Україна у вогні - Довженко Олександр Петрович - Страница 14

 Вони давили один одного і притискали груди і голови до дроту, і колючий дріт вгрузав у їхні чола, і кров стікала з них, і ненависть, і пристрасть.

 — Тихо, тихо...

 Вони говорили про Москву, і коли Заброда сказав, що Москва вже здалась, Запорожець з усієї сили ударив Заброду, кулаком у лоб так, що іскри полетіли з нього, як з труби.

 — Брешеш!

 — Не брешу... Сам чув по радіо... Пусти!

 — Бреше ваше собаче радіо!.. Чуєш, кажи, що ти брешеш? Кажи, або я тобі зараз голову одкушу!

 — Пусти!.. Ай!..

 — Не пущу! Подай мені хліб! Подай мені хліб, кажу тобі!.. — хрипів Запорожець.

 — Не подам... тихо...

 Вони говорили то тихо й поволі, ніби нехотя, утомившись, і тоді слова виривались з їх уст, як одинокі постріли, то раптом, коли гострота антагонізму починала знову роздирати їхні гарячі душі, вони розстрілювали один одного в упор шаленими ураганами словесного вогню.

 Тоді піна закипала у них на білих губах і бризки вилітали з уст і здавалися іноді іскрами, як у розлютованих драконів.

 — Пусти мене!

 — Пусти! Ай, ай, а!..

 Часом вони з високих верховин свого двобою падали, очевидно, од великої втоми, до звичайних образ і диміли один на одного гидкими брутальними лайками.

 — Пусти... твоїй матері! Пусти, не души мене... пусти, ну, жидівський батько! Злидень!

 — А... Німецький пес... Лакиза німецька... Ай... Пусти!..

 — Ага, просиш, гаде?.. Ось завтра повитягаємо з тебе жили. Наріжемо зірок з твоєї клятої шкіри.

 — Ріжте, чорт вашу душу бери.

 — Сам буду різати. Чуєш? Упаду перед офіцером на коліна, випрошу. Сам!..

 — Слухай, ворогу мій. Ти ж людина. Подумай...

 — Ці самі слова я тобі теж колись говорив, коли ти виселяв мене до Сибіру.

 — То була наша внутрішня справа. А зараз Батьківщина гине, Україна!

 — А що мені Батьківщина?

 — Батьківщина — все!

 — Га? Все? Я все віддам, аби помститись на тобі за свою образу!

 — О, самогубець клятий!

 — Я жертва класової боротьби. Я в'язень!

 — Якщо ти людина, а не диявол, то мусиш знати, що часом в'язні й судді повинні битись поруч, коли Батьківщина гине!

 — Хай гине, хай!

 — Слухай, нечиста сило, невже тебе породила земля наша? — Запорожець відштовхнув Заброду.

 — Що ж ви наробили, німецькі запроданці? — сказав Запорожець коли Заброда підвівся і знову підійшов до нього. — Звідки ви налетіли, чорні круки? Чуєш, темна сило? Все одно ж пропаде ваш Гітлер. Дарма що я загину, не страшно мені смерті. Чуєш? Та страшно мені, коли подумаю, де ж погниють кості обдурених Гітлером бідних селюків наших? У яких Африках, в яких Скандінавіях? У яких пісках та в чиїх морях?

 — У Сибіру, — глухо промовив Заброда і схопив Лавріна за руку.

 — У... Пусти, не крути руку, німецький раб!

 — Хто раб? Я раб?

 — Ти... А ти думав, хто ти?

 — Я...

 — Ага. Плачеш?

 — Я не плачу. Сам ти плачеш, гад! Чого ти плачеш? Оплакуєш долю, проклятий.

 — Іди геть! Я не хочу говорити з тобою, — сказав Запорожець. — Облиш мене одного. Я хочу перед смертю трохи подумати. Іди. Я хочу очиститись од твого дотику. Я народний партизан, чуєш? А ти... труп. Мертвий ти!

 Запорожець подивився на Левчиху.

 — Подай мені хліб, чуєш! Хліб подай! Я його не буду їсти. Я поцілую його.

 — Не подам!!! — осатанів Заброда і почав шалено топтати вузлик з чорним хлібом і мертву Левчишину руку.

 Запорожець неначе скам'янів увесь. Він побачив свою смерть — ось вона, топчеться зовсім близько, люта, невблаганна. І стрепенулася у Запорожця нелюдська жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії, головешками, димом і кривавою парою.

 Пристрасть боротьби і помсти, вся воля, весь розум спалахнули в ньому з такою страшною силою, що він в одну мить ніби возвівся в якийсь надзвичайний ступінь, близький до вибуху.

 — Стій, собако! Не смій топтати! — прохрипів він і страшно блиснув очима.

 Заброда спинився.

 — Га?.. Ага!.. — несамовито агакнув він, роззявивши рота, і повернувся до Запорожця.

 I кинулися вони на дріт іще раз мовчки, ударились грудьми обнялися, і ось тут тільки Заброда відчув, що він загинув.

 Це був уже не той Запорожець. Немов залізними обценьками вчепився він в Заброду, обняв його, зірвав з землі, підняв, тяжко хекнув, з усієї сили шарпонув на себе і притис горлянкою до дроту.

 Порвався дріт. Тоді, вхопившись голою рукою за порвану дротину Запорожець закрутив її навколо Заброди і зав'язав йому на жилуватій шиї смертний вузол.

 Потім він кинувся на дріт. Залізні колючки впивалися йому в босі ноги, в руки, в груди. Вони рвали, роздирали в шмаття його шкіру, але він не помічав уже нічого.

 Він виривався на свободу.

 — Гальт! — гавкнув з-під дерева Людвіг Крауз і, витягаючи поспішно з дерев'яної коробки маузера, кинувся до Запорожця. Він не сподівався такого повороту дії. Запорожець стояв уже на загороді.

 — Гальт! — гукнув він ще раз уже коло самого дроту і прострелив Запорожцеве обличчя майже впритул. Стріляти вдруге йому вже не судилось. Блискавичним стрибком Запорожець насів йому зверху і вбив одним ударом кулака у вухо. Удар був такий страшний, що офіцер умер в одну мить.

 Але Запорожець уже не міг спинитися. Він виплюнув офіцеру в лице десяток своїх зубів і бив його по мертвій голові з нелюдською силою.

 Заторохтіли постріли. Тоді Запорожець схопив Забродин автомат і випроставсь — увесь в крові, гарячий і натхненний.

 — Гей! Піднімайтесь, хто сильний та дужий! Гей, хто жити хоче, вилізай з могил! Вставайте, гей!

 — Гальт! — кричали німці в вартівні.

 — Розгинайте спини! Ламайте дроти!

 — Не тікайте, дядьку. Стріляю! Що ви робите?