Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 13

- Що тобі, Несторко? Ти задачу хотів? Ходи, я поможу. Ось сядемо собі там під деревом на лавку перед столиком, і я покажу тобі.

Та тут він заперечив головою.

- Не задачу. - сказав він, і нараз несподівано усміхнувся. - Не задачу, пане Олесь, але ось що. - І сказавши це, він витяг спішно малесенький нотес [20] з бічної своєї грудної кишені й показав. - Маня привезла, - сказав щасливим поглядом. - Ще як приїхала, і я приніс вам показати. Досі був дощ, вас не було в городі, і я тому сьогодні прийшов, не хотів довше ждати. Але не по цвіти, - впевняв з вибухаючою враженою амбіцією. - Ми маємо свої. І Маня також привезла великий букет від пана Янка.

Я усміхнувсь насилу.

- Так, так, - відповів я, змішаний. - Гарний нотес, - погладив хлопчину, що так довірливо притуливсь до мене, а відтак з раптовим бажанням остатись на самоті сказав: - А тепер іди, щоб тебе вдома не шукали. Ми ще побачимось. Чи ти скажеш твоїй сестрі, що був у мене? - спитав я й відвернувсь, щоб малий, що не відвертав своїх очей від мене, не бачив, як я в цій хвилі почервонів.

Малий надумався.

- Я запишу в денник, що був у вас, а вона як схоче, то нехай собі читає.

І сказавши це, не прощаючися зі мною, він спішно відійшов.

Я залишився в городі. Був надто несподіваною й немилою сценою зворушений, щоб міг спокійно вернутися в хату. Хвилювався матір'ю, її невимовним, незрозумілим мені пересудом і - заразом радувався відомістю, що вже вона повернула. До того, між одним і другим вертілись заодно слова малого, що привезла з собою і букет, і не давали спокою та викликували біль у душі.

«Від нього, від нього. - обзивалось раз у раз у серці. - А далі: чи не має та моя мати, що іноді жорстокістю своєю пригадує вовчицю, слушності? Матері - віщунки, і з їх почуттям не годен ніхто рівнятися. Він вивчив її їздити, виправив на дорогу з цвітами, - чим ще те все доповниться? Гм! Та зрештою, що я за безголовий, що собі тим голову сушу? Погано на душі, ну, то й погано; а пониження, здається, чи не найпідліше з почувань. Гречкосій якийсь, не будучи, може, й ніякою особистістю, витиснув з серця молодої, як здавалось, по вдачі значнішої поступової дівчини - інтелігента. Але, ага, правда! Фізична сила відіграє також свою роль в людськім житті; забирає в полон, побіджаючи якимсь несвідомим гіпнозом. Отже, бути може, що в тих спільних прогулках верхом по лісах і полях розвинулося щось, що не далося зігнорувати, і не раз уже навіть у значних мужчин і жінок рішило долю. Отже, чого я роздивувався? Яке право мені до неї, а радше до них мішатися? Ет, божевільний я, що бог знає куди думками поринав, стріляв, мріяв, жив якимсь життям поза межею реального життя, між тим коли тут відогралась цілком звичайна історія. Моя мати мудра. Недармо про неї говорять, що вона повинна замість мого батька ставати на казальницю й проповідувати».

Так.

Моя мати мудра. Ет! - Я махнув рукою й зайшов, перебравши уста в усміх і посвистуючи, в хату.

Проти мене вийшла мати.

- Не маєш охоти виїхати з нами (себто з нею й Дороюо К.» що перебувала вже в нас) поглянути, що діється з нашим сіном в С.? - Вона спитала голосом рівним і в тій хвилі таким спокійним, неначеб лиш я один був тим, що лиш щонедавно хвилювався. - Поки сонце зайде, - додала, - вернемо. Я хочу переконатися, чи пообертали робітники ввесь покіс, як наказала я. Але ти мусив би цим разом сам кіньми поводити, бо я вислала і фірмана з дому, щоб помагав при роботі.

- Добре. Нехай і так, - відповів я і був у душі тій нагоді рад, що міг зараз себе чимось зайняти й не потребував тепер до нікого говорити.

Я запряг з поміччю малого хлопчика коні, і ми виїхали. Мати сіла ззаду сама, а Дора, кузинка моя, що любила все на козлі обіч мене сидіти, коло мене, й ми поїхали. Минаючи попри Обринських, я глянув туди й побачив, що заїзна брама від дороги була відчинена, і малий Нестор стояв з батогом у руках, мов когось визирав. Побачивши мене, він щось кликнув до мене й показав у сторону, куди ми саме їхали. Я не зрозумів його.

- Оцей малий такий інтимний з тобою? - спитала кузинка ущипливо.

- Так. Це чудовий хлопчина.

- Що кликав він? - допитувала вона.

- Не знаю, - відповів я сухо б затяв коні. Коні наші були бистрі й швидкі, і ми скоро виїхали за місто. Погода була чудова, і їзда за недовгий час успокоїла мене. Я перестав думати про недавню сцену, а задержувався думками більше про дівчину, що по довшій неприсутності вернула, врешті, додому. Коли, властиво, вернула, що я досі не бачив її? І якою вернула? Свобідна ще? Чи вже як власність того, що вивчив її верхом їздити, передав цвіти на дорогу! А тепер, думав я далі, коли й як ми побачимось? Ми ж майже вороже розстались. Вглибившись про неї думками й концентруючись одиноко перед собою на коні, я їхав, так задуманий, довший час їхав, та ось нараз порушила мене гарна Дора легко ліктем, і я зчудовано поглянув на неї.

- Дивись направо! - кликнула вона півгалосом до мене.

Я глянув.

Недалеко перед нами з вузької одної бічної вулиці, що вела глибше в гори, в ліс, виїхала проти нас на коні Маня. Їхала кроком. Минаючи попри нас, вона спаленіла і, кланяючись з ушануванням перед моєю матір'ю, вдарила коня й майнула далі. Яка гарна була в тій хвилі! Одначе її очі, ті молоді чудові очі, що кермували мною, випивали несвідомо спокій з душі, то знов викликували біль у ній, - чому не бачили мене?

Була надто змішана несподіваною стрічею?

Не знаю.

Я відчув лиш, як мені відступила вся кров з лиця, як мені серце холодом обняло, - і я мов цілий сам похолодів. Дора уносилась словами про гарну амазонку, звертаючися раз по раз до мене й позад себе до матері, а я мовчав, мов камінь. Коли вернули ми додому, і проти нас вийшов мій батько, було перше, про що заговорила моя кузина, що ми здибали «амазонку». Батько не чудувався.

- Я ж її бачив уже разів кілька, - відповів байдужне.

- Справді? - скликнула вона.

- І як ще! Кілька разів уже. Я йшов до церкви, а вона вже звідкись вертала, навіть у дощ. Видко, встає раніше, як ти, міська панно!

- Я з нею познайомлюсь, Богдане! - звернулась вона до мене. - Добре, що вернула!

- Як хочеш, - відповів я лаконічно і, знявши з голови капелюх, відкинув його на стіл. Я кинувсь, втомлений, у крісло.

- Ти втомився? - спитала мене мати, стурбовано окинувши мене довгим бадаючим поглядом.

- Трохи.

- Коні гострі, їх треба сильно держати, - додав батько. - Ти зарідко правиш тепер ними.

- Справді! - відповів я, як перше, і з тим вставши, віддалився з кімнати.

Сонату заграйте мені, потужну, пориваючу сонату Бетховена, щоб я в ній пірнув, і себе, і всіх забув.

Нині щось про свого батька й матір.

Мій батько, широка мужицька вдача, потайний алкоголік, що протрачує періодично грубі суми в картах. Одначе, щоб це перед своєю совістю й своїми парафіянами залагодити, скуповує невеличкими шматками землю, переплачуючи їх часто вдвоє, і віддає за незначну суму тим парафіянам в оренду. Згодом довело таке його поступування й життя, як і подібні тому інші вчинки, до того, що коли б не велика тверезість і оглядність матері, було б те все довело нас до злиднів. Помимо того, було йому, як упевняв нас тепер, з тим лихом у житті добре.

- Своє життя й працю ділю, - говорив він, - на дві частини. Одну - для себе, а другу - для парафіян, котрі мають до свого душпастиря перше право. З вами (себто зі мною й матір'ю) я мало маю спільного. Цей опришок (вказуючи на мене) буде завтра соромитись свого батька, бо він мужик з роду, дарма що батько дав би й душу за нього, а мати, - додав, усміхаючись сумно, - з свого панотця давно вже невдоволена. Отже, краще не лізти нам обопільне в нашу капусту. Головна річ, щоб все-таки щось робити. Будь воно «панське», будь «Іванське», лиш без праці не оставай. Я з собою в рівновазі, а ви як хочете!