Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Поеми

Украинка Леся

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Поеми - Украинка Леся - Страница 14

Изменить размер шрифта:

[ЯКУТСЬКА ПОЕМА]

Се ви питаєте за тих,

що тут застрелились на варті?

Та добре, розкажу про них,

хоч то вони й не дуже варті:

були якути-дикуни,

і мова в їх, і вчинки дикі,

хоч і небіжчики вони,

а дурні – все скажу – великі.

Сами скажіть, чого б їм тут

у нас при війську сумувати,

та в нас такий дикун-якут

повинен просто раювати!

Було їм досить їсти-пить,

не раз дамо і цукру, й чаю,

а навіть щоб гаразд побить,

то не було того звичаю.

Ні, гріх сказати, в нас не б’ють,

начальство вище близько тута, –

а як там зрідка й стусонуть,

то що се значить для якута?

Бо й то сказать, який вояк

із дикуна? одно ледащо!

Але ж у нас, посвідчить всяк,

вони не скаржились ні на що.

Покірливі були, плохі,

боялись кожного, так, здуру,

бувало, плачуть, як лихі, –

дитячу мали десь натуру!

Обличчя бабські, без борід,

ні бравості у них, ні зросту,

такий, скажу я вам, нарід,

що хоч бери та й скинь їх з мосту.

Було, котрий із них сидить

і туманіє, сльози в очу.

Спитає хто: «Чи що болить?»

А він одно: «Я дому хочу!» –

«А де ж той дім?» – «Отам, отам!

покаже навмання рукою. –

Там їхати полям, горам,

лісам, великою водою». –

«Чи гарна ж ваша сторона?» –

було, спитаєм. «Я не знаю». –

А край їх, звісно, дичина,

що ж гарного в якутськім краю?

Навчились трохи говорить

по-нашому, то все питали:

«Чого тут небо не горить?»

Зими для того дожидали.

А вже воно давно зима,

сніги, мороз – чого їм треба?

«Зимою сонця в нас нема,

а тут он єсть, бач, серед неба…»

І літом їм було не в лад,

як ніч надійде. «Страшно», – кажуть.

А прийде свято – всякий рад, –

вони ж нап’ються й спати ляжуть.

Було їм страшно від розмов:

«Велике слово, ми не знаєм…»

Боялись коней і корів,

ми їх, було, й котом лякаєм…

Було, як вулицею йдуть,

за руки держаться, як діти:

«На нас хати ще упадуть…»

Та ми ж їх мусили й глядіти,

бо їм недовго і зблудить

з дороги, як ідуть по місті,

а вміли по лісах ходить,

по всяких нетрях – звірі чисті!

Було, поплинуть по ріці

човном, як пустять їх гуляти,

а ми за ними назирці,

щоб не надумали втікати.

Вони ж причалять до ліска,

де щонайгірша деревина,

березина крива, тонка,

або де на піску соснина,

або знайдуть яке багно,

край нього моху наскладають,

вогонь запалять, порохно

якесь їдять та ще й співають.

Там-то й пісні були у них!

Кому такі складать охота?

Ми слухаєм, а далі в сміх:

зовсім рипучії ворота!

Ми в сміх, а ті якути в плач.

«Пускай нас, – кажуть, – пускай дому».

А ми: «Заплач, куплю калач,

та й сам із’їм, не дам нікому!»

Бувало, й шкода їх, дурних,

та вже ж не плакать з ними разом…

Посміємось, питаєм їх,

про що співали. Скажуть часом:

«От на оленях їде дід,

а баба доїть олениці…

А вітер засипає слід…

мороз великий… сніговиці…»

Ми знов у сміх: «То се такі

пісні якутські? про олені?»

Вони питають: «А які?»

та й знов риплять, немов шалені.

Найгірш було їм на смотрах

та й на маневрах, на параді

(воно то й кожному на страх!

і ми, було, тому не раді).

Вони й не скаржились, а все

так говорили чудернацько:

«Ми боїмось… велике се…

багацько тут всього… багацько…»

А що вже їм зовсім не йшло,

то се солдатськая наука,

се горе вчителю було,

а їм самим пекельна мука.

Коли ж, бувало, й так почнуть

навчать товариші словами,

вони, було, або поснуть,

або кивають головами,

як п’яні… хоч що хоч кажи!

А потім просять дурнувато:

«Ти голову нам зав’яжи…

багато в ній тепер… багато!»

Бувало, так сами собі

стискають голови руками,

немов хтозна в якій журбі,

або зав’яжуть рушниками…

А потім обійняв їх сум,

змарніли, зниділи дедалі.

Ми вже й не брали їх на глум,

бог з ними, що такі невдалі!

«Додому», – скиглили водно,

але втікати – не посміли,

сами не знали, де воно,

а розпитатися не вміли.

Уже покинули й пісні,

не хтіли спати вже й по ночах,

сиділи все такі сумні.

Були слабі – я взнав по очах, –

сами ж не скаржились на біль,

не взяв їх лікар до шпиталю:

«Їм, – каже, – їхати б відсіль,

а то ще згинуть тут від жалю,

се в них по ріднім краю жаль!» –

Ну, диво, хоч би край був людський,

то ще б я розумів печаль,

а то ж і край такий – якутський!

Начальство бачить, що не сплять,

на варту посилати стало

таки частенько. Що ж, стоять,

не скаржаться, мов горя мало!

Лиш, як жаби заскреготять,

чи соловейко защебече,

вони від страху затремтять, –

один одному щось лепече.

Сказав за те старший вояк:

«Балачки, бач, не діло варти!»

Вони тоді помовкли так,

як миші, – бачать, що не жарти.

Та стали вже мовчать і вдень,

як до котрого обізвешся,

то він тобі мовчить, як пень.

Ну, вилаєш або всміхнешся…

Еге ж пак, ви хотіли знать,

як пострілялись ті якути?

Я б вам радніший розказать,

та щоб те знать – там треба бути.

Постріляними їх обох

знайшла їх наша зміна вранці,

були при них і гроші – в мох

загорнені лежали в ранці,

розбою, значить, не було,

а ворогів вони не мали,

до того й слідство все прийшло,

що то вони сами стріляли.

Та й вразно стрелили – я чув –

не мучились і півгодинки…

Вже ж то не поєдинок був,

які там в диких поєдинки?