Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 30

- Що? Хто?

- Вона. Маня Обринська направо з Нестором. Наліво, від неї панство Маріяни ще з якоюсь. Бач, як гордо розсілася компанія в передніх фотелях.

Я, не дослухуючи її послідніх слів, почав у вказанім місці уважно роздивлятись.

- Не знаю, не виджу, - відшепнув я матері нетерпливо і сперся знов у кріслі, звертаючися всею душею до музики.

- Богдане! - чую через якусь хвилину майже приказуюче. - Таже глянь!

Я здвигнув плечима й поглянув знов по передніх рядах гостей.

- Не виджу їх, - прошептав. - То хтось, бог знає хто, а вам привиджуються вони.

- Пізнавай по тім, - почала мати об'яснювати шепотом, - її брат, бо це він, обняв рукою її крісло за плечима. Гадає, певно, що в себе дома так розложився, дивись-бо!

Тон матері, хоч і в якім поважнім настрої знаходився я, тепер отверезив мене в одній хвилі до того, що я, слідячи наново в указану сторону й місце, мов подвійними очима, нараз відгадав і доглянув їх. Справді. Нестор, заглибившися, як музика, очевидно всею душею в пориваючу, незрівняно гарну гру майстра, простягнув і уклав, забувшися, праву руку поза плечі найближчої своєї сусідки на фотель і так, мов закаменівши під властю звуків, сидів і не рухався. Я дивився пильно, з напруженням на нього й на його сусідку. Вона так само, як і він, здавалось, не бачила й не чула нічого. Крім одної музики.

І вже я не спускав з них ока. Чи була це справді вона? Не знав ще напевно.

Мене приковувала передусім Нестерова рука з білого манжета, тонка рука інтелекту, що лежала так певно й спокійно на спині фотелю, мов охороняючи свою сусідку, а заразом і відмежовуючи її від усього окружаючого її світу. Ще я не знав, хто та його сусідка. Вона, як казав я вже, мов потонула на все в силу тонів, що розпливалися з-під тонкого смика й білих пальців артиста. І чи була це справді вона, колишня Маня? Чи, може, якась інша, якась вона, Нестерова?

Я не знав.

Я дививсь на пишно сформовану голову молодого мислителя, котру не раз мовчки подивляв, і на голову тої його сусідки. Ба ні, тепер я вже просто гіпнотизував їх. Мусять обернутись, одно по другім, мусять оглянутися. І я вже почав денервуватися; не мав спокою. «Несторе!»

І справді! Артист ще грав недовго і, мов вдоволяючи моє тайне бажання - побачити обличчя Несторової сусідки, закінчив найніжнішими звуками свою гру. В залі настала через хвильку глибока тишина. Здавалось, усі душі поширилися, потонули несвідомо в світ звуків і не мали змоги завернутись.

Нараз по хвилях найглибшого пориву й подиву оплески шаленого захвату й грімкі оклики: «славно!» І знов оплески й оклики одушевления, просьби, щоб артист повторив гру. Але він, вклонившись, відійшов і не з'являвся більше. Тоді публіка почала з місць гурмою рухатись. У тій хвилі поглянув я за ними, - і в тій же самій хвилі обернувся Нестор, мов покликаний моїм внутрішнім бажанням і поглядом просто на мене. Блідий, з зворушення музикою, і з очима, що палали надземним ще вогнем, він, очевидно, не бачив мене, а лиш дивився, будучи думками в іншім світі. Він піднявся. В тій хвилі за ним обернулася й сусідка його обернулася, - і я поглянув у її лице. Біле-біліське, як сніг, а очі, як і брата, упоєні музикою - не бачили нікого, а найменше мене. Ті молоді, з природи чудові, пишні зорі, що зводили мене свого часу з розуму! Я, як на привид, витріщився на неї.

Чи справді лежав між нами час? Лежало 10 - 12 років? У тій хвилі я цього не знав. Не знав, але зате я знав і відчув лише одно, що це - вона, і що я ніколи, ніколи не забував її.

Вона!

Цілком як давно, ніжна, «укінчена» краса. А проте чудова, і лиш біля ніжних уст устелилась легка лінія втоми.

Вона не бачила мене. Відвернулася до брата і, звертаючися до своїх сусідів, котрим, очевидно, товаришила з братом почали одне по другім за прочими гістьми поволі до гардеробних дверей висуватися.

- Чи ти бачив? - шептала отверезуючим голосом моя мати.

Я не відповідав.

- Не змінилася, Богдане!

- Так щось, - сказав я напомацки й слідив дальше за ними очима.

- Та бо ти, Богдане, так мене за собою волочиш, неначеб я була якась плахта, а не жива людина, - гнівалася маги, здержуючися, між тим коли я, не хотячи їх з очей вгубити, тиснувся вперед за уходячими, щоб їх як бодай не здогонити, то щонайменше хоч ще раз побачити

Кілька хвиль пізніше в гардеробі, в віддаленні, може, яких шість кроків, я стояв проти неї й дивився на неї.

Кругом нас інші гості, котрі всі з поспіхом одягалися. Вона стояла перед молодою панною Маріян, колишньою ученицею своєю, і з любов'ю старшої сестри защіпляла їй коло шиї якесь легеньке боа і щось у неї вмовляла. Між тим її брат якійсь другій молодій дамі, що, очевидно, також до їх товариства належала, помагав одягатися. Я дивився на неї. Це вона була, не мрія якась, а вона. Виросла ще! Легка, біла газова намітка вкривала її голову з темнорусявим волоссям; очі були вниз спущені, а вуста говорили щось живо до молодої дівчини. І так я придивлявся їй. Так. Це були ще ті самі чисті, непорочні вуста, на котрих, я це відчував, спочивав лиш мій один поцілунок. Мій один!! Маню!

В тій хвилі підняла вона свої очі, і їх погляд упав просто на мене.

Не знаю. Чи вже я так сильно змінився, що вона мого вигляду так сполохалась, чи що інше, бо, витріщаючися кілька секунд мов безтямки на мене, а між нами стояли чужі люди, вона нараз відвернулася і, взявши свою товаришку під руку, пішла спішним кроком за братом і панством Маріянами, оглянувшися ще раз за мною, мов у бажанні переконатись, чи бачила вона справді колишнього адоратора [36] свого, чи з'явився, може, якийсь фантом [37] перед її очима.

Я не слідив більше за ними й не старався більше здоганяти їх. А став нараз цілком спокійний. Моя мати, всунувши свою руку під моє рам'я, держала мене так сильно за руку, що я, вдоволяючи машинально її волю, ішов мовчки її кроком ураз з нею, не отворяючи ні на слово своїх уст, поки не вийшли ми поволі за другими з набитого, ясно освітленого коридора на вулицю.

Надворі віяв вітер, заносив потрохи сніжиною. Мати мовчала, себто не допитувалася в мене про неї. А я сам споважнів.

- Бачив-єсь Обринських? - перебила все ж таки нараз несподівано мовчання, наперекір моєму що лиш відчутому бажанню: мовчати.

- Так що ж там, бачив, - відповів сухо.

- Вона не змінилася. Або, може, була й добре напудрована й позакривала зморшки.

- Може й так, мамо. Але що це може нас обходити, мамо, чи хтось там вживає косметики чи ні. Ми також не помолоділи за той час, відколи з гір переселилися. Крім того, вона не проводила своїх літ марно. Знаю з певного джерела, що працювала пильно й багато.

- Так? - зчудувалася мати й на хвилину вмовкла. - Цікава я, з чого тепер властиво живуть. Треба буде Дори спитатись. Вона буде знати.

- Не конче. В мене ліпше джерело, мамо. В мене джерело сам її брат. Він же прецінь був кілька разів у мене.

- Ага, ти споминав раз, - закинула мати з легкою зневажливістю в голосі.

- Ні, не лише в бюро, а в нашій хаті, мамо.

- Справді?

- Так, мамо. Якщо я вам про те не згадував, то в тім лиш ваша власна вина. Ви ніколи не любили Обринських. Тепер бачуся з колишнім малим Нестором, а тепер дуже поважним молодим чоловіком і урядовцем від час до часу в уряді, де нас зводять часом урядові справи, але також тут і там на інших місцях, між іншим, у міськім паркові.

- І що ж, як там, побирає він уже яку платню?

- Побирає, як це цікавить вас знати. Поки що вона ще в нього невелика, але зате будучність, оскільки чув я від його шефа, жде його блискуча. Чую, він дуже відзначається від своїх ровесників-колег своїми здібностями й знанням.

- Ого!

- Так воно і є, мамо. Малим хлопчиною відрізнявся від інших хтопців. Здатний, а скромний. Це для мене його найсимпатичніша прикмета, а є в нього й інші прегарні.