Україна у вогні - Довженко Олександр Петрович - Страница 21

 — Я так не можу. Свої відносини до жінки я люблю обставлять красиво.

 — Ви мерзотник. Ви аморальна істота. Ви розумієте?

 — Так.

 — Ви вішаєте, стріляєте, палите їх батьків. Нищите братів, а ця аморальна сволота, ці духовні проститутки, тварюки лізуть до вас ліжко кохатися з вами, вбивцею і катом. І ви обнімаєте цю сволоч. Мені гидко на вас дивитися. Я образив вас, ви чуєте?

 — Мене не можна вже образити.

 — Чому?

 — Потім скажу. Продовжуйте.

 — Яка мерзота!

 — Так, але ж ви заохочуєте солдат женитися. Ви ж розбестили всю країну!

 — Солдати друге діло. Ми маєм тут окремий інтерес.

 — А офіцери? Я можу вам назвати... Теж окремий інтерес?

 — Да. Їхні повії нам служать. А що робить в цьому плані ваша сеньйора?.. Нічого? То-то ви так часто тікаєте з вашим батальйоном. Я мушу допитати вашу жінку. Приведіть сюди фрау Пальма.

 — Її нема.

 — Де вона?

 — Вона зникла вночі.

 — За яких обставин?

 — Коли ми тікали з міста, вона осталася.

 — У партизан.

 — Так.

 Крауз почав сміятись.

 — О, тепер я нарешті зрозумів ваші слова. О, звичайно, вашу італійську честь нічим уже не можна унизити після того, як од вас, побитого офіцера, утекла ваша сеньйора. Так я вас зрозумів?

 — Ні.

 — Що?

 — Мене не можна образити тому, що на землі умерла мораль.

 — Що? Як? Хто вмер?

 — Мораль. В цій війні не буде переможців і переможених, а будуть загинулі і уцілілі, — сказав байдуже Пальма.

 — Біте!

 — ...В цій країні не буде переможців. Будуть загинулі і уцілілі, — повторив капітан Пальма.

 — Так... Всі чули? — звернувся раптом фон Крауз до присутніх.

 Стало тихо. Декілька офіцерів стояли мов скам'янілі. Страшну правду, що давно вже не давала їм покою, було сказано. Шкода, що її сказав італійський офіцер, якого всі вони ненавиділи, як і всю його частину, за погану війну з партизанами.

 — Немен зі плятц, біте, — сказав полковник і сів. Сів і Пальма.

 — Умштайген — Капітан Пальма встав і випроставсь. Велика його тінь захиталася по стінах і по стелі хати.

 — Що ви тут мелете? Що це за настрої? Коли ви з вашою паршивою сволоччю примушуєте мене ось уже рік тікати од партизан і ховатися од двох бандитів Запорожців, я вас питаю, що? Що вам дає підстави базікати мені ці жалюгідні теревені?

 — Гер полковник!

 — Я розстріляю вас!.. Як ви смієте? Який провокатор, який дурень вам це сказав? Га?

 — Гер полковник, це сказав фюрер, — відповів Пальма.

 — Фюрер?!

 — Хайль Гітлер! — виголосив горбатий гестапівець.

 Всі встали, крім полковника Крауза. Він почав кашляти.

 — Он як.

 — Лейзен зі маль, біте, — капітан Пальма подав фон Краузу газету.

 — О... Ху-х... Ну!.. Дас гат гезагт фюрер?

 — Йаволь!..

 — Зетцен зі!.. Що ви думаєте? — звернувся фон Крауз до майора Штігліца.

 — Ферцайген біте, гер полковник... — підхопився майор Штігліц. — Я не повинен думати. Я сольдат. Я існую не для думання, а для дії. Дізе італьяніше гунд може думати щось, поки я не повішу його...

 — Капітан Пальма! — поправив Штігліца фон Крауз таким голосом, що Штігліц онімів.

 — Капітан Пальма, — пробелькотів він і стих.

 — Немен зі плятц, капітан Пальма, — сказав фон Крауз. Пальма сів.

 — Я вважаю, що фюрер Гітлер говорить дурниці, ферштеєн зі? — сказав фон Крауз голосно й виразно, щоб усім було чути. — Треба бути абсолютно аморальним і легковажним неуком, щоб молоти отаке перед народом у тяжку годину.

 — Ви не маєте права так говорити про фюрера! — сказав гестапівець, двогорбий рахітик, фанатично закоханий в Гітлера. — Ви повинні боятися так говорити, гер полковник! — заверещав він, ошкіривши зуби, мов тхорик.

 — Заспокойтесь, пане нацист! Я не думаю, що я мушу сьогодні боятися фюрера за свої слова, Іх бін убергаупт дер дойчен кріген унд альте дойчен офіцер! Ніхт! Якщо вже ви хочете знати, я не думаю, щоб сьогодні Гітлер... Ноа!.. Це він міг дозволяти собі до Сталінграда, але після Сталінграда, де він погубив цвіт нашої нації...

 — Істинна правда. Тепер він, мабуть, здорово там піджав хвоста, собацюга! — почувся раптом з печі голос Товченика.

 Що сіпнуло Мину за язика, хто його знає. Він ніби забув на одну мить, де він знаходиться. Він був великим любителем цікавих розмов ще з давніх молодих літ. Правда, він майже нічого не зрозумів з усього, про що німці говорили в хаті, але невмируща ота цікавість і фантазія Мини Товченика і пристрасне бажання проникнути в тайни розмови оцих душогубів були такі великі, що Мині мимоволі почало здаватися, ніби він почав уже розуміти все, про що вони говорили. Часом він протирав пальцем вухо, ніби воно заважало йому розуміти до кінця оту мову, і ось нарешті він зрозумів усе. Він почув у грізній інтонації фон Крауза слова «фюрер» і «Сталінград», і йому зразу все стало ясно і так захотілося й собі вставити в бесіду розумне слово, що він не стямився й сказав.

 Коли його стягли з печі і поставили перед полковником Краузом, який почав протирати очі, думаючи спочатку, що це сон чи витвір втомленої уяви, Мина промовив:

 — Я не великої науки чоловік, нікого не вбивав і не крав, ну раз уже так сталося, що ви мене вважаєте чомусь за партизанського шпигуна, воля ваша. А в розсужденії політичного моменту нащот Гітлера я цілком приєднуюсь до вашої думки — тепер він, собацюга, покрутиться.

 — Замовч!

 — Мовчу. Я що? Я нічого. Моя не понімала, що ваша балакала фарштеєн зі, — заговорив Мина по-німецьки. — Моє діло сторона. Ну, що мені от інтересно, інтересно мені от що: чим воно оце все кінчиться? Як воно буде після вас? Чи хоч трохи порозумнішають люди, чи так уже й спустіють у дурощах і в злі, як оце ви?

 — Де Запорожець?

 — Га?

 — Запорожець де?

 — Де кущ, там і Запорожець, де ліс, там і тисяча...

 — А, гунд!