Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод - Страница 13

Деві сягнув рукою в кишеню й витяг звідти… гусінь, волохату гусінь, що бридко звивалася всім тілом. Побачивши це, Марілла схопила його за руку, та було надто пізно. Деві вже запхнув гусінь за комір Лоретті.

Молитву пана Аллана перервали кілька пронизливих вересків. Нажаханий пастор завмер, широко розплющивши очі. Усі присутні підвели голови. Лоретта підстрибувала на лаві, несамовито хапаючись за сукню на спині.

— Ой, мамо… мамо… ой… заберіть її, заберіть! Ой! Гидкий хлопчисько кинув мені за комір! Ой, мамо… вона падає! Ой, ой, ой!

Пані Вайт підвелася і з кам’яним обличчям вивела із церкви заплакану доньку, що корчилася й звивалася в істериці, ніби в’юн. Її крики стихли віддалік, пан Аллан продовжив молитву. Проте в церкві запанувало відчуття зіпсованої служби. Уперше в житті Марілла не слухала проповіді, а Енн сиділа із червоними від сорому щоками.

Після повернення додому Марілла аж до самісінького вечора відправила Деві до ліжка. Він лишився без обіду, хоч і дістав дозвіл поїсти хліба з молоком. Енн віднесла йому перекуску й журливо сиділа поруч, доки він їв — захоплено й без тіні каяття. Та невдовзі хлопчика занепокоїли її сумні очі.

— Мабуть, — задумливо мовив Деві, — Пол Ірвінг не кидає гусенів поза комір дівчатам у церкві?

— Авжеж ні, — так само журливо погодилася Енн.

— Тоді, напевно, мені шкода, що я так зробив, — виснував Деві. — Але то була така гарна тлуста гусінь, я її підібрав на сходах біля церкви одразу, як ми прийшли. Жаль було, щоб вона так пропала. І такий гарний вереск там здійнявся, правда?

Наступного вівторка в Зелених Дахах мали відбутися збори Спільноти милосердя. Енн поспішала додому зі школи, знаючи, що Марілла не впорається без її допомоги. Дора, чепурна й охайно вбрана, у накрохмаленій білій суконьці із чорним поясом, сиділа у вітальні між гостями, скромно відповідаючи, коли до неї зверталися із запитанням, але ніколи не озиваючись першою. Тим часом замурзаний, але щасливий Деві ліпив пасочки з болота у дворі біля обори.

— Я йому дозволила, — знесилено пояснила Марілла. — Так він бодай не накоїть нічого значно гіршого — хіба весь по вуха забрьохається. Ми спершу самі вип’ємо чаю, а тоді покличемо його. Дора буде з нами, але Деві я й близько не підпущу до столу, за яким сидітимуть усі ці дами.

Коли Енн прийшла кликати гостей за стіл, Дори у вітальні не виявилося. Пані Белл сказала, що вона вийшла надвір, куди її покликав Деві. Після квапливої наради з Маріллою в коморі було вирішено обох дітлахів напоїти чаєм після закінчення зборів.

А посеред чаювання до вітальні вдерлася маленька жалюгідна істота. Марілла та Енн застигли нажахані, гості — уражені. Невже то була Дора — оця заплакана істота в мокрій як хлющ, сукні й із таким самим волоссям, з якої вода патьоками лилася на новий Маріллин килим, істота, яку неможливо було описати словами?

— Доро, що з тобою? — скрикнула Енн, винувато зиркаючи на пані Белл, у якої вдома, подейкували, ніколи не ставалося жодних прикрощів.

— Деві змусив мене залізти на паркан у свининці, — проридала Дора. — Я не хотіла, а він мені сказав, що я боягузка. І я впала у свининець, і прибігли свині, і вся моя біла сукня стала зразу така брудна. А Деві сказав, що коли я стану під помпою, то він її всю відмиє, і я стала, а він лив на мене воду, і все одно сукня зовсім не стала чистіша, а мій гарненький пояс і черевички тепер геть зіпсувалися!

До кінця чаювання обов’язки господині за столом виконувала Енн, бо ж Марілла нагорі перевдягала Дору. Деві впіймали й відправили до ліжка без вечері. Енн зайшла до нього в кімнату на серйозну розмову — то був метод, якому вона довіряла найбільше, і який загалом виправдовував себе. Енн сказала хлопчикові, що засмучена його поведінкою.

— Я тепер сам теж засмучений, — зізнався Деві. — Але от біда, що я ніколи не буваю засмучений до того, як щось зроблю, а завжди тільки потім. Дора не хотіла помагати мені ліпити пасочки, боялася забруднити сукню, і я дуже розлютився. А Пол Ірвінг, мабуть, свою сестру не змусив би лізти на паркан, якби знав, що вона впаде до свиней.

— Йому б таке й на думку не спало. Пол — справжній маленький джентльмен.

Деві примружився й поринув у тяжкі роздуми. Тоді виліз на коліна до Енн, обхопив її рученятами за шию й сховав розпашіле обличчя в неї на плечі.

— Енн, ти любиш мене хоч трошечки, якщо навіть я й не такий чемний хлопчик, як Пол?

— Звісно, люблю, — щиро мовила Енн, бо не любити Деві чомусь було неможливо, — та любила б іще більше, якби ти не був таким неслухом.

— Бо я… зробив сьогодні ще щось, — пробурмотів Деві. — І тепер я цим дуже засмучений, але боюся тобі сказати. Ти не розсердишся, правда? І не скажеш Маріллі?

— Не знаю, Деві. Мабуть, таки варто було б. Але нехай — я не скажу, коли ти мені пообіцяєш більше ніколи так не робити… хай що це було.

— Більше не буду, бо ще однієї все одно вже до весни не знайду. А цю я підібрав на сходах у льосі.

— Деві, що ти зробив?

— Поклав Маріллі жабу в ліжко. Якщо хочеш, можеш піти й забрати. Але, Енн, може, кумедніше буде, щоб вона лишилася там?

— Деві Кіт! — Енн вивільнилася з його чіпких обіймів і кинулася до Маріллиної спальні. Постіль і справді була прим’ята. Енн у гарячковому поспіху відкинула ковдри і справді побачила жабу, що ліниво глипала на неї з-під подушки.

— Як мені викинути цю гидоту? — здригаючись, простогнала Енн. Тут у вічі їй впав вугільний совок і вона поспіхом сягнула по нього, доки Марілла не прийшла з комори. Непросто було винести надвір жабу, яка тричі зістрибувала із совка — а одного разу Енн здалося, що вона й геть загубилася в передпокої. І коли нарешті дівчині вдалося випустити її у вишневому саду, вона глибоко зітхнула з полегшею.

«Якби Марілла дізналася, їй довіку було б страшно лягати спати. Та добре, що маленький грішник розкаявся вчасно. А онде й Діана подає мені сигнал із вікна. Чудово… бо мені так потрібна розрада. З Ентоні Паєм у школі та Деві Кітом удома моїм нервам дісталося чи не більше, ніж можна витримати за день».

Розділ 9

ПИТАННЯ КОЛЬОРУ

— Сьогодні знову приходила та стара маруда, Рейчел Лінд, — усі вуха протуркала, щоб я дав грошей на новий килим для ризниці, — сердито мовив пан Гаррісон. — Гидка бабела, гірша за всіх, кого я знаю. Вона може вкласти цілу проповідь, текст, коментарі й приклади, у шість слів, і жбурнути ними в тебе, мов цеглиною.

Енн сиділа на ґанку, мліючи під лагідним чарівливим західним вітерцем, що віяв у сірих листопадових сутінках над свіжозораними полями й висвистував тихеньку дивовижну мелодію між розгойданих у танку ялиць поза садом. На слова пана Гаррісона вона звернула до нього мрійливе лице.

— Уся біда в тім, що ви з пані Лінд не розумієте одне одного, — пояснила дівчина. — А через це завжди й виникає неприязнь. Я теж спершу не любила пані Лінд, але потім навчилася, коли нарешті її зрозуміла.

— Певне, комусь і пані Лінд виявиться до смаку, та я не їстиму бананів лише тому, що хтось скаже, буцім вони можуть мені сподобатися, — буркнув пан Гаррісон. — А щодо розуміння, то я тямлю, що вона — невиправна пліткарка, і так ото їй і сказав.

— О, ви, мабуть, так скривдили її почуття, — докірливо мовила Енн. — Як ви могли таке сказати? Я теж колись наговорила пані Лінд усіляких жахливих речей, але я тоді знавісніла. Обдумано я ніколи б на таке не зважилася.

— То була правда, і я волію всім казати правду.

— Таж ви кажете не всю правду, — заперечила Енн, — а тільки неприємну її частину. От мені ви вже з десяток разів сказали, що в мене руді коси, і жоднісінького разу — що я маю ще й гарний ніс.

— Ти, напевне, і без того це знаєш, — пирхнув пан Гаррісон.

— Я й про свої руді коси знаю — хоч зараз вони багато темніші, ніж колись — тож нема потреби мені про них нагадувати.

— Гаразд, гаразд — намагатимуся більше їх не зачіпати, коли ти така вразлива. Вибач, Енн. Таку вже я маю звичку — усе казати відверто, і люди не повинні на це ображатися.