Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 63

- Добрий вечір, панно Маню! - сказав я півголосом, вітаючись ще раз. - Я не бачив вас більше чи не три дні. Але ви бліді.

- Я змерзла, - відповіла вона й підняла плечі догори, мов у тій хвилі перебігла нею дрож.

- Від чого?

- Від музики, - відповіла й уникала мого погляду. - Нестор і я, ми все мерзнемо від гарної музики. О! - додала з одушевленням. - Наталя співає чудово, саме як душа вимагає. Вона володіє своїм голосом, як чаром своєї істоти. Я не дивуюсь, - додала шепотом і оглянулась боязко, хоч у кімнаті не було, окрім нас, нікого, - що Нестор її так безгранично любить. Я також її люблю.

- За спів? - спитав я. Вона всміхнулася.

- Я не знаю. Може, й за спів. Але в кожнім разі найбільше за саму силу її особистості. Здається, і брат мій підляг тій самій потузі. А я, хоч женщина, також її поклонниця. Дивлячись у деяких хвилях на неї, я чую, як підлягаю їй. Рідко коли можу їй щось відмовити.

- Не дивіться на неї, - просив я. - Оця дівчина має для мене, мужика, щось небезпечне в своїй істоті, дарма що доказати це фактами неможливо, її усміх, котрий назвав доктор Роттер слушно по-німецьки «bizarr», [80] вражає іноді мою просту душу боляче. Не піддавайтесь їй надто.

Вона здвигнула плечима.

- Ви бачите примари в ясний день, пане Олесь. - сказала вона. - Наталю знаю я не віднині. Вона добра й гарна людина, лиш у деяких хвилях неясна мені й зачинена.

- Може, й бачу я примари, панно Маню. Але часом мені так хочеться взяти вас і вашого брата під свою мужицьку опіку перед нею, що це б, може, вас і зчудувало. Одначе. - додав я, - відтак переконуюсь, що це дарма. Ви не послухаєте мене, бо фактами я нічого вам не докажу. До того маєте ви свій аристократичний шлях, з котрого ледве чи захотіли б зійти. Наталя - це ваш контраст. Дивна річ, Маню. - тягнув я далі, - ви й брат ваш такі багаті на чуття, м'які іноді, мов шовк, а проте заразом іноді тверді й невмолимі. Що це? Вона всміхнулася.

- Й інші люди люблять, панно Маню, - говорив я далі, - й інші улягають силі особистості. Може й більше ще.

- Як брат мій і я? - спитала вона, і її очі опинилися зчудовано на мені.

- Не дивіться на мене так, Маню, неначеб я вам цими словами чинив кривду. Вона потрясла головою.

- Ви якісь чудні цього вечора, пане Олесь. Хочете випровадити мене з моєї рівноваги? Це ледве чи вам удасться. Я маю замір бути нині спокійною й доброю. Пані Міллер з самого ранку настроїла мене так.

- І гарно вчинила це, - сказав я. - А однак робите ви нині враження, мовби вам що долягало. Почуваєте себе нездоровою?

Вона заперечила головою, між тим коли кутики її вуст викривились якось болісно.

- Так і ні. Я це розумію, - сказав я. - А впевняли мене, що змерзлії з музики. Я вам не вірю, - тягнув я далі. - З вами щось скоїлося. Я не бачив вас три дні й відчуваю це. Щоднини визирав я вас, думав, що прийдете відвідати мою матір, як цього й вона сподівалася, і щоднини переконувався наново, що надіявся цього надармо. Чи шукати мені причини того в нещасливій провині моєї матері? Маню! - додав я, приступаючи до неї ближче. - Я не можу собі уявити, щоб ви, зрадивши мені оцю тайну, хотіли тим понизити нею мене й мою матір. Чи не так? - спитав я й шукав її очей, котрі консеквентне відводила від мене.

Вона потрясла головою.

- Ні! Слава богу! Я це знав. Вам не може справляти сатисфакції пониження й прикрість другого. А тепер, панно Маню, - тягнув я далі, - на підставі того, що ви хочете нині бути спокійною й доброю, я вас про одне спитаю. Чи ви будете мені помічні заподіяну вам і вашій матері кривду виправити?

Вона витріщилась перелякано на мене.

- Не дивіться на мене наново такими очима, Маню, неначеб я мав замір вчинити вам щось злого! Ви ж можете собі самі заявити, що вже через ваш неподатливий елемент не прийде нікому на думку від вас щось неможливе жадати. Я лише питаю вас, чи хочете бути мені помічні виправити заподіяну вам моєю матір'ю кривду? Вона мовчала.

- Скажіть просто «так» або «ні». Не мучте мене мовчанням, - просив я.

- Так, - відповіла вона, мов проти своєї волі, і сказавши це, відвернулася, неначе хотіла від дальшої бесіди зо мною уйти.

Тимчасом я її задержав.

- Я ще не готов, панно Маню, пождіть. Ми не маємо багато часу перед собою.

- І ви? - спитала вона.

- І я, - сказав я. - Я не можу тут нині довго задержуватись. Один з моїх найліпших товаришів, котрий задержався в подорожі до Б., нині тут, заїхав на моє спеціальне запрошення на ніч до мене й жде мене. Завтра рано він їде далі, в нього мати вмирає, і я обіцяв йому вирватись відси за годину-дві, щоб ще про дещо розмовитись з ним. Наколи б не ви й пані Міллер, котрій я так багато завдячую, ці вечірні години я б був з ним перевів нині. А ви? - опитав я.

- Ми за кілька день виїжджаємо вже зовсім. Я зчудувався.

- Як же це? Нестор говорив мені недавно, що, може, удасться йому остатись з кілька день довше понад відпустку. Здається, і йому залежить на тім, щоб проектована прогулка в «Чортовий млин» на орхідеї відбулася.

- Ми лиш і вижидаємо погоди, а скоро вона настане, прогулка відбудеться, і ми по ній хоч би і другої днини виїжджаємо. Так буде найліпше.

- Чому саме так?

- Бо таким способом віднайдемо найборше те, чого нам треба.

- Може не всі, Маню.

Вона поглянула через вікно, уникаючи мого погляду, і сказала:

- Спокою й рівноваги духу потребує кожне з нас. Ледве що вона це вимовила, як показалася голова доктора Роттера в дверях, і він попросив нас від імені доматорки [81] до чаю, його очі задержалися зчудовано на мені й дівчині. Але він не сказав ні слова, і ми удалися за ним до їдальні.

Півгодини пізніше завважив я, що Нестор вийшов на веранду, що провадила просто в сад і насамперед між смереки, щоб без сумніву поглянути надвір, чи не зміняється ніч на погоду. Якраз перед тим обговорювали саме ту тему. За ним вийшла незамітно й Маня. Наколи обоє не вернулися зараз у хату, я випросив у пані Міллер шаль і удався за дівчиною й братом. Вони стояли обіч себе. Він з закиненими на плечах руками, а вона оперта об створені двері на порозі, і гляділи мовчки в ніч! Справді. Дощ перестав падати, з-поза хмар показався місяць, і з-поміж дерев заясніли дрібним білим шутром [82] висипані стежки старого, гарно удержаного саду.

Я зблизився до них.

Вони оглянулися, зчудовані, і, побачивши мене, зробили мені між собою місце.

- Ми оглядаємо небосхил, - обізвався перший Нестор. - Маня впевняє, що від завтра настане погода, а я все не довіряю.

- Як не настане, то підождемо з тим, - обізвалася Маня. - Але я переконана, що завтрашній поранок повітає нас сонцем.

- Ви казали перше, панно Маню, що вам холодно, а тепер стоїте в холодній вогкій ночі. Ви простудитесь. - І сказавши це, я укрив шаллю легко її плечі.

Вона стягнула плечі, неначе я впровадив її в фізичний біль, і звернула своє біле лице до мене.

- Дякую, пане Олесь, - сказала, - але ми вертаємо в хату. Там у великій залі вижидають дівчата Нестора до якоїсь розпочатої гри, а я піду за ним. Чи не маєте охоти прилучитись також до неї?

- Ні, панно Маню, - відповів я, подаючись і собі за Нестором. - Я б волів послухати вашої гри на форгеп'яні за той час. Найдальше за годину я мушу вертати додому.

- О, сьогодні - ні, пане Олесь, - відповіла вона. - Я б найрадше послухала сама, коли б мені хтось щось глибоке й гарне заграв.

- Тут нема нікого, хто б так грав, як ви, - докинув я. Замість відповіді вона підняла руки, притиснувши їх до висків, та, зітхнувши глибоко, спитала:

- Підете з нами?

- Ні. В мене нема на довгу забаву часу, - сказав я поважно.

- То ходім. - сказала вона й оглянулася за мною. І не зважаючи ні на кого, ми увійшли просто до невеликого салону (між тим коли всі інші пішли в гак звану «велику залу», себто дуже обширну кімнату, в котрій, може, колись відбувалися давніми літами у завідателів лісів всякого роду забави й т. ін.), де не було нікого, і де вона сіла до фортеп'яна.