Юда - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 2

Раптом:

- Стій!

Усі стають як один. Стріл, звідкіля? Всі оглядаються. Очі всіх звертаються на чоловіка. Він дивиться на них, вони на нього. Здається, ніхто не дихає. Тихо, тихо. Свято. Раптом закашляло щось, може, п’ятсот ступнів нижче від них.

- Пст! - кладе комендант палець на уста.- Це австрій­ський патруль.

Шестеро людей жде на снігу. З одного разу лунають вистріли. Ніхто їх не рахує. Четверо людей падає, двоє вискаку­ють, як олені, і зникають.

Одну мить мертве мовчання. Але зараз по тім підіймає­ться гамір голосів, як з басових струн. Щораз сильніше й ди­кіше. Декілька людей біжать за втікачами, декілька оглядає лежачих. Вони мертві. Невідклично мертві. Між тим комен­дант сердиться, що не було більше війська, тільки шестеро людей. Рота ставляється, як перше, в ряди, затримує чолові­ка з собою та йде дальше.

- Ошуканче! - чує чоловік звернені до себе слова.- Ти знаєш, де ваше військо. Говорити говориш добре, але не­правду. Марш дальше!

Чоловік шкандибав в останнім ряді, напівоглушений стра­хом і болем, до того стережений зі всіх боків; про утечу нічо­го було й думати.

- Неси мені лопату! - сказав один із жовнірів остан­нього ряду, що несли нащось із собою лопати. Він мовчки взяв і поніс.

Хід - не приведи господи нікому такого ходу.

Так ішли, може, з півгодини, коли повз них на ввесь дух пробіг російський патруль, щось закричав й побіг далі. Рота вернулася й марширувала, перелякана.

- А ти, сукин сину, йди, звідкіля прийшов,- закричав до нього комендант знов,- але за кару, що взяв у нас гроші й обдурив, іди туди, де впав ваш патруль, і поховай його. Але вважай же, як ти цього не зробиш, ми знайдемо твою хату. Ні один жовнір не повинен лежати зверху. Ти не повинен відси піти, аж поки не скінчиш своєї роботи, хоч би це було навіть до завтра. А тепер «пашол».

Трап, трап по землі й по снігу, трап по дереві й сухих гіл­ляках, щораз тихіше й дальше, щораз невиразніше. Нарешті тиша.

Чоловік, що дивився їм услід немов божевільний, спер­шися на лопату, відразу стрепенувся. Він перехрестився, не­мов яке лихо його минуло, й обернувся йти. Спочатку пішов у ліс, де лежало чотири трупи, котрі він мусив поховати пер­ше ніж іти додому. Тепер на, маєш! Нехотячи став він убійцею чотирьох душ. Гей, гей, батьку! Гей, гей, матінко!.. Прийдіть і викопайте йому гріб. Чотири рази глибший, ніж гроби тих, що полягли і що сповняли лиш те, чого від них вимагали обо­в’язок і вірність; вони чесно полягли! Тут у лісі найдуть спо­кій. Він їх поховає й згодом поставить над ними хрест. Він, що тільки один знає, як те все було.

Він копав, і земля подавалася. Вона не дуже ще замерзла. Іній на галузках смерек ворушився часом від його рухів і па­дав на нього то тут, то там без звуку. Він тяжко працював. Він повинен бути радий, що живий вирвався. Що скажуть жінка, невістка й унук, коли він стане перед ними з закривавленою сорочкою й напухлим лицем? З ним трапилось нещастя, якого не траплялось ні з ким з його предків і навіть ні з ким у селі до цього часу. Так, хвалити бога, що хоч принаймні втік з ду­шею. І однак чого йому було так невимовно тяжко на душі? Прецінь небезпека минула.

Так, небезпека минула - але... чи він справді видав що неприятелеві - нараз спало йому на думку питання. Він цьо­го не знав. Патруль - це ще не військо. Це тільки припадок, що вони його стрінули, бо він бачив декілька австрійських жовнірів дуже рано, як виходив з дому, здалека в протилеж­нім майже напрямі. Крім цього, його мучили неприятелі, били його тіло і скалічене лице горіло, як вогонь, подекуди ще йшла кров. А тих пару рублів, що йому силою втиснули в руки і що він їх узяв, понесе до панотця й запитає, що йому з ними робити, може, відправити поминальну службу божу за чо­тирьох, що впали в бою. Або, може, просити панотця, щоби був ласкав відправити службу божу за його сина, хай повер­не живий і нескалічений додому. Панотцеві также все скаже. Все, до найменших подробиць. Але тепер не сміє звідти віді­йти, поки всі чотири мерці не будуть поховані. Він це їм винен, щось говорило йому.

Хотів їх разом у два гроба вложити, а іменно - два нині, два завтра. Для того, не переставати, не спочивати, тільки працювати; може также статись, що неприятель завтра сюди прийде й погляне, а тоді... і його протрясла думка про ко­заків…

Він поглянув на чотирьох мерців. Двоє лежало боком, один горілиць, а четвертий, що видимо був поцілений ззаду, лицем до землі.

Щось немов його підганяло. Часом розгинався, зітхав і стирав зіпріле чоло рукавом. У його грудях щеміло дивне зворушення. Нещастя. Нещастя його нині не покидало, дома ждав його нетерпеливий погляд синової маржини, майже чув її тужне ревіння. Мабуть, там щось сталося, щось таке, що йому навіть не снилось. Він попав у руки неприятеля. Говорив це, чого сам по собі не сказав би ніколи ні за яку ціну. Тепер має при собі неприятельські гроші, гарні блискучі гроші, що починають його турбувати, а що найгірше, мусив бути свід­ком, як полягло четверо його земляків. Мусив «за кару» ко­пати гроби і ховати трупи.

Боже, боже! Чому ти цього хотів? Чому це сталось? Що доброго з цього вийде? Доброго або злого. І коли би навіть... яке ж це буде добро? Поля, ниви будуть знищені. Вони непривичні, щоб їх кров’ю напувати. Ниви, ниви! Гей, гей! - щось кричало в його грудях.- Чиї руки будуть вас обробляти? Яке збіжжя буде на вас хвилюватись?

З такими й подібними розпучливими думками копав дальше.

При копанні поглядав часом на чотирьох мерців, і довше, ніж того хотів, затримувався його погляд на тому, котрий лежав ниць.

Але тому, що цей нічим від других з поверховності не від­різнявся, копав він дальше. Копав майже гарячково. Чоловік, що лежав ниць, спонукував його квапитись. Чому? Для чо­го? - неясно промайнуло в його душі. Неприятель нині не прийде та не погляне. Незадовго стане смеркати. Так, скорі­ше, скоріше; треба скоро копати, скоро скінчити гріб. Якнай­швидше поховати мерців. А потім - додому! Як сказано, він копав майже гарячково. Вже положив двох перших мер­ців, що лежали ближче нього... Він їх, як двох братів, прико­пав, положивши їм на груди руки навхрест. Він почував себе немов поєднаним з богом або з чим іншим. Що це було, не знав. Так йому було на серці, немовби яке добро учинив, од­нак ненадовго. Коли перший гріб присипав, відійшов, щоби спочити й після того йти додому. Думка про маржину все-таки витискалася понад усім, що він почував. Йому здава­лося не один раз, немов чує, як вона реве за його плечима. Спочатку близько, потім также й здалека. Вже встав, щоби піти геть, але раптом щось змусило його повернути голову. Він це зробив, і несвідомо, наче слухаючи внутрішнього, невідкличного приказу, шукало його око нововикопаного гробу між деревами. Не здаючи собі ясно справи, чому,- прошибло його почування, що мусить оглянути гріб. Разом з тим по­чував, що він його не побачить із-за дерев, із-за покритих інеєм галуз, однак стежив за ним між конарами.

Ні, він не побачив нічого. Нехай, як хоче, сюди-туди сте­жить, не побачить новонасипаного гробу і двох цих, що під ним спочивають.

Стояв і вагався.

Він уже скінчив свою роботу; двоє, як він собі наперед постановив, уже спочивало в землі. Завтра зробить те ж са­ме з останніми двома. Отже, може тепер спокійно вертати додому. Вже робить кілька кроків наперед, але знов стає. Не може дальше йти. Щось його затримує. Нехай буде, що хо­че, він мусить раз глянути на гріб, чи все в порядку... чи все.. він сам не знає, що... так, чи все так є, як повинно бути. Сплю­нув крізь зуби далеко від себе, повернувся рішуче і звернув у ліс. Тиша й спокій огорнули його. Тиша, якої не зауважив дві-три години перед тим. Він пішов у глибину, де лежало двоє не похованих ще мерців і также свіжий гріб. Мусить ще раз глянути. Ще туди лиш кілька кроків. З очима, звернени­ми в бік гробу, приходить все ближче і ближче. Так,- це сві­жо висипана могила. Під нею лежать дві молоді жертви. Він оглядає її ще хвилину. Нараз, не будучи цілком свідомий цього, відчуває, як його очі щось немов приковує до двох мер­ців, що лежать недалеко. Один, що лежить боком, має спокій­ні молоді риси, а другий, що лежить ниць,- що з другим? Він має щось у собі (його лиця не видно)... у плечах... у волос­сі... у шиї, щось, що будить у його серці тугу, страх. Так це все веліло йому коротеньку хвилину, таку ледве помітну, про­минаючу хвилину затремтіти. Почуття, перемішане з жалем і втіхою, прошибло його та майже рівночасно сам у себе втяг­нув свій зір. Це все діялося мить. Передчуття... спогад і разом з цим його думки полетіли в його стайню, немов вигляд чо­ловіка, якого не міг бачити з лиця, відводить його думки з яко­їсь причини в сторону маржини, що німо, цілими годинами, глядить і жде на нього. Нараз ступає він уперед. Того не сві­домий, що він цього хоче.. Але він це робить. Йде до обох мер­ців. Його погляд спокійно пробігає по тім, що лежить боком, а з нього перескакує нагло на зверненого до землі. Вціплюється в нього, і йому дивно на душі. Ці плечі... ця шия... це волосся, це все пригадує йому когось. Кого? Та почування його неясне, як і враження в ту мить. Він нічого не знає і на­віть це забув, що нині з ним трапилось. Ні про що не думає, тільки замість того приссався своїми очима в полеглого. Чи його відвернути, положити навзнак? Ні. Він це зробить зав­тра. Тепер треба йому йти. Між тим, може, він ще живе. Ах, що йому досі ще ані разу не впало на думку зробити це й пог­лянути. Также й тепер він вагається. То притягає його щось до мерця, то знов відпихає. Його збирає ляк, немовби мав стрі­нутися з живим поглядом. Раптом у його серці щось так га­ряче закипіло, що він підносить руку та оглядає її. Вона кіль­ка разів обвинута мосяжним ланцюжком, та вона сама холодна і штивна. Його морозить, ляк зібрав його; він гля­дить мов божевільний на мерця. Волосся наїжилося, він ха­пає мерця дико, сильними руками підносить його раптово, як дитину, і - його погляд падає на риси його власного сина.