Ключ Давидів - Ведмеденко Олег Валентинович - Страница 1

КЛЮЧ ДАВИДІВПроповіді єпископа Олега (Ведмеденка)

Книга проповідей отця Олега Ведмеденка зацікавить не лише священнослужителів та вірних православної церкви, але й пересічного читача, і віруючих інших релігійних деномінацій. Починаючи з Світлої Неділі Пасхи, тиждень за тижнем проходить перед читачем низка недільних казань та повчань на дванадесяті й великі свята року; розкривається духовний зміст тих уривків з Євангелія, які читаються у храмах під час божественних літургій.

Окрім морально-етичного аспекту Слова Божого, автор розкриває й символіку Святого Письма, торкається болючих проблем сучасного православ'я, натхненно прозріває майбуття... Можна з упевненістю сказати, що подана до вашої уваги праця проповідника слова нікого не залишить байдужим, а для декого стане справжнім відкриттям…

« І дам ключа дому Давидового

на рамено його, –

і коли він відчинить, не буде

кому замикати,

коли ж він замкне, то не буде

кому відчиняти» (Іс. 22.22).

« Горе вам, законникам, бо взяли

ви ключа розуміння: самі не ввійшли,

і тим, хто хотів увійти, боронили! » (Лк. 11.52).

ВЕЛИКДЕНЬ

1). Пасха старозавітн А

Цими днями православна церква святкує свято свят і торжество із торжеств – Світле Христове Воскресіння, Пасху, або ж Великдень. Це свято найбільше і найдревніше з усіх християнських свят. Відзначається воно урочисто з часів апостольських і, за постановою I Вселенського Собору, святкується в перший недільний день після 14 нісану (“нісан”, або “авів” – місяць давньоєврейського календаря, припадає на наші березень-квітень), після весняного рівнодення і першого весняного повного місяця.

В ці дні вірні вітають один одного словами: “Христос воскрес!” – “Воістину воскрес!” У храмах відбуваються урочисті богослужби. Над містами й селами лине мелодійний тридзвін, що виражає християнську радість, торжество.

На жаль, далеко не всі з тих, хто вважає себе православними тільки тому, що були у дитинстві хрещені за православним обрядом, дійсно розуміють всю велич і радісну символіку цього Свята. Більшість приходить до церкви один раз на рік – посвятити паску. У кращому випадку двічі (на передпасхальну сповідь та причастя, якщо, звісно, життєві обставини не змусять звернутися до священика з потребою вінчання, хрестин або похорону). Для таких “горе-православних”, які не лише до храму не ходять, але й Святе Письмо вряди-годи беруть до рук, Пасха асоціюється лише з пасхальним куличем – паскою (здобною булкою, яку печуть господині на це свято). І все. Добре ще, коли водночас із глибин пам’яті виринають котрісь уривки мимохідь почутої інформації про страждання, смерть і воскресіння Христові. Та й для віруючих, які не обминають храми стороною і читають Біблію, здебільшого суть свята зводиться лише до констатації історичного факту воскресіння Ісуса Христа.

У чому ж суть празника Пасхи? Для того щоб відповісти на це запитання, треба розглянути три необхідних аспекти: значення самого слова “пасха”, а також старозавітне та новозавітне розуміння цього біблійного терміну.

Слово “пасха”, точніше “песах” – гебрейське (іврит, староєврейська мова), і перекладається буквально як “перескочення”, “перехід”, “вирятування”. З часів Старого Завіту пригадувало воно історичну подію, коли Господь, побивавши первородних Єгипту, обминав (“перескакував”) ті доми, двері яких були помазані кров’ю жертовного ягняти – символу грядущої жертви Сина Божого за гріхи людські. Означало воно перехід, урятування, перескочення Ізраїля, народу Божого, зі стану єгипетського рабства у стан вільних жителів обіцяного краю, землі обітованої. Означало воно й майбутню, Новозавітну Пасху: прийдешній перехід, вирятування, “перескочення” народу віри, віруючих і вірних послідовників Христа, з духовної країни рабства гріха, у вільний стан Землі Обіцяної – країни свободи духа. Перехід, зумовлений кровною жертвою Істинного Агнця, Який візьме на себе гріх світу – Господа нашого Ісуса Христа.

Для глибшого розуміння суті Пасхи необхідно поринути у ті давні часи, коли слово це прозвучало вперше, коли Сам Господь дав народові Своєму постанову про Пасху. Відкриймо книгу книг Біблію, і сягнімо мисленим поглядом часів єгипетського рабства народу Ізраїля...

1250-й рік до народження Христа. Народ Божий волею долі ось уже 430 років перебуває в Єгипті. Важка рабська праця, прямий геноцид з боку єгиптян мало-помалу знищують нащадків віри, потомків Авраама, Ісака та Якова. Але не вмирає в серцях їхніх віра, і чекають вони сподіваного визволення, що його обіцяв їм Господь...

“І став над Єгиптом новий цар... І сказав він до народу свого: «Ось, народ ізраїлевих синів численніший і сильніший від нас! Станьмо ж мудріші за нього, щоб він не множився!..» І постановили над ним (над народом Ізраїля. Ізраїль – праотець народу віри, син Ісака, внук Авраама. Перше ім’я його – Яків. Ім’я “Ізраїль” дав Якову Господь за твердість віри, а означає воно: “боровся з Богом”, “перемагаючий з Богом”, “переможець”) начальників податків, щоб його гнобити своїми тягарями. І він будував міста на запаси фараонові: Пітом і Рамзес.

Але чим більше його гнобили, то тим більше він множився та більше ширився. І жахалися єгиптяни через ізраїлевих синів. І Єгипет змушував синів Ізраїля тяжко працювати. І вони огірчували їхнє життя тяжкою працею коло глини та коло цегли, і коло всякої праці на полі, кожну їхню працю, яку змушували тяжко робити.

І звелів єгипетський цар єврейським бабам-повитухам.., і говорив: «Як будете бабувати єврейок, то дивіться на порід: коли буде син, то вбийте його, а коли дочка, – то хай живе». Але баби-повитухи боялися Бога, і не робили того, як казав їм єгипетський цар. І вони лишали хлопчиків при житті... І наказав фараон усьому народові своєму, говорячи: «Кожного народженого єврейського сина – кидайте його до Річки (Річка ­– тут Ніл), а кожну дочку зоставляйте при житті!” (Вихід, 1 розділ, 8–22 вірші).

Такий стан продовжувався доти, доки не послав Господь народові Своєму вождя – Мойсея, аби вивів він народ віри з єгипетського рабства. Історія Мойсея змальована у другій книзі Біблії, “Вихід”, у 2 та 3 розділах. Обмеженість проповіді рамками часу не дозволяє мені докладно зупинитися на тому, як народився Мойсей у єврейській сім’ї, як виховувався в домі фараона, як став на захист свого народу, убивши єгиптянина, і був змушений втікати з Єгипту до мідіянського краю. Як, пасучи отару тестя свого Їтра (Іофора, священика мідіянського), потрапив він на гору Божу Хорив, і побачив там неопалиму купину – терновий кущ, що у ньому горів вогонь Божий, а кущ не згоряв. Як Господь із того палаючого куща прикликав Мойсея до виконання місії спасіння – виведення народу Ізраїля з рабства Єгипту. Не зупиняюсь я ні на чудах, що їх чинив Господь через Мойсея перед народом Божим та фараоном, коли повернувся Мойсей до Єгипту, ні на запеклості серця фараонового, який, незважаючи на всі знамення, не бажав відпускати нащадків Авраама. Про все це, як і про кари, якими карав за запеклість Господь єгиптян, ви можете прочитати у 4–10 розділах книги “Вихід”. Торкнуся лише події, що й стала причиною святкування старозавітної Пасхи...

“І сказав Господь до Мойсея: «Ще одну поразу наведу Я на фараона й на Єгипет. Потому він відпустить вас ізвідси. А коли він буде відпускати вас, то зовсім вас вижене звідси!»...

І промовив Мойсей (фараонові): «Так сказав Господь! Коло півночі Я вийду посеред Єгипту. І помре кожен первородний (народжений першим, старший серед дітей сім’ї) єгипетської землі від первородного фараона, що сидить на своїм престолі, до первородного невільниці, що за жорнами, і все первородне з худоби. І здійметься великий зойк по всій єгипетській землі, що такого, як він, не бувало, і такого, як він, більш не буде...» Та зробив запеклим Господь серце фараонове, – і він не відпустив ізраїлевих синів із своєї землі.