Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод - Страница 24

— О, будь ласка, заспокоймося, — благала Енн, сама хвилюючись найбільше. — Мусимо придумати, як відрадити його.

— Не знаю, чи вдасться його відрадити, — гірко проказала Джейн. — Усі ж знають, що то за один, цей Джадсон Паркер. Він за гроші батька рідного продасть. У ньому немає навіть іскри громадського духу, та й відчуття прекрасного теж — ні на макове зерня.

Перспектива здавалася невеселою. Джадсон Паркер та його сестра були єдиними Паркерами в Ейвонлі, тож на важіль родинних зв’язків натиснути не випадало. Марта Паркер була жінкою добряче підтоптаною, зневажала всю молодь загалом і членів спілки зокрема. Джадсон же був чоловіком веселим та велемовним, приязним і добродушним завжди й настільки, що лишалося хіба дивуватися, як мало було в нього друзів. Причина полягала, найімовірніше, у тім, скільки успішних оборудок вдавалося йому провести — а це, як відомо, не сприяє доброму ставленню. Він мав репутацію «пронози» і всі вважали, що принципи його «небагато варті».

— Джадсон Паркер своєї нагоди «заробити чесний пенні», як він сам каже, не змарнує, — упевнено мовив Фред Райт.

— Невже ж ніхто не має на нього впливу? — скрушно запитала Енн.

— Він часто їздить у Вайт Сендз до Луїзи Спенсер, — припустив Чарлі Слоун. — Хтозна, чи відрадить вона його.

— Тільки не вона, — заперечив Гілберт. — Я добре знаю Луїзу Спенсер. Вона не вірить у жодні спілки вдосконалення, зате вірить у долари й центи. Пані Спенсер заохочуватиме Паркера, а не відраджуватиме.

— Тоді лишається обрати комітет, що звернеться до нього із протестом, — мовила Джулія Белл, — і це повинні бути дівчата, бо хлопців він і слухати не стане. Але я не піду, моєї кандидатури не висувайте.

— Хай іде Енн, сама, — запропонував Олівер Слоун. — Якщо хтось і здатен умовити Паркера, то це вона.

Енн запротестувала. Вона, звісно, піде й поговорить із Джадсоном, але хтось конче мусить бути з нею для «моральної підтримки». Відтак підтримку доручили Джейн та Діані, а «вдосконалювачі» розійшлися по домівках, обурено гудучи, мов розлючені бджоли. Від хвилювання Енн не спала до самого ранку, а коли все ж задрімала, у неспокійному сні їй ввижалося, як опікунська рада зводить на шкільнім подвір’ї паркан з велетенським написом «Нова магнезія!»

Наступного ж дня комітет рушив з візитом до Джадсона Паркера. Енн красномовно обурювалася його негідним рішенням, Джейн та Діана відважно надавали їй моральну підтримку. Джадсон розмовляв з ними чемно, єлейно і вкрадливо, зробив кілька компліментів про витончені весняні квіти, пошкодував, що мусить відмовляти таким чарівним панянкам, та все ж… бізнес є бізнес, і в ці тяжкі часи керуватися сентиментами не можна.

— Та ось що я зроблю, — зблиснув він великими світлими очима. — Скажу рекламному агентові, хай використовує лише гарні, приємні кольори — червоний, жовтий, але тільки не синій, у жодному разі!

Зазнавши очевидної поразки, дівчата відступили, і кожна з них подумки вдавалася до таких виразів, які суворо заборонено вимовляти вголос.

— Ми зробили все, що могли — тепер мусимо здатися на ласку Божу, — сказала Джейн, несвідомо наслідуючи тон і манери пані Лінд.

— А може, звернутися до пана Аллана? — замислилася Діана.

Енн похитала головою.

— О ні, не турбуймо його зараз, коли в них така хвора дитина. Джадсон вислизне від нього — спритно, як і від нас, хоч і в церкві тепер з’являється часто. Та це лише тому, що батько Луїзи Спенсер — людина старого гарту й дуже зважає на такі речі.

— Крім Джадсона Паркера, нікому в Ейвонлі не спало б на думку віддати в оренду свій паркан, — обурювалася Джейн. — Навіть Леві Болтер чи Лоренс Вайт, хай які скнари, ніколи не зважилися б на це. Вони ще мають повагу до громадської думки.

Коли факти стали відомі, громадська думка, звісно, була не на боці Джадсона Паркера, та користі з того виявилося небагато. «Вдосконалювачі» примушували себе змиритися з перспективою бачити потворну рекламу вздовж найгарнішої частини ньюбридзької дороги, Джадсон відверто з них глузував — коли це на наступних зборах на прохання голови спілки доповісти про результат переговорів Енн спокійно підвелася й повідомила, мовляв, Джадсон Паркер доручив їй переказати членам спілки, що паркана в оренду не здаватиме.

Джейн та Діана не повірили власним вухам. Парламентський етикет, що його заведено було триматися на зборах, не дозволив їм негайно вдовольнити цікавість, та щойно в засіданні було оголошено перерву, всі з’юрмилися довкола Енн. Проте вона не мала пояснення. Напередодні Джадсон Паркер наздогнав її дорогою і повідомив, що думає-таки потішити Спілку в її дивних упередженнях щодо аптекарської реклами. Більше Енн нічого не сказала — ані тоді, ані потім, — і сказала вона щиру правду. Втім, вертаючись зі зборів додому, Джейн Ендрюс потай зізналася Оліверу Слоуну у своїй абсолютній певності, що за таємничою зміною в поглядах Джадсона Паркера стоїть більше, ніж звіряє друзям Енн Ширлі — і теж мала слушність.

Того дня Енн верталася з узбережжя, від старої пані Ірвінг, і йшла додому коротким шляхом — спершу через низинні надбережні поля, а тоді — вузенькою стежиною крізь буковий ліс, що починався за полем Роберта Діксона, і до головної вулиці понад Озером Осяйних Вод, котре людям, позбавленим уяви, було відоме як ставок Баррі.

На узбіччі головної дороги, при самім її початку, стояли дві брички, у яких сиділи, тримаючи віжки, і розмовляли двоє чоловіків. Один із них був Джадсон Паркер, інший — Джеррі Коркоран із Ньюбриджа, агент із продажу сільськогосподарського реманенту й знаний місцевий політик. Щодо нього, як сказала би пані Лінд з виразним наголосом на останньому слові, нічого поганого не було доведено. Він мав зиск — і, подейкували, доволі відчутний — з багатьох політичних кампаній, і тепер, коли перед Канадою маячіли нові всезагальні вибори, упродовж кількох тижнів роз’їздив округом, агітуючи за кандидата від своєї партії. Енн, що саме вигулькнула з-під низьких щільно переплетених букових крон, почула слова Коркорана:

— Якщо проголосуєте за Еймзбері, Паркер… у мене є розписка за ті дві борони, що ви навесні замовляли. Ви ж хотіли б отримати її назад, хіба ні?

— Н-н-ну, коли вже так стоїть питання, — неспішно проказав з масною усмішкою Джадсон, — гаразд, я проголосую. У ці важкі часи кожен мусить дбати про власну вигоду.

У цю мить вони побачили Енн, і розмова урвалася. Вона ж холодно кивнула обом і рушила далі, хіба трохи вище піднісши підборіддя, ніж зазвичай. Невдовзі її наздогнав Джадсон Паркер.

— Підвезти тебе, Енн? — сердечно запропонував він.

— Ні, дякую, — відповіла вона чемно, проте з такою тонкою, мов голка, зневагою в голосі, що вколола навіть не надто чутливе сумління Джадсона Паркера. Лице його почервоніло, він люто стиснув віжки, та вже наступної миті гнів поступився місцем обачному розрахунку. Енн ішла рішучим кроком, дивлячись прямо перед собою, а він нервово поглядав на неї й міркував. Чи чула вона недвозначну пропозицію Коркорана та його, Паркерову, беззаперечну згоду? Клятий Коркоран! Якщо не вміє висловлюватись обережніше — не мине його лихо. І ці трикляті руді вчительки зі звичкою вистрибувати з букових лісів, де їм геть нема чого швендяти. Джадсон, міряючи Енн на свою мірку — і помиляючись, як це завжди стається з такими людьми, — боявся, що коли вона справді чула їхню розмову з Коркораном, то неодмінно переповість усьому селищу. І хоча Джадсон Паркер, як відомо, не надто переймався громадською думкою, все ж і йому не хотілося здобути мерзенну славу продажної людини. А якби про це довідався старий Айзек Спенсер! Тоді прощавайте, солодкі сподівання на руку Луїзи-Джейн та мрії про спадок заможного фермера. Джадсон знав, що пан Спенсер уже поглядає на нього скоса, отож не міг собі дозволити жодних ризиків.

— Гм… Енн, я хотів поговорити з тобою… щодо того, із чим ви до мене оце приходили. Я таки вирішив не здавати паркана в оренду. Спілку з такою високою метою як ваша, слід лише підтримувати.

Енн ледь відтанула.