Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

На крилах пісень

Украинка Леся

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

На крилах пісень - Украинка Леся - Страница 5

Изменить размер шрифта:

[1891]

СОСНА

З вітром весняним сосна розмовляла,

Вічно зелена сосна.

Там я ходила і все вислухала,

Що говорила вона.

Ой, не «зеленого шума» співала

Вічно смутная сосна…

Ні, не «зеленого шума»!

Чулася в гомоні тяжка зимовая дума.

Ранком зимовим діброва мовчала,

Наче замерла сумна,

Тільки рясним верховіттям шептала

Вічно зелена сосна;

Там я ходила і все вислухала,

Що говорила вона, –

Та не веселая дума

Чулася в гомоні того «зеленого шума»!

[1892]

«ЯКЩО ПРИЙДЕ ЖУРБА…»

Якщо прийде журба, то не думай її

Рознести у веселощах бучних

За столом, де веселії друзі твої

П’ють-гуляють при покликах гучних.

Ти не йди в пишний дім, де музика бринить,

Де танцюють веселії пари, –

Там ще гірше серденько тобі заболить,

Чоло вкриють ще тяжчії хмари.

І в людську течію ти не важся іти,

Де юрба стоголова, як море,

Йде, хвилює, шумить, – в ній поринеш і ти,

Не розійдеться ж там твоє горе.

Краще йди в темний гай, у зелений розмай

Або в поле, де вітер гуляє,

На дозвіллі із лихом собі розмовляй,

Може, там його вітром розмає.

Або пісню утни голосну, не смутну,

Щоб, мовляв, засміялося лихо,

Проженеш тоді, певне, потвору страшну,

І на серденьку знов стане тихо…

САФО

Над хвилями моря, на скелі,

Хороша дівчина сидить,

В лавровім вінку вона сяє,

Співецькую ліру держить.

До пісні своєї сумної

На лірі вона приграє.

І з піснею тою у серці

Велика їй туга встає.

В тій пісні згадала і славу

Величну свою, красний світ,

Лукавих людей, і кохання,

І зраду, печаль своїх літ,

Надії і розпач… Дівчина

Зірвала лавровий вінець

І в хвилях шумливого моря

Знайшла своїй пісні кінець.

[с. Колодяжне, 1884, 3 листопада]

ДО МОГО ФОРТЕПІАНО

Елегія

Мій давній друже! мушу я з тобою

Розстатися надовго… Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

Вповідувать думки веселі і сумні.

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

Пройшло життя дитячеє моє.

Як сяду при тобі я в час вечірній,

Багато спогадів тоді встає!

Картина повстає: зібравсь гурточок,

Провадить речі, і співа, й гука,

На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок

Чиясь весела виграва рука.

Та хто се плаче там, в другій хатині?

Чиє ридання стримане, тяжке?..

Несила тугу крить такій малій дитині,

Здавило серце почуття гірке.

Чого я плакала тоді, чого ридала?

Тоді ж кругом так весело було…

Ох, певне, лихо серцем почувала,

Що на мене, мов хмара грізна, йшло!

Коли я смуток свій на струни клала,

З’являлась ціла зграя красних мрій,

Веселкою моя надія грала,

Далеко линув думок легкий рій.

Розстаємось надовго ми з тобою!

Зостанешся ти в самоті німій,

А я не матиму де дітися з журбою…

Прощай же, давній, любий друже мій!

[15 березня 1890 p.]

ДОСВІТНІ ОГНІ

Ніч темна людей всіх потомлених скрила

Під чорні, широкії крила.

Погасли вечірні огні;

Усі спочивають у сні.

Всіх владарка ніч покорила.

Хто спить, хто не спить, – покорись темній силі.

Щасливий, хто сни має милі!

Від мене сон милий тіка…

Навколо темнота тяжка,

Навколо все спить, як в могилі.

Привиддя лихі мені душу гнітили,

Повстати ж не мала я сили…

Зненацька проміння ясне

Од сну пробудило мене, –

Досвітні огні засвітили!

Досвітні огні, переможні, урочі,

Прорізали темряву ночі,

Ще сонячні промені сплять, –

Досвітні огні вже горять.

То світять їх люди робочі.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!

Не бійся досвітньої мли, –

Досвітній огонь запали,

Коли ще зоря не заграла.

[1892]

В МАГАЗИНІ КВІТОК

В великому місті в розкішну теплицю

Дівчина прийшла молода,

Бо серцем почула весну-чарівницю,

Шуміла весняна вода.

І ледве струмки задзвеніли співочі,

Пташки заспівали дрібні, –

Вчувались дівчині веснянки дівочі,

Ввижались діброви рідні.

І ледве натуру зо сну зимового

Збудив поцілунок весни, –

Дівчина запрагнула рясту дрібного,

Їй проліски снились ясні.

Тепер вона тут, в сій розкішній світлиці…

Ох, що се так серце стиска?

Як душно, як тісно, немов у темниці!

Сей пах, мов отрута яка!

В теплиці між квітами скрізь походжає

Гурток панночок і панів.

Дівчина кругом погляда, уважає,

І погляд її посмутнів.

Всі квіти розкішні… Дівчина зітхнула.

«Чим можу панянці служить?..» –

Зненацька чийсь голос дівчина почула, –

То крамар паничик біжить.

«Чи є в сій теплиці веснянії квіти?» –

Питає дівчина його.

«Аякже! є різні, – чим маю служити?

Тут можна набути всього:

Ось є гіацинти, нарциси і рожі,

Азалії є запашні,

Конвалії свіжі, фіалочки гожі…» –

«Ні, пролісків треба мені!..»

Здивовано глянув панич; зашарілось

Дівчини обличчя бліде.

«То панночці пролісків простих схотілось?

їх в місті немає ніде!

Тут тільки садові квітки». – «Дуже шкода».

І вийшла дівчина смутна.

«Тут міські розкоші! Тут міська вигода!»

Вертає додому сумна.

Зустрілась їй жінка, на плечах похилих

Несе щось, убога така.

«Чи купите, панночко, пролісків білих?» –

Тремтить із квітками рука.

«Звичайно! А звідки, я вас попитаю,

Взяли ви сі квіти свої?» –

«Та сила ж квіток тепер всюди по гаю!

Се тут…» Та не чула її

Дівчина. Згадала околиці рідні:

Скрізь квіти, ряст, ясна роса…

На проліски білі, на квіти лагідні

Скотилася тихо сльоза…