Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод - Страница 26

Ейвонлійський цвинтар був таким, як завжди — тихим, порослим травою відлюдним місцем. Звісно, «вдосконалювачі» збиралися впорядкувати і його. На останніх зборах Прісцилла Грант уже зачитала щодо цього доповідь. Отож у майбутньому вирішено було скосити траву й викорчувати пеньки між могилами, розгойданий старий дерев’яний паркан змінити на охайну металеву огорожу й вирівняти усі похилені надгробки.

Енн поклала квіти на могилу Метью й перейшла до тінистого куточка, де під віттям тополь спочивала Естер Грей. Від дня травневого пікніка Енн щоразу, йдучи на могилу до Метью, приносила квіти і їй. Напередодні з маленького покинутого саду вона принесла букет білих троянд, що колись посадила Естер.

— Вони тобі сподобаються більше за всі інші, мила, — тихо проказала дівчина.

Чиясь тінь лягла на траву біля Енн, котра сиділа над могилою, замислена. Вона підвела голову й побачила пані Аллан. Додому вони верталися разом.

Пані Аллан не була вже тією юною істотою, яку п’ять років тому привіз до Ейвонлі новий пастор. Обличчя її втратило колишню свіжість і дівочу пружність, а довкола очей і вуст лягли тоненькі зморшки. Крихітна могилка на тому самому цвинтарі стала причиною кількох із них, а нові з’явилося недавно, під час хвороби її маленького сина. Проте ямочки на щоках пані Аллан були так само чарівні й виникали так само раптово, очі були ясні, усміхнені й щирі, а втрату колишньої привабливості заміняв тепер вираз зрілої ніжності та сили духу.

— Ти, мабуть, дуже чекаєш канікул, Енн, — мовила вона, виходячи з цвинтаря.

Енн кивнула.

— Так… Це слово перекочується в роті, ніби льодяник. Яке дивовижне в нас буде літо! Пані Морган приїде на наш острів у липні, і Прісцилла привезе її сюди. Мене від самої думки про це охоплює колишній дитячий трепет.

— Надіюся, ти відпочинеш як слід, Енн. Ти добре попрацювала за минулий рік і досягла чудових результатів.

— Не знаю… Я ще так багато всього не зробила. Торік у мене було стільки мрій — і вони не втілилися в життя.

— Це нікому не вдається одразу, — зітхнула пані Аллан. — Але ж ти пам’ятаєш слова Ловелла[10]: «Гріх — не поразка, а низька мета»? Ідеали мати потрібно, як і намагатися їх досягти, навіть якщо цього так ніколи й не вийде. Життя без ідеалів — жалюгідне; з ними ж воно стає величним і прекрасним. Будь вірна своїм ідеалам, Енн.

— Намагатимуся, хоч і багатьма своїми переконаннями я змушена була поступитися, — усміхнулася Енн. — У мене було стільки досконалих теорій, коли я щойно бралася до роботи — і всі вони, бодай трошечки, та не справдилися.

— Навіть теорія щодо тілесних покарань, — піддражнила її пані Аллан.

Щоки Енн спалахнули:

— Ніколи не прощу собі, що відшмагала Ентоні.

— Дурниці, люба, він на це заслужив. І йому покарання пішло на користь. Ти більше не маєш із ним клопоту, бо він тепер вважає, що ти найкраща у світі. Ти здолала його вперту думку, буцім «дівчисько — то нічого доброго», і любов’ю відвоювала його приязнь.

— Хай він і заслужив покарання, та річ не в цім. Якби я відшмагала його спокійно та усвідомлено, знаючи, що караю справедливо — мене б так не мучило сумління. Але бачте, пані Аллан, я ж просто розлютилася й зовсім не думала, заслужив він на те чи ні, і навіть якби Ентоні був не винен, учинила б так само. Ось що мучить мене.

— Усі ми помиляємося, люба, тож забудь про це. Помилки мусиш визнавати й учитися на них, але ніколи не тягти їх за собою в майбутнє. А онде Гілберт Блайт у своїй бричці — теж їде на канікули додому. Як у вас справи з навчанням?

— Дуже добре. Сьогодні ввечері здолаємо Вергілія — лишилося ще двадцять рядків. А тоді до самого вересня жодного підручника не розгорнемо.

— Ти збираєшся колись вступати до коледжу?

— О, я не знаю, — Енн мрійливо задивилася вдалечінь, у густе опалове крайнебо. — Марілла вже ніколи не поверне колишнього зору, хоч ми дуже вдячні й за те, що віднині їй не погіршає. А ще ж є двійнята… я вже не вірю, що колись їхній дядько справді їх забере. Може, коледж і чекає на мене за якимсь поворотом — та я ще не дійшла до нього, а тому про це не думаю, щоб не засмучуватися.

— Я хотіла би, щоб ти поїхала, Енн, та якщо цього й не станеться — не журися. Адже своє життя ми творимо самі, коледж може нам у цьому лише посприяти. Змістовне воно чи порожнє, залежить від того, що ми віддаємо життю, а не одержуємо від нього. Багате й повне воно всюди — тут і будь-де — якщо тільки відкрити серце його багатству й повноті.

— Я розумію, — замислилася Енн. — Стільки у світі всього, за що мушу подякувати… Моя робота, Пол Ірвінг, любі двійнята і всі мої друзі. Знаєте, пані Аллан, я дуже вдячна за дружбу. Вона так прикрашає життя.

— Справжня дружба здатна творити дива, — мовила пані Аллан. — Мусимо берегти її високі ідеали й не осквернити брехнею та нещирістю. Хоч, боюся, надто часто дружбою називають геть інші близькі стосунки, ті, що лиш паплюжать це високе слово.

— Так… Це як Герті Пай із Джулією Белл. Вони дуже близькі й усюди бувають разом, але Герті позаочі каже такі бридкі речі про Джулію, і всі думають, що вона їй просто заздрить, бо дуже тішиться, коли те саме роблять інші. Це ж святотатство — називати таке дружбою. У друзях треба шукати лише найкраще, і віддавати їм найкраще, що є в нас, хіба ні? Тоді дружба буде така прекрасна.

— Так, дружба — це прекрасно, — усміхнулася пані Аллан, — проте колись…

Вона замовкла на півслові. У ніжному ясночолому личку Енн, зі щирими очима та жвавими рисами, досі було більше від дитини, ніж від дорослої жінки. У серці її жили ще тільки мрії про дружбу та шляхетні прагнення, і пані Аллан не схотіла нищити цвіту блаженного незнання. Недоказану думку закінчить колись майбутнє.

Розділ 16

СУТЬ СПОДІВАНИХ РЕЧЕЙ

— Енн, — прохально мовив Деві, вилазячи на лискучий шкіряний диван у кухні Зелених Дахів, де сиділа Енн, читаючи лист, — Енн, я дуже страшно голодний, ти не уявляєш, наскільки.

— Зараз дам тобі хліба з маслом, — неуважно зронила вона. У листі, вочевидь, були прецікаві новини, бо щоки їй паленіли, мов троянди на великому кущі під вікном, а очі сяяли, як то бувало тільки з очима Енн.

— Але я голодний не до хліба з маслом, — невдоволено відказав Деві. — Я голодний до сливового пирога.

— О, — засміялася Енн, відклавши лист і вхопивши Деві в обійми, — такий голод можна легко стерпіти, маленький. Ти ж знаєш, одне із правил Марілли — нічого не давати тобі перед обідом, окрім хліба з маслом.

— Тоді дай хліба з маслом… будь ласка, — віднедавна Деві таки навчився казати «будь ласка», хоч і додавав його зазвичай після коротких роздумів. Він схвально глянув на чималий шматок, що відкраяла йому Енн. — Ти завжди так гарно мажеш стільки масла, Енн. Марілла дає зовсім трошки. А воно, коли багато масла, то прослизає значно легше.

Шматок «прослизнув» досить легко, судячи з того, як швидко він зник. Деві скотився з дивана сторч головою, двічі перекинувся на килимку, тоді сів і рішуче виголосив:

— Енн, я вже знаю про рай. Я туди не хочу.

— Чому? — серйозно запитала Енн.

— Бо рай — це на горищі в Саймона Флетчера, а я того Саймона не люблю.

— Рай — на горищі в Саймона Флетчера? — вигукнула Енн, надто вражена, щоб розсміятися. — Деві Кіт, що привело тебе до такого дивного висновку?

— Мілті Болтер каже, що рай там. Ще того разу в недільній школі сказав. Урок був про Іллю та Єлисея, а я встав і спитав панну Роджерсон, де рай. А вона дуже страшно образилася. Вона вже й так була сердита, бо спитала, що Ілля лишив Єлисею, коли пішов на небеса, а Мілті Болтер сказав: «Стару вдягачку», — і ми всі засміялися, не подумавши. А треба спершу думати і вже потім робити, бо тоді можна ще й зупинитися. Але Мілті не хотів з неї глузувати, він просто забув, як та штука називається. Ну, і панна Роджерсон сказала, що рай — це там, де Бог, і щоб я більше не питав такого. А Мілті штовхнув мене ліктем і сказав пошепки: «Рай на горищі в дядька Саймона, і як підемо додому, я все тобі поясню». І він усе пояснив, як ішли додому, бо він добре вміє пояснювати. Навіть коли нічого не знає, то все одно стільки наговорить, що начебто й пояснив. Його мама — сестра пана Саймона, і коли померла їхня кузина Джейн-Елен, вона взяла Мілті із собою на похорон. І там пастор сказав, що вона пішла в рай, хоч Мілті сам бачив її в труні просто перед собою. А тоді він подумав, що труну, мабуть, потім занесуть на горище. А коли все скінчилося, вони з мамою пішли нагору, забрати її капелюшок, і Мілті спитав, де той рай, куди пішла тітка Джейн, а його мама показала пальцем у стелю і сказала: «Там, нагорі». Але Мілті знав, що там немає нічого, тільки горище, і отак усе зрозумів. І тепер він дуже страшно боїться ходити в гості до дядька Саймона.