відповіла Енн тоном страдника, що зрікається всіх земних утіх. — Якщо я однаково тут не житиму, то яка мені користь із того, щоб любити Зелені Дахи? А коли я вийду туди й познайомлюся з усіма деревами, квітами, і садом, і струмком, то вже ж неминуче все це полюблю. Мені й так тяжко, а після цього буде ще тяжче. Я страшенно хочу туди піти, воно все ніби кличе мене — Енн, Енн, ходи до нас, побавимося разом! — але ні, краще не треба. Бо хіба варто починати щось любити, коли тебе все одно від цього скоро відірвуть, правда? Я тому так і раділа, коли думала, що лишуся тут назавжди. Гадала, що зможу стільки всього любити, і ніщо мені не завадить. Але цей короткий сон закінчився. Я скорилася долі, і нікуди не піду, а то потім іще можу розпокоритися. А скажіть, будь ласка, як звуть оцю квітку на підвіконні?

— Це герань.

— Ні, я не про таке ім’я. А про те, що ви самі їй дали. Ви ніяк її не назвали? Тоді можна, я це зроблю? Я назву її — зараз подумаю — мабуть, Любонькою, ось хороше ім’я — можна, доки я тут, називати її Любонькою?

— Господи, та мені байдуже! Нащо взагалі давати якесь ім’я герані?

— А я люблю, коли речі мають свої власні ймення, навіть звичайні герані. Так вони стають схожими на людей. Звідки нам знати — а раптом герань ображається, що ми кличемо її тільки геранню й більше ніяк? Вам би теж не сподобалось, якби вас кликали тільки жінкою. Авжеж, я назву її Любонькою. І вишні, що росте за вікном моєї спальні, я теж дала ім’я. Снігова Королева — це тому, що вона стоїть уся біла. Звісно, вона не завжди буде квітнути, але ж можна собі уявити, що завжди, правда?

— Ніколи в житті не чула такої дивовижі, — бурмотіла Марілла, рятуючись втечею до льоху по картоплю. — Вона цікава дівчинка, Метью правду каже. Я сама вже відчуваю, як мені не терпиться почути, що ця мала ще розповість. Вона й мене теж причаровує, як причарувала Метью. Він так на мене подивився, коли йшов, немов тим поглядом знову висловив усе, що сказав і на що натякнув учора ввечері. Якби ж він мав звичку говорити про все, як інші чоловіки. Тоді можна було б йому відповідати й у чомусь його переконувати. А що робити із чоловіком, який лише дивиться?

Коли Марілла повернулася зі свого паломництва до льоху, Енн сиділа, знову замріяна, поклавши підборіддя на руки, і дивилася в небо. Марілла не чіпала її, аж доки поставила на стіл підобідок.

— Метью, ти ж дозволиш мені сьогодні взяти бричку й конячку? — спитала Марілла.

Метью кивнув і тужливо глянув на Енн. Марілла перехопила його погляд і суворо відказала:

— Я поїду до Вайт Сендз і дам раду із цією халепою. Візьму із собою Енн — може, пані Спенсер зуміє домовитися, щоб її негайно відправити назад у Нову Шотландію. Приготую тобі чай і повернуся ввечері, ще встигну подоїти корів.

Метью не відповів; Марілла відчула, що дарма витрачала зусилля на пояснення. Немає нічого більш нестерпного за чоловіка, що не відповідає — окрім хіба такої самої жінки.

Коли настав час, Метью запріг конячину до брички, і Марілла з Енн вирушили. Метью відчинив їм ворота, і доки вони поволі виїжджали з них — сказав, начеб ні до кого не звертаючись:

— Сьогодні приходив малий Джеррі Бут із Кріка — я обіцяв найняти його на літо.

Марілла не відповіла, але так сердито хльоснула бідолашну кобилку віжками, що незвикла до такої поведенції вгодована конячина обурено рвонула стежкою вчвал. Уже звіддалік Марілла озирнулася й побачила свого нестерпного брата, що стояв, притулившись до воріт, і зажурено дивився їм услід.

Розділ 5

ІСТОРІЯ ЕНН

— А знаєте, — сказала Енн так, наче звіряла таємницю, — я вирішила, що буду тішитися цій мандрівці. Я вже із власного досвіду навчилася, що коли собі постановиш чомусь тішитися, то воно майже завжди виходить. Треба тільки дуже-дуже суворо собі постановити. Тож поки ми їдемо, я думатиму не про повернення в сиротинець, а лише про мандрівку. Ой, гляньте, яка трояндочка! Правда, гарна? Як вона, мабуть, радіє з того, що вона — троянда. От було б хороше, якби троянди вміли розмовляти! Вони б розповіли нам стільки всього чудового. А правда, рожевий колір — найпрекрасніший у світі? Мені він так подобається, але я не можу його носити. Рудим людям він геть не личить, навіть уявити собі таке важко. А ви не знаєте якої-небудь дівчинки, щоб у неї волосся в дитинстві було руде, а коли вона виросла — то змінило колір?

— Ні, не знаю, — безжально відповіла Марілла, — і впевнена, що з тобою цього теж не станеться.

Енн зітхнула.

— Ну от, іще одне сподівання мертве. «Моє життя — ніби цвинтар померлих надій». Я це речення вичитала якось в одній книжці, і відтоді ним утішаюся, коли щось мене розчаровує.

— Не розумію, чим тут можна втішитися? — запитала Марілла.

— Ну, воно так гарно й романтично звучить, що я ніби сама опиняюся в тій книжці. Я дуже люблю все романтичне, а «цвинтар померлих надій» — це, мабуть, найромантичніше, що тільки можна собі уявити, правда? От я й утішаюся, що в мене теж є такий цвинтар. А ми сьогодні будемо проминати Озеро Осяйних Вод?

— Якщо ти маєш на увазі ставок Баррі, то повз нього ми не поїдемо. Будемо їхати прибережним путівцем.

— Прибережним путівцем — це так гарно звучить. А сама дорога теж така гарна? Щойно ви це сказали, я одразу ж уявила собі картинку. І Вайт Сендз — дуже гарна назва, але Ейвонлі мені подобається більше. Вона така чудова. Як музика. А нам іще далеко до Вайт Сендз?

— П’ять миль. А оскільки ти, бачу, маєш намір і далі говорити, то ліпше розкажи мені щось путяще. Ну, хоча б усе, що знаєш про себе.

— О, ні, те, що я знаю про себе, і переказувати не варто, — палко заперечила Енн. — Дозвольте, я розповім те, що уявляю про себе: так вам буде набагато цікавіше.

— Не треба мені твоїх фантазій. Розказуй усе, як є насправді. Починай спочатку. Де ти народилася і скільки тобі років?

— У березні виповнилося одинадцять, — відповіла Енн із легеньким зітханням на знак покірної згоди розказувати все, як є насправді. — А народилася я в Новій Шотландії, у Болінброку. Мого тата звали Волтер Ширлі, він там був учителем у школі. А маму звали Берта Ширлі. Правда ж, Волтер і Берта — дуже гарні імена? Добре, що в моїх батьків красиві імена. Бо кожному було б соромно, якби його тата звали… ну, Джедедайя чи ще якось так, правда?

— Коли людина чесна й порядна, то байдуже, як її звуть, — сказала Марілла, що почувалася зобов’язаною напучувати.

— Не знаю, — Енн замислилася. — Я колись читала в одній книжці, що троянда, хоч як її назви, все одно пахнутиме так само солодко,[1] але ніяк у це не повірю. Навряд чи троянда була б така ж гарна, якби її називали будяком чи щирицею. Може, мій тато став би доброю людиною, навіть якби його звали Джедедайя, але то був би для нього тяжкий хрест. Ну, а моя мама — вона теж була вчителькою, та коли вийшла заміж за тата, то, певна річ, пішла зі школи. Чоловік — це й так дуже велика відповідальність. Пані Томас казала, що вони були, наче двоє дітлахів. І бідні як церковні миші. Вони оселилися в малесенькому будиночку із жовтими стінами в Болінброку. Я того будиночка ніколи не бачила, але тисячу разів його собі уявляла. Там, напевно, попід вікнами росла жимолость, довкола ґанку — бузок, а біля воріт — лілеї. А на вікнах були муслінові фіранки. Дім із такими фіранками стає дуже-дуже затишний. І я народилася в тому будиночку. Пані Томас казала, що я була найпотворнішою дитиною, яку вона бачила в житті — така худюща, якби не очі, то взагалі би нічого не важила. Але мама гадала, що я була страх яка гарна. А я думаю, що мамі видніше, ніж бідній прибиральниці, правда? Ну, хай там як, а добре, що вона мене любила, бо якби ні, то це було б дуже сумно. Бачте, мама після того зовсім мало прожила. Вона померла від гарячки, коли я мала заледве три місяці. А я б так хотіла, щоб вона пожила довше, і я ще встигла б запам’ятати, як кличу її мамою. Як би це було гарно — казати «мама», правда? А тато помер за чотири дні, теж від гарячки. Отак я лишилася сиротою, а всі довкола, як казала пані Томас, сушили собі голови, що зі мною робити. Бо я вже тоді була нікому непотрібна. Це, мабуть, у мене доля така. Вони обоє, мама і тато, були здалека, і всі знали, що ніяких родичів у них не залишилося. Ну, але врешті-решт пані Томас сказала, що забере мене до себе, хоч вона й була страшенно вбога, і чоловік у неї був п’яниця. Вона мене годувала із пляшечки. Ви не знаєте, чому ті, хто годувався із пляшечки, мусять виростати кращими за тих, хто годувався в звичний спосіб? Бо коли я була нечемна, пані Томас завжди питала, як я можу бути таким капосним дівчиськом, адже вона вигодувала мене із пляшечки?