Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

На крилах пісень

Украинка Леся

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

На крилах пісень - Украинка Леся - Страница 8

Изменить размер шрифта:

ЗАВІТАННЯ

В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину,

Втомленим очам моїм вельми дивна поява з’явилась:

Темно-червонеє світло, неначе той одблиск пожежі,

Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув.

В світлі з’явилася генія темная постать.

Довга та чорная шата, мов хмара, його покривала

І хвилювала в повітрі, як море в негоду,

Сталі холодної полиском крила широкі ясніли;

Кучері чорні та довгі спадали на плечі.

В темних та гострих очах його погляд непевний світився, –

Сумно дивився в простор, і палкії лилися з них сльози.

Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть:

Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом,

В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий,

Що у тім погляді жевріє, – і безнадійність,

Тяжка, понура, обгорне його, наче хмара осіння.

Скована жахом, я погляд спустила додолу.

Він же промчав, наче вітер, і зник у просторі.

Темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша.

Вечір був місячний, ясний, і зорі лагідно сіяли;

Тихо було у повітрі, вітрець тільки часом

Легким крильцем повівав – і далеко, далеко

Із-за гори десь доносився гук від вечірнього дзвона.

Довгая біла стяга простелилась від срібного сяйва

В хаті моїй, – надто ясно вже світач рогатий

Ночі тієї світив. Якась тінь у тім сяйві з’явилась,

Легка, блакитна, прозора і невиразна, як мрія.

Геній то був, але геній не той, що з’являвся

Темної ночі тоді, коли жахом скував мою душу.

Тихо стояв він, і ледве що маяла шата прозора;

Кучері яснії, легкі вилися над чолом лагідним,

Білії крила сріблясті леліли у місячнім сяйві,

Яснії очі були, і погляд їх був, наче промінь;

Любо всміхався, від усміху того у серці

Радісна, тиха надія, мов квітка лілеї, розквітла.

Людська недоля будила не розпач в мені, а бажання

Кращої долі, яснішої, – той ідеал мені сяяв

В погляді яснім, і серце за ним поривалося линуть.

Він подивився на мене журливо – і серцем я вчула,

Що у небесні простори несила моя ще полинуть…

Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця.

Зоря на небі рожева уже починала займатись,

Із-за гори десь доносився гук від далекого дзвона…

НА ДАВНІЙ МОТИВ

– На добридень, ти моя голубко!

«На добридень, мій коханий друже!»

– Що ж сьогодні снилось тобі, любко?

«Сон приснився, та дивненький дуже».

– Що ж за диво снилось тобі, мила?

«Мені снились білії лелії…»

– Тішся, мила, бо лелія біла –

Квітка чистої та любої надії!

«Мені снились білії лелії,

Що хитались в місячному світлі,

Мов гадали чарівнії мрії,

І пишались гордії, розквітлі.

І сіяли дивною красою,

Мов непевні, чарівничі квіти,

І блищали ясною росою,

Що горіла, наче самоцвіти.

Приступила я до квітів ближче, –

Всі лелії раптом затремтіли,

Почали хилитись нижче, нижче

Та й пожовкли, далі почорніли.

І з лелій тих чорних поспадали

Всі блискучі самоцвітні роси,

На травиці схиленій лежали,

Наче дрібні та ряснії сльози…»

– Дивний сон твій, любко моя гожа…

А мені червоні снились рожі.

«Тішся, милий, бо червона рожа –

То кохання квітка та розкоші!»

– Мені снилося: червоні рожі

Пломеніли в промені злотистім

І були на райські квіти схожі,

Запашнії, з листячком барвистим.

Так чудово рожі паленіли

Від кохання й радості ясної

І цвіли, тремтіли та горіли

Від жаги палкої, таємної.

Приступив я до одної рожі,

Пригорнуть хотів я до серденька.

Зблідли раптом рожі прехороші

І найкраща роженька ясненька.

Та й умилась буйною росою

Та моя найкраща рожа мила,

Мов підтята гострою косою,

Полягла мені до ніг, змарніла…

Засмутилась пара молоденька,

Зрозуміти снів своїх не може

І додому поверта смутненька.

Дай їм, боже, щоб було все гоже!..

[20 березня 1890 p.]

ПІСНЯ

Чи є кращі між квітками

Та над веснянії?

Чи є в житті кращі літа

Та над молодії?

Не всихайте, пишні квіти,

Цвітіть хоч до літа!

Пождіть літа, доля прийде,

Не тікайте з світа!

Двічі на рік пишні квіти

Та не процвітають;

В житті літа найкращії

Двічі не бувають.

Та ще ж квіти не посохли,

Рута зелененька, –

Не журися, дівчинонько,

Ще ж ти молоденька!

У ПУТЬ

Хвилини йдуть,

Пора у путь!

Прощай, рідний краю!

Вже хутко я піду.

Тут долі не маю, –

На чужині знайду.

Шукатиму долі

В далекій стороні!

Вперед! прагну волі,

У світ пора мені!

Бо літа не ждуть…

Пора мені в путь!

Прощай, товариство, родино-рідна!

Прощай, моя люба дружино смутна!

Я, може, навіки іду в чужий край…

Прощай, – добрим словом мене спогадай!

Я йду, тверда звага

Веде мене на шлях,

У серці одвага,

Хоч сльози на очах…

В далекій чужині

Я сил наберусь

Служити країні

Або – не вернусь…

Я все покидаю: садочки рясні,

І темні діброви, і ниви ясні,

З собою несу я лиш рідні пісні.

Пора у путь,

Хвилини йдуть!

Шумлять на прощання

Зеленії луги,

Летять розставання

Хвилини дорогі!..

Хоч тяжко країну

Рідную покидать,

Я йду на чужину,

Я мушу поспішать.

Далекая путь,

Хвилини не ждуть !