Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 78

- Так, - відповіла вона поважно, поглядаючи крадькома поспішно на вказане вікно. - З профілю я пізнаю її, вона ще завше гарна женщина. Чим займається цілими днями? - додала.

- О, вона пильна ще й тепер, - пояснив я. - Одначе від якогось часу міняється в неї настрій, і господь знає, чому це приписувати. Поводиться, мов сама з себе невдоволена. Зрештою, все зайнята. Одним лиш сумерком, як от саме в оцій порі, припочиває, т. є. до неї заходять знайомі. Одні на тарока, другі з ручними роботами, а найчастіше її товариство - Дора.

- А ви? - спитала нараз якось поспішно дівчина й окинула мене несміливим поглядом.

- О, щодо мене, то я в тій порі майже ніколи до її салону не заходжу. Я люблю спокій, і все те, що там переливається, мене не цікавить. Це відмінний світ від мого.

Вона не обзивалася. Правдоподібно відгадала, що не раз і про дівчину з тихої вулиці падали з зібраних там уст деякі слова, між іншим і про те, як мужчина на гарнім становиську і з маєтком не покидає вчительки музики, а противно, вижидає терпеливо тієї хвилини, в котрій зможе ввести її між гарні й украшені мури своєї хати.

- А направо, Маню, - тягнув я далі, - бачите за вікнами цвіти? Це, можна сказати, найкращі мої покої Вони тепер звуться покої «цвітів», як у «лісничівці», і бережуть від трьох місяців прегарний рояль. Ось уже й освітлено їх. Я так люблю.

Люблю, щоб по всім мешканню було ясно. Тоді накручую я свій старосвітський годинник; пригадуєте собі його? Він у кімнаті мого батька висів Він починає грати чудернацькі якісь, чудові, ніжні, мов мрії, мелодії, і я поринаю в них. - Ледве що вимовив я посліднє речення, коли нараз над'їхали якісь сани, й у них сидів, як пізнали ми враз, доктор Роттер Він так само пізнав нас і казав візникові станути. Висів з саней і поспішив до нас. Був нашою стрічею незвичайно врадуваний.

- Ось щасливий випадок, - сказав. - Тепер уже зможу сказати пані Міллер, що бачив вас, пані, своїми очима. А то хоч і приїздив сюди, не мав ніколи настільки часу, щоб відвідати вас особисто.

Він говорив і не спускав з неї очей, між тим коли вона, відчуваючи його гарячий погляд на собі, мінила краску.

- А ти, Богдане? - звернувся до мене, і з інтонації його голосу я відгадав, що хоче він від мене дізнатися.

- Я все однаковий, - відповів я холодно.

- Не приїдеш літом знов у гори? Я скривив уста.

- В гори - ні. Скоріше поїдемо на море. Зрештою, побачимо ще. (І тут оповів я йому наборзі про Нестора та його подорож). Він не відповів нічого, лиш похитав головою. Відтак попрощавшись з нами (причім, як мені здавалося, держав руку дівчини надто довго), вернув до саней і поїхав. Ми пішли дальше, не сказавши ні слова.

- Доктор Роттер був захоплений вашим видом, - перервав я мовчанку.

Вона зігнорувала мої слова й відповіла спокійно:

- Ви станули на тім, пане Олесь, що любите, як кімнати ваші всі освітлені, а тоді накручуєте свій старосвітський годинник, щоб вам грав, і самі потопаєте в мрії. Чи так?

Я окинув її вигребущим поглядом. Чи справді займало її моє оповідання про мої кімнати в тій хвилі більше, чим стріча з її поважним поклонником? Хто б їх всіх не знав, які вони бувають, хто б їх усіх не знав! Однак вона, неначе вгадавши мої гадки, звернула свої молоді очі ожидаюче на мене. А не діждавшись від мене зараз відповіді, не питала більше. В кілька хвиль пізніше, як доходили ми до помешкання її приятелів, вона сказала:

- Я вже у цілі, пане Олесь.

Ми подали собі руки; вона постояла ще хвилинку, мов ожидала, що я ще скажу що, а відтак пішла. Залізна хвіртка зачинилася голосно за нею в замок. А я вернув сам.

На мене ждали гарно уряджені, дорогими килимами виробу домашнього оздоблені, освітлені кімнати, моя горда деспотка мати, не замешкувані «покої цвітів», замкнений рояль, - і самота. Я був невдоволений. І тому всьому був винен (я відчув) Роттер - і вона. Чого мала мішатись від його поглядів? Прецінь, ех, Богдане! Я накрутив старосвітський свій годинник на стіні, кинувсь, як дуб довгий, на отоману і, знеохочений до глибини душі, чогось вижидав.

Надворі падав сніг чимраз більший, а я все думав. Думав про неї.

(Пізніше).

В день, у котрім вечором мав Нестор від'їздити, я зайшов до нього. Думав застати його зайнятим пакуванням своїх писань, наукових книг і т. ін., про котрі споминав, що візьме їх з собою, однак яке велике було моє зчудування, коли побачив я його, як звичайно, похиленого коло столу.

- Несторе! Ти не ладишся в дорогу? Перед тобою не більше як 1 година часу до від'їзду потягу!

- Ні, - відповів, не зміняючи ані на хвилину пози, а подаючи мені, не підводячи голови з-над паперів, поза себе руку.

- Що ж це має значити: не їдеш?

Аж тепер він підняв голову й поглянув на мене. Був це великий, поважний, надмірно блискучий погляд двох очей, що, здається, ніколи не видавалися мені такими гарними й переповненими психікою, як у тій хвилі. На щоках горіли червоні плями. Він обізвався:

- Сьогодні не їду, Богдане, аж завтра вечором. Сьогодні викінчую все обов'язкове; прочитаю, як стане часу, ще дещо, що постановив до від'їзду переробити, й поїду. Сідай, як маєш час. - З тими словами схилив голову наново над письмами, з котрих вичитував дещо, робив нотатки й заглиблявся дальше. Однак ненадовго. За хвилину, мов на внутрішній наказ, підняв швидко голову, відгорнув з чола волосся, окинув мене блискучим поглядом, як перше, і додав поважно: - Богдане, я виїжджаю. Може, моїй матері або сестрі буде треба колись, у часі моєї неприсутності, в дечім стати помічним, я тебе прошу - заступи їм мене. Поверну, віддячусь. Одначе не жди, щоб самі тебе про те просили. Мати може ще, але Маня - ні. Брати, а також сестра, як знаєш, віддалені від нас, і лише нас трьох згорнула доля докупи назавше. Тим і прошу.

Я обіцяв, про що він просив, а відтак ще додав:

- Якби це від мене залежало, я б їх обох наярадше й сьогодні в свою хату забрав і, як свої цвіти, доглядав. Але сам знаєш, твоя сестра вагається вступити в мої давно ожидаючі кімнати, як вагалась колись переходити кладку, бо припадок зарядив, що й Богдан Олесь мав той сам замір.

- Запиши її, - відповів Нестор з теплом у голосі. - Вона, очевидно, на дещо зосередилася, наважилась навіть своєю долею, отже, нехай і доведе до кінця те, що володіє її нутром і характером. Хто знає, чи не буде воно так і ліпше. Для тебе вона через те не зміниться. Вона - ні!

- Хто знає, Несторе, - докинув я, а відтак додав: - Ти не змінишся, Несторе, ти один!

Він спер голову на ліву руку, опускаючи її незамітно взад, і заслонив очі.

- Кажеш, Богдане, я не змінюся. - Говорив так, усміхаючись, мов крізь сон, мов побачив нараз духовим зором картину в далекій будучині, а в ній і себе. - Кажеш, я не змінюся ніколи? Пожди! Коли б лише мати те за собою, що мене ще до ординарної буденщини в'яже, рабом до часу держить, а тоді побачите, тоді, може, мене дехто й не пізнає. Але, тепер, - додав і усміхнувся болісно й махнув рукою. - А оце, - сказав, не зміняючи дальше стурбованої пози, - оця подорож моя на полуднє, це також молох, що пожере мені шмат часу й становить свого роду бар'єр, котрий треба перескочити, чи як ти казав, Богдане, перше «кладку», котру Маня не хоче перейти? Я свою перейду. - І замовк.

Я піднявсь з свого місця.

- Ти зайнятий, Несторе, і я піду. Отже, завтра вечором.

- Завтра вечором, - повторив він втомлено. - А тепер іди до мами й Мані. Обі вони раді, що я їду. Але обі вони й сумні. Мені самому якось двояко на душі. - І при цих словах один кутик його вуст здригнувся нервово. - Це моя перша подорож у чужину!

- Лягай вчасно до супочинку. - упімнув я, відходячи. Він усміхнувся, махнувши, як недавно, рукою.

- Завтра в вагоні, - відповів. - Нинішня ніч належиться ще обов'язкам.