Ключ Давидів - Ведмеденко Олег Валентинович - Страница 29

“Погине народ Мій за те, що не має Знання...” (Осії, 4.6).

УЗДОРОВЛЕННЯ КРОВОТ О ЧИВОЇ

В неділю двадцять четверту після П’ятидесятниці читаємо в храмах Євангеліє від Луки 8. 41–56. Духовну символіку воскресіння дочки старшого синагоги ми розглянемо згодом, а сьогодні поговоримо про уздоровлення кровоточивої:

“А коли Він [Христос] ішов, народ тиснув Його. А жінка одна, що дванадцять років хворою на кровотечу була, що ніхто вздоровити не міг її, підійшовши ззаду, доторкнулась до краю одежі Його, – і хвилі тієї спинилася їй кровотеча! А Ісус запитав: «Хто доторкнувся до Мене?» Коли ж відмовлялися всі, то Петро відказав: «Учителю, народ коло Тебе он товпиться й тисне». Ісус же промовив: «Доторкнувсь хтось до Мене, бо Я відчув силу, що вийшла з Мене». А жінка, побачивши, що вона не втаїлась, трясучись, підійшла та й упала перед Ним і призналася перед усіма людьми, чому доторкнулась до Нього, і як хвилі тієї одужала. Він же промовив до неї: «Дочко, твоя віра спасла тебе; іди з миром!”.

Ми з вами уже знаємо, що жінка в біблійній мові – це життя, церква, життя релігійної громади, взагалі життя людське. У даному випадку мова йде про життя людини віруючої, бо жінка ця явно була із юдеїв – з народу віри. А все, що написано в Святому Письмі, треба розглядати як на особистісному рівні, так і в загальному плані – на рівні громад, людського загалу.

Отже, кровоточива.… Сказав пророк: “І стали всі ми, як нечистий, а вся праведність наша – немов поплямована місячним одіж, і в’янемо всі ми, мов листя, а наша провина, як вітер, несе нас…” (Іс. 64.6). Кров мовою символів – це життя, душа. І в негативному плані (а тут бачимо саме негативне значення цього символу) кров – то життєве, плотське, криваве, агресивне. Праведність людини віри повинна бути чистою, білою, незаплямованою, як написано: “Радіймо та тішмося, і даймо славу Йому [Богові], бо весілля Агнця настало (Ісуса Христа, Агнця непорочного, що віддав Себе в жертву за гріх світу. – Авт.), і жона Його (жона – тут Церква. – Авт.) себе приготувала! І їй дано було зодягнутися в чистий та світлий вісон (вісон – тонкий, дорогий, лляний білий одяг. – Авт.), бо вісон – то праведність святих” (Об. 19. 7-8). “І буде нам праведність, коли будемо пильнувати і виконувати всі ці Заповіді перед лицем Господа, Бога нашого, як Він наказав нам” (Повт. Зак. 6. 25). “Зодягавсь я у праведність, і вона зодягала мене, немов плащ та завій (головний убір, чистота, праведність віри та розуміння. – Авт.) право моє” (Йова 29.14).

Усе, що написано в Біблії, написане для нас, і про нас. І, читаючи євангельську історію про уздоровлення кровоточивої, ми повинні поглянути через призму Слова Божого в першу чергу на себе. Хто ми? Які ми? Чи дійсно учні Христові? Чи з нашого “чрева” (живіт – синонім життя) насправді течуть потоки води живої? Чи всотуємо ми усіма фібрами душі своєї життєдайну вологу віри, що чинна любов’ю, віри, яка від слухання Слова Бога Живого? А відтак чи є ми для оточуючих джерелом любові, радості, миру, чистоти? Чи зрозуміли оце: “А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне… Коли прагне хто з вас – нехай прийде до Мене та й п’є! Хто вірує в Мене, як каже Писання, то ріки живої води потечуть із утроби його… Це ж сказав Він про Духа, що мали прийняти Його, хто ввірував в Нього…” (Ів. 4. 14; 7.37–39)? А може таки кровоточимо? Кровоточимо духом насильства й користолюбства , “лихою пожадливістю та зажерливістю, що суть ідолослуження”, агресивністю, нелюбовністю, нетерпимістю, егоїзмом? Кровоточимо, а, отже, і страждаємо, і мучимось від усіляких напастей: страху, хвороб, злиднів та інших плодів прокляття гріха.…

А якщо так, якщо наше життя таки кровоточить ось уже 12 років (12 – число повноти людської натури), то чи не час нам зрозуміти, що досить уже надіятися на синів і на князів людських, бо в них немає спасіння!? Чи не час уже не лише устами, а й усім серцем наблизитись до Єдиного Лікаря душ і тіл наших? Чи не час, “підійшовши ззаду”, доторкнутись до краю одежі Його, до праведності Христової ? Ззаду, бо хто став з Господом на прю і залишивсь живим? Ззаду, бо Він попереду – а ми за Ним. Він – Бог, а ми – народ віри. Він – Учитель, а ми – учні Його. Він – Отець, а ми – діти Божі, сини Божі по благодаті Христовій. Він – Христос, а ми – християни! І тоді-то очистимось! І тоді уздоровимось. І тоді сила Господня ввійде в наше життя, і хвилі тієї припиниться кровотеча. І почуємо із уст Того, що Йому на Ім’я Спас душ наших: “Віра спасла тебе! Іди з миром!” І не буде вже сорому й страху, але праведність, і мир, і радість у Дусі Святім.…

ХТО МІЙ БЛИЖНІЙ?

В двадцять п'яту неділю по П’ятидесятниці читається в храмах притча про милосердного самарянина:

“І підвівсь ось законник один, і сказав, Його [Ісуса] випробовуючи: «Учителю, що робити мені, щоб вічне життя осягнути?» Він же йому відказав: «Що в Законі написано, як ти читаєш?» А той відповів і сказав: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе». Він же йому відказав: «Правильно ти відповів. Роби це, і будеш жити».

А той бажав сам себе виправдати, та й сказав до Ісуса: «А хто то мій ближній?» А Ісус відповів і промовив:

«Один чоловік ішов з Єрусалима до Єрихону, і попався розбійникам, що обдерли його, і завдали рани, та й утекли, покинувши ледве живого. Проходив випадком тією дорогою священик один, побачив його, – і проминув. Так само й Левит (левит в старозавітній церкві – нижчий ступінь священства, як сьогодні диякон) надійшов на це місце, поглянув, – і теж проминув.

Проходив же там якийсь самарянин ...”

Самаряни були ворогами юдеям (євреям). Історія цього ворогування стара. Ще в 931 році до різдва Христового, після смерті царя Соломона, єдина держава Ізраїль розділилась на дві частини. Одну очолив бунтівний колишній слуга Соломона Єровоам, до якого приєдналися десять колін Ізраїлевих, найчисельніше з яких було коліно Єфремове. Вони і створили собі державу, назва якої залишилась Ізраїль, але столицею обрали місто Самарію.

Два інших коліна – Юди (найчисельніше) та Веніаміна – об’єдналися під проводом сина Соломонового – Ровоама в іншу державу, назва якої стала Юдея, але столиця збереглася стара – Єрусалим.

Народ Ізраїля постійно осквернявся ідолопоклонством, і в 721 році до Р.Х. Господь допустив, щоб ассирійський цар Саргон вивів у полон десять занечищених колін, на місце яких були заселені язичницькі племена. Ці приходьки, змішавшись із невеликою кількістю тих, які залишилися, асимілювались, і утворили нову адміністративну область Палестини – Самарію.

Самаряни засвоїли основні релігійні ідеї ізраїльтян – віру в Єдиного Бога, П’ятикнижжя Мойсея, але не залишили при цьому служіння й своїм поганським богам. Таким чином, релігія самарян стала сумішшю істини з язичеською обрядовістю, тому євреї вважали їх за язичників, навіть гірше язичників, не приймали їх до спілкування і не мали з ними ніяких зносин. Непримиренне ворогування утворило глибоку прірву між обома народами...

“ Проходив же там якийсь самарянин , та й натрапив на нього і, побачивши, змилосердився. І він підійшов, і обв’язав йому рани, наливши оливи й вина, потому його посадив на худобину власну, і приставив його до гостиниці, та й клопотався про нього. А другого дня, від’їжджавши, вийняв два динарії та й дав їх господареві, й проказав: «Заопікуйся ним, а як більше що витратиш, – заплачу тобі, як вернуся».

Котрий же з цих трьох – на думку твою – був ближній тому, хто попався розбійникам?» А він відказав: «Той, хто вчинив йому милість». Ісус же сказав йому: «Іди, і роби так і ти!” ( Євангеліє від Л уки, 10 розділ, 25 – 37 вірші ).