Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 26

Але Нестор, може, не прийде. З його істоти било стільки повздержливості й того, що вона назвала слушно «самітністю й дивацтвом», що я був майже певен, що він не прийде, й успокоївся.

І він не приходив.

Сам я обхопив всею душею цього молодця, в котрому відчував я якусь будучу поважну силу, відчув чистоту й непорочність душі його, хоч молодого ще, але майже укінченого вже характеру. Він починав те зреалізовувати, що колись заповідав малий Нестор своїм поступуванням й почуванням. Я залюбився в нім, мов молодець у молодій дівчині.

А вона? Що виробилось з неї? Чи її судьба вже готова?

Він, Нестор, став, перейшовши школи, мов чистилища, якимсь дозрілим. А вона? Які здобутки в неї за всі ті часи, що ми бачились? Га! Хотів би я станути перед нею й помірятись з нею в чім-то. Хотів би! Але вони обоє несвідомо любов'ю своєю зв'язалися проти мене. Зв'язались нерозривно.

Три роки минуло з того часу, а півроку, як живу я вже в столиці урядовцем гарного рангу - звідки правдоподібно не рушуся.

Про Обринських, як і давно, не зачуваю нічого особливого, хоч раз здибав Василька гарним елегантним офіцером, а разів кілька й брата його молодшого, Нестора. Посліднього я вже здалека пізнавав. Високий і тонкий ростом, ішов рівно з трохи піднятою головою й легко примруженими очима, як це бачимо іноді в деяких короткозорих. Чи був уже й він короткозорий? Я не знав; чув однак, що він з незвичайною повагою віддається своїм студіям. Минаючи й пізнаючи мене, він неначе вертав думками з іншого світу й усміхався. О, який милий був той усміх для тих, котрі його ближче знали. Скільки тепла крилось у тім усміху. Скільки щирої скромної ввічливості! Одначе лиш на недовгі хвилини ставав до розмови, в котрих відповідав на мої запитання або ставив їх сам, і то лиш дотично мого або моєї матері поводження. Відтак відходив спішно, залишаючи мені по собі на спогад в уяві вид свого гарного білого чола, очі й усміх своєї чистої душі.

(Майже рік пізніше).

Нестор був уже по штатських [31] іспитах і вже початкуючий урядовець, як застукав одного разу до моїх дверей. За кілька день мала відбутися його промоція, й він був би рад бачити між іншими запрошеними гістьми й мене. На превеликий жаль мій, я мусив йому за запросини до врочистої церемонії подякувати. Службові обов'язки не дозволяли мені саме в той день віддалятися з уряду, хоч і як радо був би я сповнив його бажання. Він виглядав вдоволено і впевняв мене, що для нього не буде кращої хвилі, як оця, в котрій його старенька ідеальна мати і його сестри будуть при тій церемонії присутні, особливо - мати.

- А тепер що? - спитав я його, як колись, коли довідався, що мав уже нижчі школи за собою. - Відбудете яку подорож?

Він похитав головою.

- Борюся з собою. Маня й мати намовляють виїхати з ними в гори в колишню батьківщину, щоб, як кажуть, відпочив я з науки трохи, а я не рішився ще. Будучи раз у розумовім розмаху, я б волів залишитись за той час удома й забратися до дальшої праці. В мене, окрім обов'язкової поважної науки, що ще не один рік моєї свободи й волі поглине, є ще багато й іншого діла, поминувши урядову працю й дорогий мій інструмент. Але, зрештою, - додав і якось любо усміхнувся, мов усміхнувся до своєї душі тайком, у котрій спочивала лиш йому знана тайна, - ще не знаю. Відколи ми з гір випровадились, я пробував там лиш один раз літом, а й то коротко, дарма, що не один раз, тут уже, бажалося кинутись у траву під смереки, простягнутись і глядіти, випочиваючи, за хмаринками на синьому небосхилі.

Мати, - говорив між іншим на моє запитання про стан її фізичних сил, - занепадала іноді на здоров'ї, а Маня вже від півроку вдома. І так вони живуть. Тихим, мало відмінним життям, хіба що часами зайдуть до театру або на більші концерти. Знайомих у них небагато, бо Маня числиться з часом, як і він, дає тут і там у ліпших домах лекції на фортеп'яні й найрадше заходить до своїх давніх хлібодавців, панства Маріянів, що від часу, як пані Маріян перебула тяжку хоробу, а він, добродій Маріян, пішов на пенсію, переселились з одніською донькою також у столицю.

- Отже, сестра ваша таки не рішились вийти заміж? - запитав я.

- Навпаки, була заручена.

- Справді? - спитав я, чомусь немило вражений, неначе соромивсь, що сам остався без пари.

- Так. Але по чотирьох тижнях зірвала заручини, мотивуючи своє поступування, що не може виходити за нареченого. Від часу до часу (впевняла) огортало її таке противне чуття на згадку віддавання, що не годна була додержати слова, хоч бачила, що чоловік, за котрого мала виходити, був добрий, чесний і т. ін., і повернула йо'му точно через чотири тижні перстень, розпрощавшись з ним у найліпший спосіб. Зачувши це, я в душі неначе чого-то зрадів. Але якщо читач думає, що це була радість, що вона, та колишня моя любов, зірвала заручини, щоб бути вільною й мені доступною, - то він помиляється. В мені заворушилась радість колись відкиненого поклонника, що був собі того свідомий, що перед ним стояв світ жіночий, що вижидав його вибору, а котрий її тепер не хоче. І тепер вона осталась - незамужньою.

- Як держиться ваша сестра? - вирвалось мені мимоволі з уст. (їй десь тепер мусило бути двадцять сім років!)

- О, дуже гарно! Зрештою, я не знаю, якою б вона вам видалася. Мені представляється Маня все дуже гарною. - І сказавши це, він усміхнувсь знов молодечим своїм усміхом. - Колись, може, побачите її, - закинув байдужно. І з тими словами підгорнув, завше ще опаленими руками, волосся з ясного чола, не запрошуючи колишнього свого «товариша» ні одним словом зайти до їх скромної, але, як відчув я з його попередніх слів, інтелігентним духом перейнятої хати, що мене подразнило.

- Мешкаєте далеко? - спитав я байдужно.

- О, ні, - відповів і назвав улицю, що хоч і не була надто віддалена від тієї, де жив я з своєю матір'ю, але числилась до побічних і тягнулась чи не між самими городами заможніших жителів і нагадувала своєю тишиною кусень провінції.

- Там мешкаєте ви гарно? - закинув я з потайним порішенням у душі при найближчій відповідній хвилі зайти проходом у затишну вулицю й поглянути на те мешкання, де проживали.

- Гарно й спокійно, - відповів він, - я дуже радий, що дістав те помешкання. Мати має гарне повітря; Маня не чує гуркіт возів при гранні, а я, як впевняє мене мій господар хати, німець, став своїм до пізньої ночі освітленим вікном для цілого сусідства просвічуючою вежею.

- А ви працюєте й ночами? - спитав я.

- Так, - відповів журливо. - Вднину нема коли. Уряд пожирає більшу часть днини. Ніччю можу найбільше вглиблятися в науку, музику й писання, і з тим мушу миритися, поки не покінчу та не вийду на шлях свободи, щоб відтак, окрім урядової праці, віддатись або виключно праці для нашої суспільності, або дорогій мені музиці.

- Може, що пишете? - спитав я. - Поважний який твір?

- О, тепер ще ні. Щось подібне находиться поки що ще в стані ферментації на дні душі. Те, що я пишу - це все для наших селян, що, зайшовши до нашого уряду й опинившись перед урядовцем русином, розкладають йому зараз усі свої жалі й бажання, просять о пораду й поміч. Тож я, що можу, роблю для них, помагаю в тім чи іншім ділі. Це моя тайна, про котру я нікому досі не споминав, бо воно псувало б мою радість. А що мені на всю працю нестає вднину часу, я сягаю за ночами; через що придбав собі власне в господаря назву: Leucht-turm; [32] ба старенька жінка його, привикша до того, що в моїй кімнаті допізна видно світло, впевняла мене одного разу, що засипає лиш тоді спокійно, коли, обійшовши вперед своє обійстя, бачить мене схиленого над книжками, себто бачить моє вікно освітлене, лягає спокійно до спочинку, бо каже: «Wenn, auch alles schlaft, unser Leuchtturm wacht». Вечорами концертуємо з Манею. Вона на фортеп'яні, я на челло. [33] І ці хвилі - це наша наймиліша нагорода за всі наші денні труди; тимчасом наша добра мати сидить у своїм старосвітськім кріслі, плете панчоху і, прислухуючись, згадує наші дитинні колись вчинки, опісля нам про них говорить, або як ні, порається коло самовара, лагодить нам чай. Але, - докінчив, неначе опам'ятовуючися з своїх слів і навертаючи до давньої теми, - я цього літа, може, й вирвуся на кілька тижнів і поїду з матір'ю й Манею в гори, щоб послухати шуму смерек і поглянути на той дім і сад, де я колись розпочав думати й пережив свій найкращий, а то дитинний, вік.