Святий Валентій - Франко Иван Яковлевич - Страница 5

Якимсь ту­ма­ном на­ляг­ло на нього, -

І на­ки­па­ла в серці злість на все,

Що лиш лю­дей на­га­ду­ва­ло; злість

Страшний осад ли­ша­ла в нім - не­на­висть!

І він по­чав роз­ду­му­ва­ти, як

Зробитись вільним? Те, на що б впе­ред

Не був пішов ніко­ли, - нап­ли­ло

Йому те­пер не­мов са­мо со­бою:

Підступна хитрість! Дай, підлад­жу­ся

Під во­лю їх! Що­би здо­бу­ти не­бо,

Здобуду вольну во­лю упе­ред.

І пер­ший раз за час свої не­волі

Він лід мов­чан­ня про­ла­мав. Ко­ли

Отець приніс їду йо­му і во­ду,

Він, став­ши смир­но пе­ред ним, ска­зав:

“Мій та­ту!”

Сильно стре­пе­ну­лось сер­це

У батька, су­до­рож­но зад­ри­жа­ли

Уста йо­го, і ба­чи­лось: туй-туй

З очей ста­ре­чих трис­нуть ясні сльози,

І ба­чи­лось, що він го­тов в тій хвилі

На шию си­на ки­ну­тись, і пла­кать,

І цілу­вать йо­го за сам дрібний

Дар го­ло­су й батьківсько­го ім’я.

Але Ва­лентія ли­це бу­ло

Спокійне, зим­не, ба, по­ну­ре навіть,

З не­ми­лим ви­ра­зом по­ко­ри тої,

В кот­ру мас­куєсь гордість; ви­раз той

Відразу ос­ту­див батьківську радість

“Чого тобі, мій си­ну?” - він ска­зав.

“Священика хрис­ти­яни­на. Я

Хреститись хо­чу”.

Хмара за­ляг­ла

На батьковім лиці, та лиш на хви­лю.

Бо він, хоч давніх сам богів дер­жавсь.

Не був, про­теє, во­ро­гом хрис­тян.

Противно, май­же всі йо­го ра­би

Були хрис­тя­ни і мог­ли свобідно

Справлять свої мо­лит­ви в йо­го домі.

Він знав чи­ма­ло й вольних хрис­ти­ян

І з мно­ги­ми дру­жив. Бу­ла се

Пора спокійна, - літ кілька­де­сят

Не чуть бу­ло про го­нен­ня ніякі,

А го­нен­ням він був зовсім про­тив­ний.

Щоправда, ду­же не лю­бив він тих

Фанатиків, ас­кетів хрис­ти­янських,

Що, пе­рек­ру­чу­ючи чис­ту й світлу

Науку вчи­те­ля, ро­би­ли з неї

Страшну підой­му тьми і за­бо­бо­ну,

Ненависті до світу і лю­дей.

Тих не лю­бив він здав­на вже за їх

Безмірну глу­пу гордість, за зух­вальство,

З яким самі на се­бе нак­ли­ка­ли

(І на не­вин­них дру­гих хрис­ти­ян)

Катуші й смерть, з яким не раз при­люд­но

Оскорблювали власті і богів.

Але те­пер не­на­видів їх він,

Бо ба­чив, яс­но ба­чив, що во­ни

Звели на тем­ну ту, страш­ну до­ро­гу

Його єди­не, лю­беє ди­тя.

І з ни­ми враз го­тов був прок­ли­на­ти

Всіх хрис­ти­ян і бо­га хрис­ти­ян.

Тому на згад­ку про свя­ще­ни­ка

Християнина так по­ну­ривсь він.

Но швид­ко ви­по­го­ди­лось ли­це

Його. Він знав, що ско­ро раз Ва­лентій

Рішивсь хрес­ти­тись на хрис­ти­яни­на.

То кра­ще не про­ти­ви­тись йо­му,

Не дра­ту­вать не­ду­жої душі.

(А що ду­ша йо­го те­пер не­ду­жа,

О тім і хвилі він не сумнівавсь).

Та інша ще, щас­ли­ва дум­ка блис­ла

В душі йо­го: ачей же хрис­ти­янський

Священик змо­же за­гоїти ра­ну,

Котру за­дав ас­кет? Ачей по­мо­же

Знов поєднать Ва­лентія з жит­тям?

Він знав свя­ще­ни­ка та­ко­го! Блис­ла

Надія щас­тя в батьковій душі,

І блиск її роз­лив­ся по об­лич­чю.

“Нехай і так. Спов­ню твоє ба­жан­ня!” -

Сказав отець і вий­шов ско­рим хо­дом.

Жив в Римі десь, в да­лекім за­ка­ул­ку,

У власнім до­ми­ку му­ляр уч­ти­вий

Памфилій, виз­во­ле­ний раб, грек ро­дом.

Що був письмен­ний, пра­вий, доб­ро­душ­ний,

То й виб­ра­ла гро­ма­да хрис­ти­янська,

В тій часті міста зло­же­на з убо­гих

Ремісників, йо­го на ієрея,

І пос­вя­тив єпис­коп по за­ко­ну.

Він був жо­на­тий, трьох синів до­рос­лих

І три доч­ки мав, жив не зовсім вбо­го

І був з прак­тич­них, ти­хих тих лю­дей,

Що раді раз здо­бутій вищій правді,

Але ще більше раді, сли ту прав­ду

Спокійно, мир­но мо­жуть виз­на­ва­ти.

Ніколи му­че­ницько­го вінця

Він не ба­жав; що бо­же - ра­до бо­гу,

Але що людське - лю­дям приз­на­вав.

Дітей хо­вав у бо­язні гос­подній,

Але й не в меншім пос­лусі батьківськім,

Ховав не на ас­кетів та свя­тих,

А на лю­дей, хоч чес­них та ро­бу­чих.

І жінку в владі й пос­лусі дер­жав,

Хоч не вва­жав жіно­чий пол за­гально

За зміст гріха, за чортівську по­ку­су.

Сказать ко­рот­ко, ієрей Пам­филій

Був доб­рий муж і щи­рий хрис­тя­нин,

Що хоч йо­му єдна­ло честь, по­ва­гу

У бідних і ро­бу­чих та у влас­тей,

Зате в очах ас­кетів та зав­зятців

Непримиримих ува­жа­лось май­же

Гріхом, трус­ли­вим віровідступ­ницт­вом.

До то­го-то Пам­филія удав­ся

Нещасний батько.

Здивувавсь Пам­филій,

Побачивши та­ко­го па­на в своїй

Хатині; смир­но, але без уни­жень,

Він привітав йо­го. Но гнеть ве­ли­ка

Утіха суть йо­го всю на­пов­ни­ла,

Коли по­чув, що пан той - се отець

Валентія, ото­го ліка­ря,

Що бідним да­ром по­ма­гав, що навіть

Його доч­ку від смерті відвер­нув.

Він сам не знав, як дя­ку­вать ста­ро­му,

Де по­са­дить, чим угос­тить йо­го.

Та, вздрівши хма­ру смут­ку на чолі

Його, гнеть влас­ну радість поск­ро­мив

І став роз­пи­ту­вать про сум йо­го

І що йо­го до нього за­ве­ло.

Розговоривсь Ва­лентія отець.

Все роз­ка­зав, що знав; не утаїв

Своєї му­ки і своїх надій.

Які пок­лав на нього. “Ка­же­те.

Що син мій спас від смерті ва­ше ча­до!

О, дя­кую бо­гам за ту го­ди­ну,

Коли се ста­лось! Так те­пер я вправі

Жадать від вас, про­си­ти вас; зробіть

І ви для ме­не ту са­му прис­лу­гу!

Спасіть мені моє ди­тя! Влічіть

Від лю­тої не­ду­ги ліка­ря!

Хрестіть йо­го - я не бо­ро­ню вам,

Але спо­ну­кай­те, щоб по­вер­нув

До давнього, тру­дя­що­го жит­тя,

Щоб жив з людьми, як чо­ловік, не біг

В ліси, як дик, не крив­ся, як розбійник,

Не мар­ну­вав жит­тя, ума і сил,

Не вго­ню­вав у гріб ме­не пред­час­но!”

І батько за­ри­дав. Зво­ру­ше­ний,

Його оповість вис­лу­хав Пам­филій

І по­хи­тав по­важ­но го­ло­вою.

“Тяжка се спра­ва! Див­ний се наш час!

Не так письмен­ний я й да­ле­ког­ляд­ний.

Щоб зро­зуміть йо­го течії всі,

Но з досвіду що­ден­но­го міркую...

Якийсь по­ну­рий дух ввійшов в лю­дей,

Якийсь таємний біль не­оз­на­чен­ний,

Що бри­дить їм жит­тя, лю­дей і світ,

Що роз­ри­ває узи віковії,

Природні узи. Мов во­ди праг­ну­щий,

Так лю­ди ті в не­дузі бо­лю хо­чуть,

Вмирають тим, що вмер­ти враз не мо­жуть.

Страшна се слабість, за­раз­ли­ва нині!

Немов чу­ма, що за жит­тя не­ду­жих

Все тіло їх до кості розк­ла­дає;

Так ду­хо­вий не­дуг той на­ших днів

Весь світог­ляд ва­лить і ло­мить, весь

Стрій мис­лей цілко­ви­то ви­вер­тає.

Що вчо­ра ще вва­жа­лось людським, доб­рим,

Вважаєсь нині най­тяж­чим гріхом;

Що вчо­ра сміх бу­ди­ло - нині му­чить;

В чім сумніва­лись вчо­ра - нині вірять,

І, що най­гірше, в одурі якімсь

Бажають за­пе­ча­ту­ва­ти кров’ю

І му­ка­ми ту віру, мов га­да­ють,

Що за фальши­ву віру, за об­ман,

За по­мил­ку і кров не поп­ли­ве!

Тяжка се спра­ва! Жаль, і ду­же жаль,

Що й син ваш тож по­пав на сю до­ро­гу!

Та що ж, поп­ро­бую, що в моїй силі!”

І, по­мо­лив­ши­ся, пішов Пам­филій

За су­мо­ви­тим батьком, шеп­чу­чи