Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 56

І поставивши з тими словами білий цвіток перед Манею на стіл, сам попрощався.

«Відчуваєш, Оксанко, ти дещо за тим?

Це чудова!»

Маня розвинула з слабим усміхом шовковий папір, похилилася мовчки цілим обличчям над пишною білою квіткою.

«Чудова, дійсно одинока! - прошептала й хвилинку мов упивалася рожею. - Погляньте, пане Олесь, пані Міллер!»

Я взяла квітку в руки, подивляючи її непорочну красу, між тим коли добродій Олесь, неначе підождавши, щоб ця сцена скінчилася якнайскорше, почав нетерпеливо по хаті туди й назад проходжуватися. Налюбувавшися рожею не менше, як дівчина, я заткнула її, не надумуючись довго, дівчині позад уха в звисаючу косу. Побачивши це, добродій Олесь захмарився, як недавно, і задержався в ході.

«Чи не було б краще, пані Міллер, дати панні Обринській хоч на кілька день ще обв'язку на чоло? - обізвався, поглянувши ще завше понуро на оздобу в дівочім волоссі. - Доктор Роттер, очевидно, забув про те спімнути своїй молодшій пацієнтці. Але я, дивлячися на гострий, незагоєний цілком шрам коло її виска, не можу позбутися почуття, що, при найменшім зворушенні або напруженні реконвалесцентки, з нього мусить на чолі витиснутися кров».

«Справді, це не пошкодило б», відповіла я спокійно і, відшукавши обв'язку, я сповнила його бажання, обв'язуючи нею чоло дівчини наново.

«Моя рожа!» кликнула тут Маня з жалем, кинувшися тривожно за своєю квіткою, що, порушена незручно моєю рукою при обв'язуванні чола, скотилася саме в тій хвилі по її рамелі на долівку.

«Вона тут, їй нічого не сталося», сказав Олесь сумно і, піднявши квітку з долу, подав її назад дівчині.

«Вона така чудова й перебула бурю!» закинула Маня й похилилася наново над нею.

Пан Олесь не сказав більше нічого, але замість того поглянув на годинник і заявив мені, що мусить віддалитись конче на часок до свого помешкання, бо має там умовлятися з деякими висланими йому робітниками, що рішили відреставрувати йото ушкоджений дім. Взагалі, він буде мусив відтепер частіше віддалятися надглядати за робітниками ще й сам, бо рад би матір якнайскорше перевести до свого дому, що мусить статися перед закінченням його відпустки. В разі, - додав, не звертаючи на дівчину уваги, - коли матері було б чого під час його відсутності потрібно, то він просить мене його заступити.

Гу! Який це мужик, Оксано, цілий той Олесь, та ще й ревнивий, und das soil ein «Vollblutmensch aus einem GuB» sein? [66] Як це скінчиться?

Твоя А. Міллер».

(По довшім часі).

Я дуже давно не писав нічого й оце кидаю лиш наборзі. Будучи з нею тепер коло матері так часто в якихось майже ясно окреслених відносинах, я, здається, розумію її далеко краще й ліпше, як давніше. При ній я стаю, мов видючий. Про почування наші жодне з нас не натякає. Але я відчуваю, що її душа належить до мене. І не любов'ю, що бажала б у мені мати лиш батька для своєї дитини, а якоюсь іншою. Я б сказав, що вона становить у неї її буття. І чи це не є правдива любов женщини? Всіма нервами чую я, що вся безшелесна праця її, вся її ніжність віддана моїй матері, вона віддана через призму моєї матері - мені. Свідомо чи ні, воно так є. Одначе уста її мовчать. Між нами стоїть її неподатливий елемент, що мені вже стільки завдавав діла й мук. Він притягає, а заразом огірчує мене. Іноді я б роздавив його з ненависті. А потім заявляю сам собі, що всі літа, котрі втиснулися між нас, не змінили змісту її душі, а противно, виковали його в сильніший характер. І той її характер, неподатливий елемент у ній, він володіє мною! Її колишня молода любов, що пригадувала ледве розпочатий розквіт рожі, була тоді позбавлена тої страсті, котра несвідомо впливає на мужчину, що тягне її зійти до нього з свого п'єдесталу непорочності. Її й тепер у неї нема. Вона ще більше споважніла, зглибшала, вирівнялася, помимо своєї неподатливості, спокійна, хоч я часом чую, що цілком вона не все буває спокійна. Яка гарна!

(Пізніше).

Ходить, вештається коло моєї матері, успокоює її своїм альтовим виразистим голосом, і сама не замічає, як непомітно кладе на все, що носить наш характер, щось відмінне з своєї істоти.

- Маню! - кликнув я раз несподівано її по імені інтимно (не хотячи майже), бо це вимагала хвиля коло матері, і вразив її несподіваністю мого голосу, мов електричним ударом. Вона сполохалась, міняючи барву лиця, а я зачинив відкриту тайну в собі, як мій скарб. Тепер вона вже стережеться, а я чимраз більше клонюсь перед нею.

Доктор Роттер, той спокійний, мудрий німець, обожає її без слова. Все слідить поглядом за нею. Здається, він щось догадується. Але, що він джентльмен, не питає ні про що. Я так само мовчу. Та чи надовго стане між нами того тяжкого мовчання? Один звук більше, один погляд гарячіший, - і воно розіб'ється. Мужик має струни, а любов його мужицька - стережися, Обринська!

(Пізніше).

Оксанко!

Днина була пишна. Я сиділа коло хорої, що ослонена параваном [67] дрімала, а пан Олесь і твоя сестра, що проходжувалися недовго по городі, вернули незамітно до кімнати і, сівши оподалік від хорої, сиділи якийсь час мовчки. Чи звертали увагу на мене, я не знаю. Мені про це байдуже. Вона взяла якусь роботу до рук, а він, усівши проти неї в моїм глибокім поручевім кріслі, спер голову на руки й приглядався мовчки, як шила. В нього пишний профіль, Оксанко, і взагалі від голови до ніг поважний, темний, як та смерека. Гарний мужчина.

Сидять обоє проти себе, і хто б не знав, що між ними бувають іноді хвилі бурливі й гарячі, мов грань, - думав би, це якась, бог зна яка, миролюбна пара.

«Ви змінилися, панно Маню», обзивається він холодним півголосом, щоб не збудити засипляючу матір. У м'яких звуках, за винятком першого вечора, він взагалі до неї тепер не говорить. Ніби провадить розпочату (може, в городі) розмову.

«Бути може, - відповідає вона спокійно своїм симпатичним голосом, - але без впливу одиниць, що бувають іноді й несвідомо керманичами нашого життя й наших учинків. Однак самою вдачею я не змінилася, хіба що, може, тут і там змінила в деякім напрямі свої погляди, затвердла більше в своїх постановлениях; розгірчилась, може, проти духу й часу життя».

«Матеріалістичного?» спитав він з притиском, мов збудився нараз з якої глибокої задуми й відразу відгадав її думку.

«Так. Іноді мені лячно, так, неначеб для слабіших, а може, лиш тонко відчуваючих, настає кінець, час упадку духового життя й моральних вартостей між українцями».

Він усміхнувся.

«Не бійтеся Як одні оборонці духу минуться, одні вартості переживуться, заступлять їх другі. За собою мають вони ще народ. Мужиків».

«Мужиків?» спитала вона.

«Так. І таких, як і я».

Вона похитала головою.

«Ви невільник. Ви ще не розбили в собі матеріалістичного духу, потребуєте ще самі для піддержання свого «я» потвердження вашого окружения; себто патенту знадвору».

«Отже, на вашу думку я - матеріаліст? - спитав він. - Я ж також уже «нарушений» тим духом, як каже доктор Роттер, «aus der Hohenluft» [68] і не з первісної руки».

Вона так само заперечила.

«Ні?»

«Ні, пане Олесь!»

Була б, може, дещо доповіла, одначе двері недалеко них створилися й тихо, мов на шовкових підошвах, увійшов Нестор. Він приступив до сестри. Вона опустила руки з шитвом на коліна і, здається, всім теплом своєї гарної душі звернулася допитливим поглядом до брата:

«Що там, Несторе? - спитала. - Потребуєш мене? Я прийду. Ми вже вижидаємо лише доктора Роттера, що обіцявся передучора, від'їжджаючи кудись, зайти вже сьогодні в оцій порі сюди, а тому і я тут».