Людина - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 3

З тої хви­ли­ни да­ва­ла во­на (рад­ни­ко­ва) йо­му при кож­дiй на­го­дi зро­зу­мi­ти, що йо­го при­сут­нiсть їй не­на­вис­на; а вiн (на­ко­ли вже йо­му над­то бу­ло) блiд, од­нак - мов­чав, чо­го во­­на нi­ко­ли зро­зу­мi­ти не мог­ла, i - з'являв­ся на­но­во…

Так зiт­ха­ла па­нi рад­ни­ко­ва не раз з гли­би­ни сер­ця, зга­ду­ючи згуб­нi хи­ме­ри своїх доньок. Мог­ла од­нак го­во­ри­ти й ду­ма­ти, що хо­тi­ла; мог­ла нев­то­ми­мо на­га­ду­ва­ти до­нь­кам гра­ни­цi жi­но­чо­го свi­тог­ля­ду, - все бу­ло на­дар­мо. Во­ни ос­та­­ва­ли­ся впер­то при своїх фар­сах i но­си­ли го­ло­ви iнак­ше, як ви­па­да­ло донькам ц. к. рад­ни­ка лi­со­во­го…

Був пiз­нiй яс­ний ве­чiр i вже по ве­ли­код­нiх свя­тах. Ма­ле мiс­теч­ко утих­ло, i ви­раз­но бу­ло чу­ти шум гiрської рi­ки, що про­рi­зу­ва­ла мiс­то. Во­но ле­жа­ло в до­ли­нi, а по обох сто­ро­нах пi­дiй­ма­лись ве­ли­ча­во го­ри - Кар­па­ти. У мряч­ну си­ня­ву спо­ви­те вер­хiв'я, ос­вi­че­не ма­гiч­ним свiт­лом мi­сяч­ним, ви­кликувало чуд­нi туж­ли­вi чут­тя в людськiй гру­дi…

З од­ної ма­лої нез­нач­ної ха­ти­ни вий­шли Оле­на i Лiєвич. Во­на до­вiр­ли­во спер­лась на йо­го ра­ме­но, i обоє звер­ну­ли в од­ну з ти­хих улиць.

- Який ни­нi чу­до­вий ве­чiр, Сте­фа­не, - про­мо­ви­ла во­на сти­ха, по­важ­но. - На­че б для те­бе бог на­ка­зав су­по­кiй, щоб ти йо­го мiг по­див­ля­ти ще вос­таннє в цi­лiй су­по­кiй­нiй кра­сi!

- З то­бою, Оле­но. Що вiн ме­нi без те­бе? Який я щас­ли­вий, що пе­ре­був з то­бою ос­тат­нiй ве­чiр. А все ж та­ки, - до­дав вiн тро­хи зго­дом, - мi­шається з сим чувст­вом важ­кий сум, ко­ли по­ду­маю, що вже завт­ра му­шу вiд'їжджа­ти вiд те­бе, i то на два ро­ки!!

Її прой­ня­ла лег­ка дрож i во­на з нер­во­вим пос­мi­хом схо­ва­ла зо­ло­тi ко­си глиб­ше пiд хуст­ку i, при­гор­нув­ши­ся бли­ж­­че до нього, мов­ча­ла…

Вiн по­хи­лив­ся впе­ред i заг­ля­нув їй в очi. Во­на ви­да­ла­ся йо­му блi­дою.

- Ти не ка­жеш, Оле­но, нi­чо­го? - пи­тав вiн сти­ха.

- Не мо­жу го­во­ри­ти, Сте­фа­не… Бу­ду то­бi пи­са­ти.

- Однак я хо­тiв би, щоб ти го­во­ри­ла. Хо­чу чу­ти твiй го­лос. Хо­чу йо­го чу­ти до ос­танньої хви­ли­ни!

- Може, то­бi зло­жи­ти при­ся­гу вiч­ної лю­бо­вi й вiр­нос­тi? - пи­та­ла во­на йо­го з ви­му­ше­ним ус­мi­хом.

- Нi. В при­ся­ги не вi­рю. Ти се знаєш. Вi­рю ли­ше в си­лу лю­бо­вi. А ти ж ме­не лю­биш… ти! - ска­зав вiн з утi­хою, з тре­­пе­щу­чим щас­тям у го­ло­сi. - Ска­жи! Я хо­тiв би ще раз се по­чу­ти!

- Люблю! - ска­за­ла во­на, май­же смi­ючись.

- З пер­шої хви­ли­ни? - пи­тав вiн у не­до­вiр­чи­вiм то­нi, а гу­чний ус­мiх про­май­нув по йо­го об­лич­чю.

- Так, Сте­фа­не, з пер­шої хви­ли­ни, ко­ли тiльки я пере­ко­налась, що ти го­во­рив прав­ду, а не так, як ба­га­то муж­чин, як вза­га­лi так ба­га­то лю­дей, не бо­яв­ся нi­ко­ли i нi­чо­го.

- А з дру­гої хви­ли­ни?

- З дру­гої… що був дiй­сно цi­лою лю­ди­ною, не дро­бив­ся в кус­ни­ки для всiх i нi­ко­го, не гнув­ся, а пря­му­вав без­гля­дно до од­но­го, до пра­вед­но­го; що за­див­лю­вав­ся на жi­нок не очи­ма ни­нiшнього бруд­но­го егоїзму, а лю­ди­ни лю­дяної…

- А з третьої, риб­чи­но?

- З третьої… ко­ли пе­ре­ко­на­лась я… ах, що! - пе­рер­ва­ла на­раз жар­тiв­ли­во. - По­що ка­за­ти? Щоб ще став зарозумi­лий­, як дру­гi, що да­лi вже не бу­дуть зна­ти, що з со­бою по­чи­на­ти, як по­во­ди­тись, яким чи­ном до­ка­зу­ва­ти, що ось то во­ни!.. Ах, як во­ни ме­нi всi збрид­ли!..

- А з чет­вер­тої?

Вона смi­яла­ся ти­хенько.

- Що не чу­ти бу­ло вiд те­бе по­мад та па­хо­щiв на ми­лю, що - "пар­дон" - не обер­тав ти се­бе в якусь мод­ну мал­пу. Вели­кий та здо­ро­вий, - жар­ту­ва­ла во­на, - сто­яв мiй "пан i ко­ро­ль" мiж блис­ку­чим, виг­лад­же­ним гур­том i не знав по­ряд­но гу­ля­ти кад­ри­ля, а ще мен­ше у вiд­по­вiд­нiй хви­лi прис­ка­ку­ва­ти до дам iз пла­щем i ру­ка­вич­ка­ми. На­че справ­дiш­нiй мос­ковський мед­вiдь!

Обоє смi­яли­ся.

- Якби то так те­бе твоя ма­ти по­чу­ла! - обiз­вав­ся вiн.

Вона здвиг­ну­ла пле­чи­ма.

- Я мов­чу, бо ме­не не пи­та­ють. На­ко­ли б спи­та­ли, ска­за­ла б прав­ду.

- Я знаю, що й ти не боїшся. То­му й вi­рю то­бi, го­луб­ко, од­­нак ме­нi до­сад­но, ко­ли зга­даю, що твоя ро­ди­на ме­не не тер­пить, їм мо­же за­баг­ну­тись при­си­лу­ва­ти те­бе, щоб ти ви­й­шла за ко­гось дру­го­го, що, по їх дум­цi, гiд­нi­ший доньки рад­ни­ка!

Вона розс­мi­ялась.

- Присилувати, Сте­фа­не? Хто мо­же ме­не при­си­лу­ва­ти? Мi­­зер­на гор­до­та моїх ро­ди­чiв? Iди ж бо: при­га­дай со­бi луч­че, що я то­бi ка­за­ла, ко­ли мо­ви­ла, що ста­ну твоєю.

- Се я доб­ре пам'ятаю, Оле­но. Ка­за­ла, мiж iн­шим, i те, що не мог­ла би-сь без лю­бо­вi нi до ко­го на­ле­жа­ти, хi­ба би-сь пе­­рес­та­ла чувст­ву­ва­ти. А то­дi, - ка­за­ла, - лю­ди­на що?

- Бачиш, Сте­фа­не? - обiз­ва­лась во­на ти­хо, - при­ро­да ка­же прав­ду, а суп­ро­ти неї йти, зна­чи­ло б те са­ме, що звер­та­ти зброю про­ти се­бе.

- Вони, мо­же, бу­дуть то­бi яку par­tie bril­lant [9] над­ста­в­ля­ти, а не що б ти хо­тi­ла! О, Оле­но, i за­лi­зо ло­миться!

- Так ти не вi­риш ме­нi, Сте­фа­не?

- Вiрю.

- Чому хо­чеш ме­не пе­ре­ко­на­ти, що мог­ла би-м за дру­го­го вий­ти?

- Бо ти та­кож лю­ди­на…

Вона вис­во­бо­ди­ла свою ру­ку з йо­го i гор­до по­вер­ну­ла го­лову.

- Ти ду­маєш, я на­ле­жу теж до тих, кот­рi упе­ред спо­кiй­но ва­жать ста­но­ви­ще i всi обс­та­ви­ни якоїсь там лю­ди­ни, все ро­з­мiр­ку­ють, а на­ко­ли все гар­но згод­жується, по­чи­на­ють лю­би­ти? Ду­маєш, що мож­на би у моїм сер­цi лю­бов штуч­но ви­п­ле­ка­ти? Сте­фа­не, - по­чу­лось тро­хи зго­дом до­кiр­ли­во, - ду­маю, що ти по­ви­нен ма­ти ни­нi для ме­не iн­шi сло­ва, а не се­бе i ме­не му­чи­ти сум­нi­ва­ми.

- Прости ме­нi, Оле­но! - про­сив вiн прист­рас­но. - Од­нак га­д­­ка, що ти мог­ла б на­ле­жа­ти до дру­го­го, а не до ме­не, до­во­­дить ме­не до краю, i я не зно­шу її прос­тої

- Успокiйся, люб­чи­ку! - про­шеп­та­ла во­на ла­гiд­но. - Вiр у мою лю­бов. Чо­му не му­чусь я, що про­тя­гом двох ро­кiв мо­гла б i то­бi iн­ша спо­до­ба­тись? Ад­же й ти лиш лю­ди­на! Те­бе в'яже ли­ше лю­бов до ме­не. Iн­ших обов'язкiв не маєш су­проти ме­не; на­шi за­ру­чи­ни - тай­на.

- Я, Оле­но, я! Зi мною рiч iн­ша. Я па­ную над обс­та­ви­на­ми й то­му мо­жу ска­за­ти, що вiд ме­не за­ле­жить моя до­ля. Жi­нка од­нак, во­на те­пер по­ли­ше­на на во­лю до­лi…

- Дiйсно, - ска­за­ла во­на з ви­му­ше­ним ус­мi­хом. - А так бу­ли б ми вже з сим i го­то­вi, i мог­ли б о чiмсь муд­рi­шiм по­говорити. Вже не­да­ле­ко до до­му, - до­да­ла ти­хим го­ло­сом.

- Нi. - I обоє за­мовк­ли.

- Але ти бу­деш час­то пи­са­ти… - пе­рер­ва­ла во­на пер­ша ти­­ши­ну.

- Буду. Бу­ду про­ва­ди­ти для те­бе днев­ник, а при кiн­цi ко­ждого мi­ся­ця по­си­ла­ти.

- Вони, мо­же, пре­цiнь ско­ро про­ми­нуть, тi два ро­ки, Сте­фане?.. - її го­лос кра­яв йо­го сер­це.

- I для чо­го б нi, сер­денько? Один рiк у В., а дру­гий, ко­ли бу­ду асис­тен­том… Не кло­по­чись, а бе­ре­жись ли­ше. Ос­та­ва­й­­ся фi­зич­но сильна, а то­дi все лег­ше пе­ре­бу­вається.

- Я бу­ду бе­рег­тись, - вiд­ка­за­ла во­на ла­гiд­но i слух­ня­но. - Я й те­пер смi­юсь мо­дi в ли­це. Але ти, Сте­фа­не, бе­ре­жись i ти… ах!

- Що, люб­ко?

Вони ста­ну­ли й спог­ля­ну­ли на се­бе. Обоє бу­ли блi­дi.

- Ми вже до­ма.

- Навiть i не зав­ва­жив, - вiд­по­вiв вiн при­дав­ле­ним голо­сом.

- I ме­нi не зда­ва­ло­ся, що так близько… З її по­бi­лi­ло­го ли­ця го­рi­ли стри­во­же­нi очi. Прис­ту­пи­ла близько до нього.

- Бувай здо­ров, Сте­фа­не! - i, вхо­пив­ши йо­го за ру­ку, си­ль­но стис­ну­ла. - Пам'ятай про ме­не… - шеп­та­ла в несказан­но­му зво­ру­шен­нi. - Чуєш? Пам'ятай!!