Хвилина мовчання, пiсля якої в морозному повiтрi чути веселий дiвочий смiх. З-за брами на лужок вибiгає Анна, тягнучи за руку Єлизавету. Обидвi в соболевих шубках, рум'янi й свiжi вiд морозу.

А н н а

Та ну ж бо, ну! Чого така сумна ти?

Дивись, як гарно! Сонечко яке!

А снiг який чистенький i не м'ятий,

Яке повiтря свiже i п'янке!

Як весело! Їй-бо, це краще квiтiв.

Весняний снiг в апрiлi - це, мабуть,

Привiз Гаральд з країн тих льодовитих,

Де хуртовини цiлий рiк метуть!

Щасливиця! Такого мати лада!

По всiй землi iм'я його гримить!

На всi моря його сягає влада,

Норвегiї король! I цiлий свiт

Твоє iм'я з ним поряд повторяє!

Є л и з а в е т а

Оце мене i мучить i гнiтить...

Подумай лиш! Од краю i до краю

Лилася кров в походах тих гучних,

I скiльки жертв невинних проклинали

Моє iм'я... а це великий грiх,

Його не змить нi каяттям, нi жалем.

А н н а

При чому ж ти! Мужчини всi такi.

Їм лиш давай добичу та походи,

А що десь там чекають їх жiнки, -

Байдуже їм, хоча за нашу вроду

Вони i б'ються нiби по свiтах.

Та не сумуй. Тепер вiн споважнiє,

Як став король, а не мандрiвний птах,

I будеш з ним в Норвегiї сидiти,

Полотна прясти й колисати дiти!

Є л и з а в е т а

О боже мiй... покинуть рiдний Київ

I рiдний край... Я не знесу розлуки.

А н н а

(зiтхає).

Це справдi зле. Але дiвочу руку

Завжди жених, де схоче, поведе,

Ох, i мене такая ж доля жде!

Адже мене король французький свата.

I як на це погодиться наш тато,

То доведеться їхати в Париж!

А це менi неначе гострий нiж!

Там нi кравцiв, нi крамарiв путящих,

Доми холоднi, вулицi бруднi.

Та ще вовки десь поряд виють в хащах,

Нi хлiба гарного, нi меду, нi блинiв,

Не кажучи уже про кавуни.

Є л и з а в е т а

(зiтхнувши).

Ласунка люба!.. Що ж менi казати!

Де я знайду чудових стiльки книг,

Такi пiснi, як в Києвi у тата,

Що королiв мудрiший всiх земних.

А Київ наш - зелений i прозорий!

Днiпро широкий... кучерявi гори,

Палати бiлi, банї золотi...

Де ще красу подiбную знайти?

I це все кинуть... Тата, отнiй дiм?

А н н а

Та ну-бо, годi! Годi сумувати.

Ще, може, щось придумаєм, зажди...

Пора, здається, убиратись в шати,

Твого Гаральда зустрiчать. Ходiм!

Iдуть повiльно до брами. Милуша кидається за ними навздогiн.

III

Тим часом з ворiт замку виходить Давид i Ратибор в супроводi хмурого Микити, який, порiвнявшись з князiвнами, поштиво їм уклоняється.

А н н а

(озирнувшись на Микиту).

Чого вiн ходить мнiхом, цей Микита,

Замiсть шукати долi на конi,

Як iншi мужi славнi i мiцнi?

Чи не тебе вiн покохав несито,

Що з горя заховав свою судьбу

I серця жар пiд чорний цей клобук? 1

Дивись менi! Чогось на тебе вiн

Скидає оком прикрим, мов полин.

1 Клобук - висока цилiндрична шапка з покрива-

лом. Носять православнi монахи.

Виходять.

Р а т и б о р

(озираючись на князiвен).

Хто цi дiвицi? Дщерi Ровоама?

Колiно нечестивого царя?

Д а в и д

(озираючись).

Ушей тут много зайвих i чужих,

То потечемо лучше на Подольє

В подвiр'я наше, поговорим там.

М и к и т а

Нi, зараз я невiльний, бо наряд

Менi дав князь i нехтувать не можу.

Д а в и д

То сядьмо тут.

Струшує снiг на лавцi бiля статуї лева й сiдає.

Р а т и б о р

(сiдає поряд).

Нам дивно чути, брате,

Що сам себе невiльним ти зовеш,

Що служиш ти, виходить, супостату

I нечестивих уряди блюдеш.

Не те я мислив: коли нам сказали,

Що в Києвi тут бачили тебе

В одежi мнiха, в князя пiд началом,

То радостi iсповнились серця.

Гадали ми, що тайно в стан ворожий

Проникнув ти, щоб мстити за отця,

За Новгород великий, город божий,

Чиї вольностi зламав цей Ровоам!

М и к и т а

(стримано).

Менi казать не треба - знаю сам,

Але чи варто мстити Ярославу,

Коли тепер будує вiн державу

I Новгород мiцнiє разом з ним?

Р а т и б о р

(обурений).

Як Новгород мiцнiє? Наче грiм,

На город наш нове звалилось горе:

В похiд нещасний Ульф, Рагнвальдiв син,

Водив полки в якiсь Зирянськi гори,

I кiлька тисяч наших край землi,

Бiля Ворiт Залiзних, полягли.

Д а в и д

(зiтхнувши).

Мої сини погибли там обоє

I тисячi iних хоробрих воїв.

Р а т и б о р

А Ульф живий! I знову Ярослав

Його до пас посадить.

М и к и т а

Вже вiдняв

Великий князь посадництво у нього,

На Ульфа вiн страшку обрушив лють.

Р а т и б о р

Це все одно! Бо кривд минулих мкого,

I всi вони до бога вопiють!

Возстань i мсти! Згадай, що ти Микита!

Син Коснятина славного того,

Що вiрностi зразок був знаменитий,

Коли човни князiвськi порубав -

Щоб на Русi був князем Ярослав!

А вiн його за вiрнiсть заточив!

Возстань i мсти! Тобi належить гнiв

I местi меч, як сину Коснятина,

Добриничу, наслiднику князiв!

М и к и т а

(випростується схвильований).

Так, я Добринич. Скоро вже три роки,

Як я живу в цiм станi ворогiв,

Куди мене привiв священний гнiв

I жажда помсти. Пильно крок за кроком

Ходжу за князем i ховаю нiж -

О боже мiй! - пiд цим убранням миру...

Але чи можу зважитись я щиро

Його вразити зараз! I коли ж!

Коли пiзнав так близько розум дивний

Мудрiшого з усiх земних царiв,

Пiзнав того, хто не лише в добрi,

А навiть в злi, i в хибах все ж нехибний,

Немов насправдi вишнього рука

Його веде до правди в помилках!

Що б не робив i як би не блукав, -

Завжди мети доходить Ярослав!

Давид i Ратибор пiдводяться.

Р а т и б о р

Прощай, Микито! Тiльки пам'ятай,

Що Новгород чужий тобi навiки!

Виходять, пiднявши руки. Але обурений Микита хапає Ратибора за руку i примушує повернутись.