Нариси - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 8

Сиділо, загорнене в найліпшій одежі й хустині, негар­не, з вибалушеними ясними оченятами, і дивилося, мов черепаха, однаково перед себе. Нагадувало також молоді, з гнізда визираючі пташенята, з голими голів­ками й майже наверх вилізаючими очима...

І спокійно між ними сиділа безжурність.

Вліті возили від часу до часу до одної великої лазні в місто мітелки із зеленого дубового листя, де діставали від сотки 2 з. р. Майже ціле літо в'язали й в'язали.

Все, що робили - робили разом. Мале зносило налагоджене дрібне пруття, а родичі в'язали його механічно, мовчки. Куди не глянути літом коло їх хатини, всюди повно мітелок. Була обтулена ними, а призьба завалена верствами предивного того багатства.

Здавалося, ціле життя їх, уся будучність крилася в зеленій дубині, що рік-річно весною відновлялася і простирала до них свої густі крислаті віти, а вони так і чіпалися за зелене гілля й майже живилися ним.

Взимі вона пряла або брала від знакомої жидівки з міста пір'я дерти. Він ходив з цимбалами по весіллях або наймався десь колись із кониною. Це останнє - рідко. Його хатина далеко від села, і люди навідувалися мало до нього Часом вивозив і вугля в місто.

Мізерно діялося зимою в них.

Майже пересипляли її. Одинокі живі сотворіння, що викликували рух коло хатини, були конина й собака. Їх треба було доглядати і з хати дозирати.

Конина вешталася цілими днями свобідно, мов добра газдиня довкола хатини, нипаючи то тут, то там за чимось коло призьби і край лісу, заглядаючи часом і в хатину крізь вікна своїми мудрими блискучими очима, а собака ворохобилась на найменший шелест дерев. Її гавкання гнало дико в понуру глибину мовчаливої дубини, лякало полохливі серни до нестями й грало довго грізною луною в тишині лісу.

Пізньою осінню припленталася до них його старенька мати, що жила літом із милостині, а зимою переживала у них, і недавно занедужала. Була поражена. Лиш одною рукою володіла. Вони дожидали її кінця, і свічка горіла коло неї майже ненастанно...

Лежала тепер сама-саміська в хаті й дожидала їх.

Вони виїхали в місто випросити трохи грошей за мітелки вперед. Треба було справити похорон, як вона вмре. Деревище [8] зладити, попа заплатити, похоронний обід подати... Випросили за тисячку мітелок 15 з. р. Звичайно діставали двадцять, але сим разом і тому що наперед, і взимі - лише стільки.

Вертали оце. Знаходилися саме в половині дороги й серед безкрайнього поля.

Погідні і вдоволені вертали. Він неначе велику добичу зробив і сповнив важку задачу. Мав стільки грошей у своїх руках! Ніколи ще стільки разом не мав, ну... але в нього мати вмирає, а може, вже і вмерла?.. Він поховає її гарно, як газді личить, щоб люди не глумилися з нього. І так все чогось підсмішкуються. Але то нічого, все буде добре. І він почув себе важним і неначе бачить ті похорони.

Бачить хоругви коло своєї хатини і багато людей з повідкриваними головами. Один чоловік тримає хрест у руках. Поза тим не бачить нічого і не вспів більше нараз подумати...

Так. Його мати вмерла. І щоб не казали, що він не похоронив свою маму. Свою рідну маму...

Віз із собою кільканадцять свічок, кусень м'яса на посмертний обід, трохи муки... і велику пляшку горілки.

Собака скавуліла коло хати голодним, жалісним голосом, хвилями зривалася, кидаючись на всі сторони несамовито, й майже уривалася на дрантивій мотузині; однак ніщо живе не з'являлося. Іншим часом дивилася неустанно на двері блискучими очима, чи не одчи-няться і чи не кине їй хто якого їдла; але вони, немов навіки, зачинилися, і вона плакала з жалю й нетерпливості.

Ціла хмара чорних ворон злетіла звідкись і позасідала на гіллі довкола хатини, наїживши скучно дрібне пір'я. Лісом гнав дикий глухий шелест... ломилося сухе гілля, мов о нього отиралося щось... а відтак наближалася ніч. Недобра, нечувана ніч.

Вихор не уставав. Зимою, як вогонь, в'ялило все, а він так і розносив собою.

Із-за лісу надлетіла біла хмара снігу й кинулася на хатину. Рвала й термосила її, добивалася й силувалася розірвати вікна або двері. Не чув її ніхто там, усередині. Вона прилітала з широкого поля і благала рятунку. Там страшне діялося...

В хаті було тихо і темно, свічка згасла.

В углах темнота стовпом зросла і стояла недвижно, а серединою хати прокинувся сумрак. На печі лежала старенька й світила чорними очима просто у вікно.

Чула все. Не могла одчинити вікна, воно було забите, а вона, лиш одною рукою й душею жива, хрестилася насилу й відповідала: «Я чую,- казала,- але не можу, вертай назад».

Хмара помчалася кудись, полишаючи за собою гробову тишину в хаті, а за хвилину прилетіла друга.

Знов те саме. Термосіння, стогін і гудіння в комині. Жмені снігу металися о вікна, а вкінці почалося дике шаління довкола хатини. Мала хоч би й розсадитися, а доступити до живої душі... Холод тиснувся жадібно коло шиб і бажав усе навіки заморозити, а вітер заохочував гострим свистом.

Через час почувся голосний лускіт, а опісля жалісний бренькіт. Зі сторони лісу відірвалося вікно й, падучи, розбилося на дрібні кусні...

На полях зле виглядало.

У повітрі нечуваний бій. Хмари снігу кидалися зміями на себе, клубилися й розбивалися завзято; інші знов металися серпанками сполохано на всі боки, розпинали широко свої крила, відпирали напір дикого вихру. Але він, сильний і розлючений, рвав їх із собою, кидав до землі, а опісля, знявши їх угору, розносив з побідним свистом по широкій рівнині.

Мала конина боролася з усієї сили в білих роях. Крок за кроком тягнула свій тягар, але дороги вже не знала, її змело - і перед нею зрівнялося нараз якесь одне широке біле море...

Її шерсть і грива одубіли. Вона йшла зі спущеною го­ловою й тяжко дихала. Чула, туй-туй упаде. Від часу до часу ставала, відсапувала, а потім, немов почувши за собою грізний кулак, рвала вперед. Вітер пер її все вбік, і коли вона вже майже подавалася, надлітали серпанки снігу і навертали нею в противну сторону. Не бачила виразно, куди йде. Дзвінки додавали їй сили. Слухала їх. Хвилями видавалися вони їй, як тоненький бренькіт мушок уліті, коли паслася краєм лісу, і вони в сяєві сонця ліниво роїлися у повітрі або докучали їй коло очей. Тоді вона майже рвалась уперед, і їй здавалося, що, прискоривши кроки, спиниться коло зеленого лісу і дрібонької ніжної трави, котру так любила спасати. Та ба! Се не було літо, се була зима, люта, як вогонь.

Грубі напоминаючі слова пролітали над нею чимраз рідше й слабше. Десь немов розліталися. Віжок, здавалось, ніхто не держав. І справді не держав. Її пан витягнув пляшку з горілкою, що віз її на похорон та посмертний обід, і розгрівались нею всі троє. Перемерзли до кості. Мали під собою лише купу лабузу і якесь лахміття. Коли виїздили з дому, було тихо в повітрі.

Вона попивала жадібно подаваний їй ним розгріваючий напиток, хукаючи раз у раз у закостенілі руки, а мале, напившись, уснуло. Він уже найдовше прилягав устами до пляшки. Опісля викрикував важким і грізним голосом на конину і часом, мов пригадував собі щось, дивився диким, переляканим поглядом перед себе. Довкола нього шаліла заметільниця, страшна, давно не чувана, і він не бачив нічого. В лице, що висував його, аби глядіти ліпше вперед, било зимними шпилечками, і очі стулювалися мимоволі. Щоки аж пекли зі студені; вух не чув уже. Кілька разів мелькнуло йому через голову: чи не взявся його блуд? Але потім успокоювався. Не може бути. Конина тота ніколи не блудила. Їздив уже нею четверту зиму. Раз сама заїхала додому, як він ще з одним чоловіком, підпивши собі трохи, позасипляли на візку. Не було й куди блудити. Полями вела лиш одна дорога; нею їздив рідко хто зимою, хіба лише літом, як на полях лежало збіжжя,- отже, нікому було з дороги уступатися. Біда лише, що розревілась завірюха, дорогу замітала. Але вона все знала, вона заїде, як треба. Все додому рвалася. Худоба все так. Лише коби студінь попустила... з зимна аж щоки розболіли... Щось пірвало його за шапку й збило з голови. Майже насилу утримав. Відтак засунув її тісно над чоло, потягнув іще раз із пляшки, подав жінці пляшку і, заховавши її опісля коло себе в ноги, закинув собі віжки на шию, руки засунув у рукави і, згорбившися вдвоє перед вітром, попав у тупу задуму й сидів недвижно.