Некультурна - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 3

- Та відтак! Вдівець не чоловік? Ну,- додала вкінці,- вийшла, але така була вже воля божа і судільниць!

- А ваша ні? - подразнила її пані.

- Або я знаю? От зійшлися з противних сторін світу, щоби таки тутки побратися. Він чоловік сороклітній, і я тоді дев'ятнадцятилітня дівчина. Мала щастя, та й вже. Його не кождий має, інше то таке безщасне, що обходи його здалека, щоб не перейшло на тебе. В мене воно було, змалку було вже.

- Про ваше щастя ви мені ніколи не говорили, Параско,- каже пані, усміхаючись.

- Не розказувала, бо не питали.

- Ну, то закуріть собі, а руки най спічнуть трохи. Я буду слухати...

- Говорити не велике діло! - відповіла байдужно, а відтак набила свою коротку люльку, пакала довший час мовчки, заким тютюн не запалився, і стала оповідати. Жила від дев'ятого року свого життя у своєї нанашки. [4] Наймалася в своїм селі і на службу, а що роботи не боялася ніколи, було їй всюди добре. В п'ятнадцятім році поховала родичів. Її батько був великий майстер - будував церкви, а цілий її рід славний. Два сини одного її вуйка були таки дуже славні. Файні були оба і все разом держалися. Оба витесували з дерева скрипки, сідла, баклаги; а одного разу пішли оба в ліс рубати дерево; дерево зломилося і убило обох. Убило на місці. Їх і поховали разом в одну яму... А один знов, вуйкового сина син, Андрій йому на ім'я, і вона йому тітка,- той вже найславніший зі всіх. Дещо з того, що він витесував, забрав цісарський син. З такого роду вона, і не з буковинських гуцулів.

- Одної днини,- оповідала,- казала мені нанашка, аби в велике пущення - саме з неділі на понеділок - покласти всі тоті речі, що носиться того дня, т. є. в неділю - під подушку, і що той, що богом суджений, прийде в сні.

Я так зробила.

Все, що мала, носила того дня на собі, уклала під подушку і лягла спати.

І снилося мені.

Сниться мені, що іду на гору з бесагами, [5] в бесагах сіно. Іду високою горою в траві по пояс в ліс, а ліс сухий. Висохлий такий до найменшої галузки, аж порудів. Смутно так, тихо... Роздивлююся,- а передо мною взялася звідкись брама. З неї виходить чоловік, ні старий ні молодий, і несе місяць в руках, викручує ним. Став передо мною і поклав мені руки на голову та й каже: «Дитино моя! яку гадку маєш, таку май. Будеш іти сім миль і сім годин - найдеш свого судженого!» Та й щез! Се снилося мені. І минув собі час. Я не сиділа. Робила і служила, гарувала, бо була сила. Гей, що за сила була в мене! Живу собі, що мені за біда! Лиш на однім місці не могла довго бути. Все мене кудись тягне; все я десь би ішла; до Буковини заманило мене іти. Аякже, до Буковини на роботу, до сіна. Літом прошу сестру Теклю іти туди зо мною - вона не хоче. Найметься де-небудь і там вже чипить, [6] мов приросла. Але я все мала на думці іти до Буковини, так присудили вже мені судільниці.

Та й пішла.

Насилу намовила сестру та й пішла з другими гуцулами на покоси до Вижниці, до Іспаса. Туди приїхав Гаврісан з тутейших гір, з Брязої, заможний волох, газда, що надзирав над граждами [7] і полонинами пана Куби, і гай - намовляти нас всіх, скільки нас там було, до роботи до панського сіна, до Буковини, до Брязої. Підо мною горить земля, щоб іти. Одні кажуть, що підуть, другі, що не підуть, треті міркують, сестра моя не хоче. А я... ей боже! ішла би таки, як стою - вірите чи ні?

Звернувся Гаврісан до мене та й змірив мене від голови до ніг.

- А ти, мой?

- Піду! - кажу.

- Добре!

Всі, що згодилися їхати з ним - поїхали таки зараз другого дня, а що ні, вернули додому. Сестра моя вернула з ними, але пізніше злюбила тут.

Робимо ми коло сіна далеко в горах, косимо, громадимо, складаємо, дехто копиці, дехто стоги; тут складала я сама стоги, що Гаврісан рот роззявлював! Коло других стогів по два люда,- я коло свого сама. Гей, що була я жвава! Сонце пече, землю розтопити хоче... очей годі на небо звернути, так б'є з нього спека, а в мене руки не в'януть. Кров з тварі [8] туй-туй трісне, так розгріваюся, але не перестаю, доки не скінчу. Пан Куба над'їде - все верхом приходив - пустить коня пасти, а сам розкинеться край лісу або на землю під який стіг в холод, кине капелюх з голови та й дивиться на мене. Коло нікого не стояв він так довго, як коло мене! Відтак витягне свій тютюн, подасть і - «закури собі, Параско!».

Я курю - та й балакаємо. Він питає, а я відповідаю. Добрий був пан, він любив, як я сміялася!

По роботі хочемо назад додому вертати, ба їдемо вже. Велика фіра, набита нашими людьми, я з ними. Пустилися в дорогу, співаємо. Аж тут жене хтось за нами на коні. Гаврісан!

- Параска най лишиться! - кричить.

- Параска назад! Пан казав...

Мусили станути.

- Іди реготатися! - дюгнув мене один парубок, що все сунувся коло мене сидіти, коли я рішилася лишитися в панських граждах.

- Заздрість тобі? - кажу йому та й розсміюся, а всі за мною. Мабуть, тріс зі злості, нім заїхав додому.

І добре було мені тут в Гаврісана.

Роботу собі свою роблю, весело мені, весело... ей боже!

- В тобі жура не любиться,- каже мені Гаврісан.

- А я в неї і не наймуся,- кажу йому.- Не вмію в тугу грати... І не навчилася до сьогоднішньої днини - вірите чи ні?..

Хто би не вірив!

З її оживлених темних очей б'є безжурність, з кождого руху, з інтонації голосу сила непригнетеного життя, гумору, а заразом - дитиняча наївність!

- Сама з себе веселію. Нічо не дошкулює мені... моцна-м, гори розсаджувала би, а тепер... Але й тепер я не дамся! Хоч мої руки тепер не ті, що були, але й тепер, якби хто прийшов... ну, най би прийшов! - Вона підняла бистрим рухом стиснений дрібний кулак і погрозила ним.

- Овва, Параско! Хтось би вашого кулака дуже боявся! - закинула пані.

- Боявся не боявся, але я не боялася б! Мій кулак знали добре всі замолоду, та й і в Гаврісана. Ніхто не міг його в мене отворити; і по два люда пробують і не можуть. Жоден парубок, жоден чоловік: я все за перстінь закладалася.

Один молодий чабан, волох, файний, моцний гаргат, [9] напосівся був отворити в мене кулак - за перстінь. Дурів,- додала зниженим голосом, усміхаючися свавільно, та й сплюнула.- «Отвориш ти його в мене тогди, як курка запіє»,- кажу йому; а він лиш сказав: «Гай-гай!» - і більше нічо.

Трапилося відтак, що я носила сіль до стини. Мабуть, знаєте, що то «стина»? Чабанія, де люди літують з вівцями, де їх доять і вурду і бринзу роблять. Збита з дощок колиба на якій-небудь горі на пасовиську. Збігаю я вже з гори - сама-одна, навкруги ліси, трави аж давлять... збігаю та співаю собі голосно... Нараз чую: надлітає луна голосна... і тягне «у-х!!».

Дивлюся на противну гору, де під лісом безмежна левада, на ній біліється товар, пасеться,- а з-поміж нього збігає, ніби куля, молодий чабанисько... Довге чорне волосся теліпається йому коло шиї по плечах...

Пізнав мене. Ревнув, вибачте за слово, не до вас мовлячи, як бугай,- ну, здурів...

Я помахала на нього кулаком та й в ноги.

«Біжи,- гадаю собі,- здогониш ти мене, як поскакаєш головою за мною». А він таки збіг! Я спряталася за смереки, пукаю зо сміху!

Він станув та й роздивлюється, як той вовк голодний.

- Ігі! - крикну я нараз та й виходжу з-за деревини.- Сліпаку - я тут! - Він кинувся до мене - істинний вовк.

- Тепер ти отвориш кулак,- каже він і дивиться, як нечи- стий. Іскри сипляться йому з очей, в тварі сам міниться.

- Не отворю,- кажу.

- Отвориш!

- Не отворю!

- Будем видіти!

- Будем...

Він кинувся, як бішений, на мене і відразу роздер на грудях сорочку.- Будем видіти,- сопить,- хто запіє, як курка,- і валить до землі.