Ключ Давидів - Ведмеденко Олег Валентинович - Страница 17

Такими друзями можемо стати й ми з вами, якщо не пройдемо повз нещасних розслаблених, які знаходяться у темряві зовнішній цього занечищеного світу, який і є духовним Содомом – у темряві незнання Бога, холоді зневіри, в стані біснування бездуховності. Якщо прикладемо свої руки, прикладемо власні зусилля, аби принести страждаючих від духовного паралічу до чистого джерела милосердя й богопізнання (Віфесда єврейською – “Дім милосердя”), до тієї живої води слова Божого, що дає віру, яка “від слухання, а слухання – через слово Христове” (До римлян, 10.17). До того Вчення, про яке “Дух і Невіста (“Невіста” біблійною мовою – Церква. – Авт.) говорять: «Прийди!» А хто чує, хай каже: «Прийди!» І хто прагне, хай прийде, і хто хоче, хай воду життя бере дармо...” (Об’явлення, 22.17).

ЧАС ГОВОРИТИ

У сьому неділю по П’ятидесятниці читаємо Євангеліє від Матвія:

“Коли ж Ісус звідти вертався, ішли за Ним два сліпці, що кричали й казали: «Змилуйся над нами, Сину Давидів!» І коли Він до дому прийшов, приступили до Нього сліпці. А Ісус до них каже: «Чи ж вірите ви, що Я можу в чинити оце?» Говорять до Нього вони: «Так, Господи». Тоді Він доторкнувся до їхніх очей і сказав: « Х ай станеться вам згідно з вашою вірою!» І відкрилися очі їм. А Ісус наказав їм суворо, говорячи: «Глядіть, – щоб ніхто не довідавсь про це!» А вони відійшли та й розголосили про Нього по всій тій країні.

Коли ж ті виходили, то ось привели до Нього чоловіка німого, що був біснуватий. І як демон був вигнаний, німий заговорив. І дивувався народ, і казав: «Ніколи таке не траплялося серед Ізраїля!» Фарисеї ж казали: «Виганяє Він демонів силою князя демонів».

І обходив Ісус всі міста і оселі, навчаючи в їхніх синагогах, та Євангелію Царства проповідуючи, і вздоровляючи всяку недугу та неміч усяку” ( Від М атвія, 9 розділ, 27-35 вірші ).

Нам, служителям Нового Заповіту, ясно, що ті уздоровлення, які буквально сталися близько 2000 років тому, були записані в книгу насамперед для того, аби ми поглянули на них духовними очима, висвітлили через призму тих чудес наше сьогоднішнє життя – життя кожного з нас зокрема, а також суспільства і церкви в цілому.

Кого Господь зціляв у першу чергу? Народ Ізраїля, народ Божий, народ віри. І якщо ми є віруючими людьми то, відповідно, усе написане стосовно народу Ізраїля стосується й Ізраїля духовного – нас з вами, спадкоємців по благодаті Христовій Авраама, Ісака та Якова. Тож погляньмо на себе очима “здатних служителів Нового Завіту”, і спитаймо себе: чи бува не нагадуємо й ми часто-густо отих двох сліпців? Чи не страждаємо й ми духовною німотою, яка є наслідком бездуховності, біблійною мовою – біснування?

Два сліпці, що про них йдеться в Євангелії, символізують собою духовну сліпоту. Коли ми не просвічені світлом істини, не бачимо дороги до духовного царства (читай – до щастя), то нагадуємо отих двох сліпців. Двох тому, що щастя – це найповніше задоволення насамперед духовних, також і фізичних, матеріальних потреб людини. Сьогодні ж як фізична, так і духовна сфери життя людства (яке, до речі, у переважній більшості являється номінально віруючим, офіційно належить до тієї чи іншої конфесії) – знаходяться у сліпоті.

Ця духовна сліпота особливо гостро проявляється саме в сучасному духовному Ізраїлі – в сьогочасній номінальній церкві, церкві останнього періоду, зображеній у книзі Об’явлення святому апостолу Івану Богослову в образі Лаодикійської церкви – останньої з семи церков (див. Об’явлення, 3.14-22). Зокрема в 17-18 віршах цього розділу сказано: “Бо ти кажеш: «Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого (тут багатий на віру, на бачення істини, на розуміння волі Божої. – Авт.)». А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий...” Кожна конфесія сьогодні пишномовно проголошує свою монополію на істину в останній інстанції, кожна ставить свої догмати (грецькою “догмат” – визначення істини) на перше місце, з презирством поглядаючи на інших; кожна закликає: “Прийдіть до нас, ми навчимо вас правди!” Однак самі будучи сліпцями не розуміють, що правда полягає в смиренні й любові; що істина – в одному слові: “Возлюби!” І хто не має цієї любові, хто не прозрів – той приречений брести позаду Христа й волати: “Господи, помилуй!”, “Боже, будь милостивий до нас!”, “Змилуйся над нами, Сину Давидів!..”

Що хочеш від Господа, о роде невірний й розбещений? Що вам іще дати? – запитує Господь. Я віддав вам найдорожче – Своє життя, вмерши за вас на хресті. “Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Євангеліє від Івана, 3.16). “Життя ж вічне – це те, щоб пізнали Тебе, Єдиного Бога Правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його” (Від Івана, 17.3). Замість того, щоб кричати як ті сліпці – увійдімо в дім серця свого разом з Ісусом, відкриймо двері сердець наших, зробивши їх храмами Божими (див. Перше послання апостола Павла до коринфян, 3.16). Бо стоїть Господь під дверима сердець наших і стукає: “Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду...” (Об’явлення, 3.20). Зробімо свій дім, серця свої, домом Господнім (див. Від Матвія, 9.28), і станеться нам згідно з нашою вірою. І очі відкриються нам, “і пізнаємо правду, – і правда нас вільними зробить!” (Від Івана, 8.32). І перестанемо бути сліпцями, що ведуть їх сліпі поводатарі, і не впадемо разом із ними до ями (див. Від Матвія, 15.14).

Рідною сестрою духовної сліпоти являється духовна німота. Саме про цю німоту, що походить від духовного біснування, від внутрішньої бездуховності, повістують 32-34 вірші Євангелія від Матвія. Хто ж той “чоловік німий”, якого необхідно привести до Христа, до Бога-Слова, до Слова Божого, аби він нарешті заговорив? Хто той нещасний, що йому біс бездуховності загородив уста? Це той-таки літеплий релігійний світ, який пишається своїм багатством, та не володіє головною цінністю – насамперед первородним, духовним Словом. “Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово...” (Від Івана, 1.1). Не володіє тому, що не знає. А не знає тому, що не хоче знати як фарисей, якому дорожча його “лисяча нора” обрядовірства. Або дивиться і не бачить, слухає і не розуміє, а відтак і не сприймає слова Божого по духу, і не проповідує належним чином як книжник, що йому миліше рідне “пташине гніздо” догматизму. Гадає, що знає, а насправді знаходиться під дією омани, і з усякою обманою неправди гине, бо “любові правди вони не прийняли, щоб їм спастися” (Друге послання до солунян, 2.1-12).

“Коли б знали ви, що то є: «Милості хочу, а не жертви”, – промовляє Христос до фарисеїв від релігії (див. Від Матвія, 12.7). Милосердя і богопізнання – ось чого насправді чекає від нас Господь, ось що має лежати на серці кожного, хто називає себе християнином. Милосердя й богопізнання – саме про це повинні б повідати духовні пастирі, “бо уста священика знання стережуть, та Закона шукають із уст його, бо він ангел Господа Саваофа (“ангел” – грецькою “вісник”. – Авт.)” (Малахії, 2.7), та “чим серце наповнене, про те говорять уста” (Від Матвія, 12.34). Про це має кричати пророк Йона в духовній Ніневії світу цього...

Та мовчить “чоловік німий”. Мертва тиша бездуховності панує в дитячих садочках, школах, вищих учбових закладах. Радіо- і телеефір заполонили секс, насильство та користолюбство. Книжкові полиці вгинаються від криваво-еротичного чтива. Підручник з магії придбати легше, аніж “Добротолюбіє” чи твори Григорія Богослова, Григорія Ниського, Василя Великого, Орігена, Кирила Олександрійського, Григорія Сковороди. Газети усе більше “жовтішають” від гонитви за сумнівними сенсаціями: рейтинг, людові подобається... Навіть у храмах – осередках духовності – проповіді Слова Божого приділяється мінімум часу.

Хіба можна назвати богопізнанням п’ятихвилинне казання під час літургії один раз на тиждень? Хіба не є свідченням духовної німоти відсутність на церковних приходах недільних шкіл для дітей та біблійних курсів для дорослих? Хіба зовнішнє, обрядове служіння, символіки якого в більшості своїй ні священики, ні миряни не розуміють, не перетворилось у спілкування німого “на мигах”? Де церковна дисципліна перших християн? Де голос пастирів, покликаних “в’язати й рішити”? Чи не пора вже відкривати уста?!