Ключ Давидів - Ведмеденко Олег Валентинович - Страница 6

Після того Ісус стрів у храмі його (колишній розслаблений увійшов у храм серця свого, перетворив серце своє на Храм, див. 1 Кор. 3.16. – Авт.), та й промовив до нього: “Ось видужав ти. Не гріши ж уже більше, щоб не сталось тобі чого гіршого!...” (Ів. 5.1 – 15).

ДУХОВНА САМАРІЯ

1). Розкол

У п’яту неділю від Пасхи, а це Неділя про самарянку, читається Євангеліє від Івана, яке починається словами:

“І потрібно було Самарію Йому [Христу] переходити. Отож, прибуває Він до самарійського міста, що зветься Сіхар, недалеко від поля, яке Яків був дав своєму синові Йосипові. Там же була Яковова криниця. І Ісус, дорогою зморений, сів отак край криниці. Було коло години десь шостої...” (див. Ів. 4.4 – 42).

Історія зустрічі Ісуса Христа з самарянкою глибоко символічна, як, втім, й усе Святе Письмо, і , читаючи її, ми повинні зазирнути в своє серце, подивитися в першу чергу на своє життя, задатися запитанням: чи не до мене і не про мене ця оповідь? А зрозумівши, що ця історія, як і взагалі усе Слово Боже, таки про нас і для нас, – провести певний аналіз, висвітливши проблеми сьогоднішнього стану свого життя, своєї церкви, своєї громади, своєї конфесії. Хто ми в духовно-символічному розумінні ? Чи “юдеї”? Чи “самаряни”? А, може, таки учні Христові, які були найправдивіші у своєму богопоклонінні серед юдеїв? Бо ж “увесь Ізраїль спасеться, та спасіння від юдеїв”. Який Ізраїль? Від яких “юдеїв”? Невже від буквальних? На всі ці запитання ми зможемо отримати відповідь, розглянувши символіку цього великого, одного з найбільших уривків Євангелії, що читається в православних храмах під час літургії. Сьогоднішня публікація – початок циклу статей під спільною назвою “Духовна Самарія”.

Одним із правил екзегетики – богословської науки про тлумачення Святого Письма – є обов’язкове знання біблійної історії для того, щоб орієнтуватися в символіці країн, міст, народів, історичних персонажів. І для того, аби з’ясувати біблійну символіку Самарії, нам необхідно зануритись саме в біблійну історію, а точніше в часи єдиного царства Ізраїльського, а ще точніше – в часи його розвалу. Отже, відкриймо Біблію...

931-й рік до Різдва Христового. В Єрусалимі, в місті Давида, батька свого, помирає цар Соломон. Смерть його завершила період розквіту і єдності царства Ізраїльського і стала початком періоду великого розколу народу віри. Власне, причина розвалу єдиної єврейської держави була захована ще в останніх роках царювання Соломона. Вже тоді “серце його не було все з Господом, Богом, як серце його батька Давида”. А причина цьому була досить банальна і звична для церковного життя – мамона (божество багатства земного, земне добро). “Не можете служити Господові й мамоні одночасно”, – говорить Господь. “І була вага того золота, що приходило для Соломона в одному році, шість сотень шістдесят і шість талантів золота” (3 Цар. 10.14). 666 – символічне число в Біблії, число звіра, і воно ж число людське – три шістки, що символізують собою людську ідею, розуміння, людське ж таки здійснення цієї ідеї, і, нарешті, людське розповсюдження її. В даному випадку мова йде про компроміс Соломона як провідника народу віри з язичеським життям (жінка в бібл. мові = чуття, життя, церква). Він допустив у своєму царстві свободу язичеських віровизнань, “покохав багато чужинних жінок”, і в життя Старозавітної Церкви знову ввійшов дух поганства: “лиха пожадливість та зажерливість, що вона ідолослужіння”(див. Колос. 3.5 – 6). Цей трагічний період життя Старозавітної Церкви змальований в 11-му розділі Третьої Книги Царств.

Як результат гріхопадіння після смерті Соломона царство розколюється на дві частини. Більшу частину, що її очолює ворохобний і бунтівний колишній слуга Соломона Єровоам, складають аж 10 племен (колін) ізраїлевих, найчисельнішим з яких є коліно Єфрема. Вони відділяються від єдиного царства Ізраїльського і утворюють нову державу. Цікаво, що назва цієї нової держави залишається старою – Ізраїль. Але столицю Єровоам переносить в язичеське місто Самарію. Другу, меншу частину розколотого царства, очолює законний син Соломона Ровоам. В неї входять два коліна – Юди і Веніаміна. Столицею залишається Єрусалим, але назва країни, за назвою найчисельнішого з двох вірних племен, змінюється на Юдею.

Новостворене Ізраїльське царство під проводом Єровоама дуже швидко впадає в ідолопоклонство (див. 3 Цар. 12), і, як результат подальшого занечищення, Господь допускає його повний занепад. В 721 р. до Р. Х. ассирійський цар Саргон захоплює Ізраїльську державу і виводить у полон більшість населення, натомість заселивши країну язичеськими полоненими племенами. Згодом ці язичеські народи змішуються, асимілюються з залишками народу Ізраїлю, і утворюють область Палестини, назва якої, за останньою назвою столиці, – Самарія. Новоутворений народ – самаряни – зберіг віру в Єдиного Бога, але прийняв і язичество. Таким чином Самарія стала країною двовірства.

2). “І звів я очі свої, та й побачив...”

Як бачимо, в духовному розумінні Самарія – країна двовірства, країна змішання віри в Єдиного Бога з ідолопоклонством. І проявляється це двовірство саме в релігійному житті. Коли ми, віруючі люди, на перше місце в своєму житті ставимо не Бога, як цього вимагає перша Заповідь Закону Божого, а мамону, матеріальне – ми є духовними самарянами. Коли наша віра занечищена марновірством, забобонами, вірою в різноманітні прикмети, гороскопи, чаклунства й заговори – ми є духовними самарянами. Коли ми не маємо правильного розуміння щодо головних визначень істини християнської віри, не маємо вірного поняття про Бога – ми є духовними самарянами. Коли ми легко захоплюємось усілякими вітрами вчення за людською оманою, “відвернулись від правди та до байок нахилились”, легко піддаємось різноманітним розколам – ми є духовними самарянами. Коли віра наша взагалі несвідома, від чого ми схильні тільки до обрядової сторони християнства – ми є духовними самарянами. Самарія і Юдея – поняття не географічні. Вони існують в людських серцях. А отже, всі віруючі поділяються на духовних “самарян” і “юдеїв”.

А тепер розглянемо: хто ж такі в духовно-символічному контексті Біблії є юдеї. Кого серед віруючих сьогодення можна визначити як “духовні юдеї”, пам’ятаючи слова Господні, що весь Ізраїль ( Ізраїль – тут всі віруючі в Бога, весь народ віри) спасається, та спасіння – саме від юдеїв. Духовних юдеїв! ( див. Ів.4.22; Рим 11.26 ) . То хто ж вони, ті духовні юдеї? Це ті, хто не проміняв столицю серця свого, місто Правди, місто духовне – Єрусалим – на язичесько-матеріалістичну Самарію. Це ті, які на першому місці у своєму житті поставили таки служіння Богові – чи істинне, чи неправильне, але служіння. Ті, в кого спочатку духовне, а потім матеріальне. Це так звані свідомі віруючі. Люди, для яких церковне життя – на першому місці.

Але як і в часи земного життя Ісуса Христа, так і сьогодні, на жаль, ці “юдеї” відійшли від служіння в Дусі та істині. І сьогодні духовний Єрусалим у занепаді. І сьогодні форма превалює над суттю, внутрішньоконфесійні амбіції над любов’ю, буква книжництва над духом Писання, консерватизм фарисейства над свободою духовного розвитку, дух жорстокості і осуду саддукейства над духом милосердя і любові до падших й відпалих, дух вузькополітичних амбіцій іродіанства над духом надпартійності і наддержавності Церкви. На жаль, і сьогодні серед свідомо віруючих “духовних юдеїв” небагато істинних учнів Христових, які поклоняються Богові “в Дусі та в правді”, що про них сказав Господь: “Ми вклоняємось тому, що знаємо” (див. Ів. 4.22 – 23). Небагато серед них блаженних, які дійсно вбогі духом, тих, що плачуть, лагідних, голодних та спрагнених правди, милостивих, чистих серцем, миротворців, гнаних за правду (див. Мф. 5.1 – 11). Невелика кількість, “мала черідка”, небагато тих незламних кісточок тіла Христового, Церкви Божої – розіп’ятої, знекровленої, спраглої, проколотої в ребра світським списом агресивності, прибитої до древа мудрувань людських іржавими цвяхами насильства і користолюбства. Небагато, бо як в часи Ісуса, так і нині, буйним цвітом серед духовних юдеїв цвіте дух фарисейства, книжництва, саддукейства й іродіанства.