Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод - Страница 16

Марілла вислухала розповідь Енн мовчки, і це халамидникові Деві не віщувало нічого доброго; пан Баррі, сміючись, порадив дати йому доброї прочуханки. Коли він пішов, Енн утішила й обігріла заплакану Дору, поставила перед нею вечерю, а тоді вклала малу спати. Потому спустилася вниз, на кухню, куди тієї ж таки миті сердита Марілла привела, чи то пак, утягла насупленого обвішаного павутинням Деві, якого допіру відшукала в найтемнішому закутку стайні.

Різко відштовхнувши його від себе на килимок посеред кухні, вона відійшла й сіла при східнім вікні. Навпроти неї сиділа тужливо принишкла Енн. Поміж них і став малий винуватець. Марілла, дивлячись на спину хлопчика, бачила покірну, перелякану дитину. Проте обличчя Деві, звернене до Енн, мало геть інший вираз. Попри сором, у його очах спалахував змовницький лукавий вогник, мовби Деві, знаючи, що буде покараний за негідний учинок, усе ж надіявся згодом посміятися з того із нею вдвох.

Та сірі очі Енн не відгукнулись і тінню усмішки, як то напевне сталося б, якби йшлося про звичні пустощі. Це було щось геть інше — бридке й відразливе.

— Як ти міг таке зробити, Деві? — скрушно запитала вона.

Деві боязко зіщулився.

— Я хотів розважитися, а тут стільки днів було так страшно тихо, що я надумав вас налякати. Тоді було б весело. І я справді так сміявся.

Страх і зерня каяття в душі не завадили Деві знову всміхнутися до своїх спогадів.

— Але ж ти обманув нас, Деві, — ще сумніше відказала Енн.

Лице хлопчикові затьмарив подив.

— Обманув? Тобто брехні вам наплів?

— Ти сказав неправду.

— Звісно, — щиро відповів Деві, — бо якби не сказав, то ви б так не налякалися, і тому я повинен був її сказати.

Настрашена й виснажена Енн не знесла безжурних слів Деві — в очах їй забриніли сльози.

— О, Деві, як ти міг? — затремтів її голос. — Хіба ти не знав, що це дуже погано?

Деві був приголомшений. Енн плаче… Енн через нього плаче! Хвиля справжнього, щемкого каяття затопила його палке серденько. Він кинувся на коліна до Енн, обхопив її рученятами за шию й гірко розплакався.

— Я не знав, що брехати погано, — хлипав він. — І я зовсім не міг цього знати, бо в Спроттів усі діти щодня, постійно плели якісь брехні й чесно-чесно присягалися, що кажуть правду. А Пол Ірвінг, мабуть, ніколи не бреше, а я так хотів бути в усьому таким чемним, як він, а тепер боюся, що ти мене розлюбиш назавжди. Але ти повинна була мені сказати, що брехати погано, і мені дуже страшно шкода, що ти плачеш, Енн, і ще я більше ніколи не скажу ніякої брехні.

Деві сховав личко на плечі в Енн і нестримно, розпачливо заридав. Енн миттю зрозуміла його стан і, міцно обійнявши хлопчика, глянула з-над його золотавих кучерів на Маріллу.

— Марілло, він не знав, що обманювати недобре. Думаю, нам слід йому пробачити, якщо він пообіцяє віднині казати лише правду.

— Я тепер знаю, що це погано, і більше ніколи не брехатиму, — урочисто запевнив Деві поміж схлипами. — А якщо колись я тобі набрешу… — Хлопчик замислився, вигадуючи собі належної кари, — можеш злупити всю шкуру з мене!

— Деві, кажи не «брехати», а «обманювати», — утрутилася Енн.

— Чому? — запитав Деві, м’яко сповзаючи вниз і підводячи на неї заплакане обличчя з виразом щирої цікавості. — Чому так не можна казати? Поясни. Це ж лише слово таке.

— Це негарне слово, а маленькі хлопчики не повинні казати негарних слів.

— Так страшно багато речей, яких не можна робити, — зітхнув Деві. — Я ніколи не знав, що їх аж стільки. Шкода, що не можна бре… тобто обманювати, бо це страшно цікаво буває часом, але якщо це погано, то я більше так не буду. А що ви зробите мені за те, що я цього разу обманув? Скажіть, я хочу знати.

Енн благально глянула на Маріллу.

— Не хочу бути з ним надто суворою, — відповіла Марілла. — Його ніхто, мабуть, не навчив, що обманювати зле, а ці діти Спроттів доброго прикладу не подавали. Бідолашна Мері так нездужала й не могла його виховати, як слід і, гадаю, інстинктивно таких речей шестилітнє дитя теж не знатиме. Мусимо змиритися, що він нічогісінько не знає, і почати все із самого початку. Та нині його доведеться покарати за те, що замкнув Дору, а нічого іншого, крім як відправити спати без вечері, я не вигадаю. Що ти запропонуєш, Енн? Тобі неважко буде, із твоєю розвиненою уявою.

— Таж покарання — це жахливо, а я люблю уявляти гарне й миле серцю, — мовила Енн, пригортаючи Деві. — Бо неприємного у світі й так багато, нащо ж вигадувати зайве?

Отож Деві знову відправили в ліжко аж до наступного полудня. Там, вочевидь, він про щось пильно міркував, бо невдовзі Енн, піднімаючись до себе в кімнату, почула, як він тихенько її гукає. Вона увійшла до нього — хлопчик сидів, поклавши лікті на коліна й зіпершись підборіддям на долоні.

— Енн, — серйозно запитав він, — а це для всіх погано — бре… тобто обманювати? Скажи, я хочу знати.

— Так, авжеж.

— І для дорослих так само?

— Так.

— Тоді, — рішучо заявив Деві, — Марілла теж погана, бо вона сама обманює. І вона ще гірша за мене, бо я не знав, що так не можна робити, а вона знала.

— Деві Кіт, Марілла ніколи нікого не обманювала, — розгнівано заперечила Енн.

— Обманювала. Вона мені ще минулого вівторка сказала, що коли я не буду молитися ввечері, то зі мною станеться жахливе. І я не молився, цілий тиждень — хотів подивитися, що станеться, а нічого не сталося, — розчаровано закінчив Деві.

Енн придушила спокусливе бажання розсміятися, знаючи, що наслідки будуть фатальні, і негайно заходилася рятувати Маріллину репутацію.

— Деві Кіт, — поважно мовила вона, — але ж саме сьогодні з тобою сталося дещо жахливе.

Деві звів на неї недовірливий погляд.

— Ти кажеш, що мене відправили спати без вечері, — відказав він зневажливо, — але це не жахливо. Хоча й не дуже подобається, але тут мене так часто женуть у ліжко, що я вже звик. А з того, що я не вечеряю, користі вам теж нема, бо я все одно вранці їм удвічі більше.

— Я кажу не про те, що тебе відправили в ліжко, а про те, що сьогодні ти обманув нас. А це, — Енн схилилася над ліжком, спрямувавши на малого винуватця суворий вказівний палець, — Деві, це чи не найгірше, що може статися із хлопчиком — коли він обманює інших. Отож бачиш — Марілла сказала тобі правду.

— Але я думав, що це жахливе буде цікавим, — насуплено боронився Деві.

— Марілла не винна, що ти так думав. Та й не завжди погане буває цікавим. Зазвичай воно просто дурне й огидне.

— Але так було смішно дивитися, як ви з Маріллою заглядали в колодязь, — сказав Деві, обхопивши коліна руками.

Енн зберігала серйозний вираз, доки спустилася в їдальню. Там, примостившись у кріслі, вона не витримала й розсміялася, аж у боці закололо.

— Розкажи й мені, чого смієшся, — ледь похмуро буркнула Марілла. — Із чого взагалі можна нині сміятися?

— Ви теж посмієтеся, як почуєте, — запевнила Енн.

Марілла й справді посміялася, що красномовно засвідчило, як помітно вона змінилася, відколи Енн з’явилася в Зелених Дахах. Утім, невдовзі вона тяжко зітхнула.

— Не варто було йому, напевно, це казати, хоч я колись і чула сама, як пастор цим погрожував дитині. Але він так мене розлютив. Ти тоді поїхала на концерт до Кармоді, а я вкладала його спати. І цей хлопчисько заявив, що не бачить сенсу молитися, доки він ще малий, бо Господь однаково на дітей не звертає уваги. Енн, я не знаю, що й робити з ним. Це ж нечувано. Я геть знесиліла.

— О, не кажіть так, Марілло. Згадайте, яка я була, коли приїхала сюди.

— Енн, ти ніколи не була зіпсована… ніколи. Тепер я розумію, коли бачу, що таке справжня зіпсованість. Хоч ти, звісно, у халепи втрапляла часто — це я визнаю — та наміри завжди мала добрі. А Деві своїми капостями просто насолоджується.

— О ні, я не вважаю його зіпсованим, — благально мовила Енн. — Він просто шибеник. А тут для нього надто спокійно. Йому немає з ким бавитися, немає чим зайняти розум. Дора така чепурунка, їй із хлопцем бавитись не годиться. Марілло, я думаю, слід їх віддати до школи.