Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод - Страница 31

і це правда, Марілло. Ми попросимо пана Філіпса, хай він знову посадить нас у класі разом, а Герті Пай може сісти до Мінні Ендрюс. А як ми смачно почаювали! Пані Баррі витягла свій найкращий сервіз — так, наче я була справжня доросла гостя. Мене від цього охопив такий солодкий трепет, бо ще ніхто ніколи не витягав для мене своїх найкращих сервізів. А до чаю був фруктовий пиріг і кекс, і пончики, і аж два різних варення, Марілло! І пані Баррі питала, чи налити мені чаю, і казала: «Татусю, чому ти не даєш печива Енн?» О, Марілло, як воно, мабуть, чудово — бути дорослою, коли вже навіть те, що до тебе ставляться, як до дорослої — це так надзвичайно прекрасно!

— Я про це нічого не знаю, — коротко зітхнула Марілла.

— Ну, хай там що, а я, коли виросту, — рішуче сказала Енн, — завжди говоритиму з малими дівчатами, як з дорослими, і ніколи не сміятимуся, якщо вони казатимуть пишні слова, бо знаю, як це гірко кривдить почуття. А після чаю ми з Діаною робили іриски. Але вони, мабуть, вийшли погані, бо ні я, ні Діана ще ніколи не робили ірисок. Діана лишила мене їх перевертати, а сама пішла дека змащувати маслом, та я забула й спалила їх усі. А тоді ми їх виставили на підвіконня, щоб вони охололи, і по одному деку пройшов кіт, і ті іриски довелося викинути. Але все одно було дуже-дуже цікаво їх робити. А коли я вже йшла додому, пані Баррі казала, щоб я приходила частіше, а Діана стояла при вікні й посилала мені цілунки всю дорогу, поки я йшла Стежиною Закоханих. О, Марілло, будьте певні, сьогодні я дуже-дуже хочу помолитися й навіть скласти особливу зовсім нову молитву на честь цієї події.

Розділ 19

КОНЦЕРТ, КАТАСТРОФА Й КАЯТТЯ

— Марілло, а можна я лише на одну хвилинку забіжу до Діани? — спитала одного лютневого вечора задихана Енн, прожогом вискочивши на кухню зі своєї кімнатки на піддашші.

— Уже темно, я не розумію, навіщо вештатися о такій порі? — коротко відказала Марілла. — Ви з Діаною разом ішли додому зі школи, а тоді ще півгодини стовбичили отам у снігу, і весь цей час пропатякали! Тож я не думаю, що до неї конче треба знову бігти.

— Але вона хоче, щоб я прийшла, — благала Енн. — Вона має сказати мені щось важливе.

— Звідки ти це знаєш?

— Вона сама повідомила мені з вікна. Ми придумали, як можна перемовлятися, коли є свічки й маленький клаптик картону. Треба поставити свічку на підвіконня, а тоді затуляти й відтуляти полум’я картонкою. Певна кількість спалахів означає певну звістку. Це я таке вигадала, Марілло!

— Авжеж, не сумніваюся, — із притиском мовила Марілла. — Як і в тім, що із цією дурною сигналізацією ви поспалюєте всі фіранки.

— О, ми дуже обережні, Марілло. І це так цікаво! Два спалахи означають: «Ти мене бачиш?», три — «Так», а чотири — «Ні». П’ять спалахів — це «Приходь швидше, я маю сказати тобі щось важливе». З Діаниного вікна щойно блимнуло п’ять спалахів, і я аж умираю із цікавості, у чому там річ.

— Ну, можеш більше не вмирати, — саркастично відповіла Марілла. — Біжи. Але не забудь, що повернутися мусиш за десять хвилин.

Енн не забула й повернулася точно тоді, коли було наказано, хоч, певне, жоден смертний ніколи не дізнається, чого їй коштувало обмежити якимись десятьма хвилинами обговорення важливої Діаниної звістки. Проте час вона використала з розумом.

— О, Марілло, знаєте що? Завтра в Діани день народження. Її мама дозволила запросити мене після школи, і щоб я навіть лишилася в них на всю ніч. А ще завтра ввечері в дискусійному клубі буде концерт, то приїдуть Діанині кузени з Ньюбриджа на великих санях. Вони нас теж хочуть узяти на концерт… ну, якщо ви дозволите. Ви ж дозволите, Марілло, правда? О, я така надзвичайно схвильована!

— То заспокойся, бо ти нікуди не підеш. Спатимеш вдома, у власному ліжку, а щодо концерту в клубі — це все дурниці, і взагалі малих дівчат не слід відпускати в такі місця.

— Я впевнена, що дискусійний клуб — це дуже пристойне місце, — боронилася Енн.

— Не сумніваюся. Але я не дозволю тобі тинятися по концертах і ночувати бозна-де. Нічогенька розвага для дітей. Дивно, що пані Баррі відпускає Діану.

— Та це ж дуже особлива нагода, — простогнала Енн, готова розридатися. — У Діани день народження лише раз на рік. А день народження — це зовсім не буденна подія, Марілло. Пріссі Ендрюс декламуватиме «Не пролунають вечірні дзвони». Це невимовно повчальний вірш, Марілло, я певна, що мені буде корисно його послухати. А тоді ще хор заспіває чотири дуже гарних зворушливих пісні, майже так само прекрасних, як релігійні гімни. І навіть сам пастор прийде, чесне слово, Марілло, і виголосить промову! Це майже те саме, що проповідь. Будь ласка, Марілло, дозвольте мені піти!

— Енн, ти чула, що я кажу? Роззувайся і йди спати. Вже по дев’ятій.

— Я ще тільки одне скажу, Марілло, — мовила Енн, і з обличчя її було видно, що вона викидає останній козир, — пані Баррі каже, що ми спатимемо в гостьовій спальні. Подумайте, яка це честь для вашої маленької Енн — спати в гостьовій спальні!

— Честь, яка на твою долю не випаде. Енн, іди спати, і щоб я більше жодного слова про це не чула.

Коли Енн, уся в сльозах, почалапала нагору, Метью, котрий, здавалося, спокійно спав тим часом на диванчику, розплющив очі й мовив упевнено:

— Марілло, я думаю, ти повинна відпустити Енн.

— А я ні, — відказала Марілла. — Хто виховує дитину, Метью, — ти чи я?

— Ну-у-у… ти, звісно, — визнав Метью.

— Тоді не втручайся.

— Ну-у-у… я не втручаюся. Адже казати, що думаєш — це не втручання. А я думаю, ти повинна відпустити Енн.

— Не сумніваюся. Ти думав би, що я мушу відпустити її на Місяць, якби їй і такого забаглося, — добродушно заперечила Марілла. — Я могла б дозволити їй переночувати в Діани, якби то було все. Але цієї ідеї з концертом я не схвалюю. Вона там неодмінно застудиться, понавигадує собі, чого тільки зможе, і потім іще тиждень її годі буде заспокоїти. Я розумію вдачу цієї дитини, і краще за тебе знаю, що для неї добре, Метью.

— Я думаю, ти повинна відпустити Енн, — упевнено повторив Метью. Вмінням доводити й переконувати він не відзначався, проте був достатньо впертий. Марілла безпорадно зітхнула й вирішила, що ліпше буде промовчати.

Наступного дня, доки Енн мила посуд на кухні після сніданку, Метью дорогою в клуню спинився й повторив:

— Марілло, я думаю, ти повинна відпустити Енн.

На якусь мить обличчя Марілли набуло виразу, який неможливо описати словами. Тоді вона скорилася неминучому й уїдливо відповіла:

— Ну добре, хай іде, коли вже крім цього, ніщо тебе не втішить.

Енн вилетіла з кухні, розбризкуючи воду з мокрої ганчірки, якою щойно мила посуд.

— О, Марілло, Марілло, повторіть-но ще раз ці благодатні слова!

— Я вже сказала один раз — і досить. Дякуй за це Метью, а я вмиваю руки. Якщо ти схопиш запалення легень, коли спатимеш у чужому ліжку чи виходитимеш серед ночі надвір зі спекотного залу, звинувачуй не мене, а Метью. Енн Ширлі, ти вже брудною водою всю підлогу заляпала. У житті не бачила такої недбалої дитини.

— О, Марілло, я страхітлива кара для вас, я знаю, — винувато мовила Енн. — Я роблю стільки помилок… Але подумайте, скількох помилок я уникнула, хоч могла і їх наробити. Я принесу піску й відчищу перед уроками всі-всі плями. О, Марілло, я всім серцем так надзвичайно хочу піти на концерт! Я ще ніколи в житті не була на концерті, і коли інші дівчата в школі щось про це розказують, я почуваюся такою відірваною від них. Ви не розумієте, як воно мені, але бачите — Метью зрозумів. А це так приємно — коли тебе розуміють, Марілло.

Того дня в школі Енн була надто щаслива, щоб зосередитися як слід на уроках. Гілберт Блайт переміг її в письмі й випередив в усному рахунку. Втім, коли перед нею була перспектива концерту й ночівлі в гостьовій спальні, Енн почувалася не такою приниженою, як можна було очікувати. Весь день вони з Діаною так бурхливо обговорювали прийдешні розваги, що, маючи суворішого вчителя, ніж пан Філіпс, неодмінно дістали б на горіхи.