Людина - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 16

Було вже пiз­нiм ве­чо­ром, як гос­тi поп­ро­ща­лись. Оле­на шу­ка­ла десь у тре­тiм по­кої за яко­юсь хуст­кою, щоб про­вес­ти тро­хи над­лiс­ни­чих, ко­ли се на­раз Фельс по­явив­ся не­чу­т­­ними кро­ка­ми теж у по­кою i бi­ля неї. Во­на переходи­ла ­влас­не ко­ло вiк­на й заг­ля­ну­ла в нього.

- Яка знов ни­нi чу­до­ва нiч, - зав­ва­жи­ла сти­ха на­пiв до се­бе, на­пiв до нього.

- Гм?.. Що?..

- Настала знов чу­до­ва нiч, - пов­то­ри­ла знов пiв­го­ло­сом.

- Чому? То­му, що мi­сяць i зо­рi так яс­но свi­тять?

- Може, й то­му. Кра­су i взнес­лiсть у при­ро­дi мож­на лiп­ше вiд­чу­ти, як опи­са­ти. Не вiд­чу­ваєте ж ви то­го, па­не Фельс?

- Не знаю. В тiй хви­лi я вiд­чу­ваю що iн­шо­го.

Голос йо­го зву­чав м'яко. Во­на пог­ля­ну­ла на нього й пе­ре­ля­ка­лась, йо­го ли­це бу­ло блi­де геть аж до гус­то­го волос­ся, на­че б уся кров iз нього зник­ла. Го­лу­бi, зви­чай­но безви­разнi очi па­ла­ли га­ря­чим ог­нем, її хо­ло­дом об­ня­ло. Зна­ла на­раз, що ста­ло­ся те, до чо­го во­на стре­мi­ла i пе­ред чим те­пер са­ма зад­ро­жа­ла, - прист­расть. Хо­тi­ла поступити­ся ­да­ль­ше, од­нак якесь нез­ро­зу­мi­ле чувст­во, не­мов струя еле­к­т­ри­ч­на, пе­рей­шла вiд нього на неї, i во­на за­дер­жа­лась.

- Олено!

- Що ж?

- Я не знаю. Я…

- I я не знаю… - во­на ус­мiх­ну­лась на­си­лу.

- Оленочко!.. - пов­то­рив вiн.

- Бажаєте чо­го-не­будь?..

- Так. Се бач­те… ви…

Вiн її бо­яв­ся, її ж взя­ла ко­лиш­ня ди­ка не­тер­пе­ли­вiсть й во­на зад­ро­жа­ла на цi­лiм тi­лi.

- Iдiот! - ви­ри­ва­ло­ся на її ус­тах, од­нак во­на змов­ча­ла.

- Ви знаєте, що ви та­кi гар­нi-гар­нi…

Вiн ста­нув на­раз близько пе­ред нею, i во­на за­чу­ла вiд ньо­го ви­но; але в тiй же та­ки хви­лi, за­ки во­на змог­ла се за­в­­ва­жи­ти, пiр­вав її пал­ко до се­бе. Во­на скри­ча­ла й вi­дт­ру­ти­ла йо­го да­ле­ко на­зад, її об­ня­ла сильна, нес­ка­зан­но гли­бо­ка фi­зич­на вiд­ра­за.

- Тихо! - клик­нув вiн у сильнiм зво­ру­шен­ню. - Я вас лю­блю, Оле­но; не зав­да­вай­те ме­нi бо­лю!..

Брови йо­го стяг­ну­ли­ся грiз­но; за­ку­сив­ши до­лiш­ню гу­бу, гля­дiв на неї за­iск­ре­ни­ми очи­ма.

- Чому вiдт­ру­ти­ли ви ме­не? Я вас люб­лю, Оле­но, будьте моєю жiн­кою! - ска­зав вiн прист­рас­но.

Вона сто­яла пе­ред ним, опер­та о стi­ну, блi­да, з ши­ро­ко ство­ре­ни­ми очи­ма, з дро­жа­чи­ми нiзд­ря­ми, у важ­кiй боро­тьбi. Сильно товк­лось в гру­дях її сер­це. Но­ги дро­жа­ли пiд нею, i во­на не змог­ла уст одт­во­ри­ти.

- Олено, до­ро­га, вiд­по­вiдж­те ме­нi!

Вона мов­ча­ла.

- Чи ви втра­ти­ли мо­ву? О, ска­жiть ли­ше од­не слiв­це.

Вона лед­ве гля­ну­ла на нього, опiс­ля зак­ри­ла розпучли­вим ру­хом ли­це й зас­тог­на­ла. Вiн зсу­нув ла­гiд­но з ли­ця її ру­ки та шу­кав її очей. Во­на вiд­вер­ну­ла го­ло­ву вiд нього.

- Ви не лю­би­те ме­не? - про­шеп­тав, гли­бо­ко зво­ру­ше­ний. - Не хо­че­те бу­ти моєю жiн­кою? Не хо­че­те?

Минула ма­ла хви­ли­на, в ча­сi кот­рої чу­ти бу­ло ли­ше її ва­жкий вiд­дих.

- Коли так, то прос­тiть!

- Я хо­чу, Фельс! О, бо­же, я хо­чу, хо­чу… - вир­ва­ло­ся з її уст.

А вiн, по­чув­ши се, вже пiр­вав її в свої обiй­ми, пок­ри­вав смер­тельно блi­де її ли­це га­ря­чи­ми по­цi­лу­ями, шеп­тав при­страснi лю­бов­нi сло­ва, смi­яв­ся…

Вона мовч­ки зно­си­ла тi лю­бо­щi, й ли­ше го­ло­ва її опа­да­ла чим раз, то глиб­ше на йо­го рам'я…

Вже бу­ло пiз­но по пiв­но­чi. Мi­сяць свi­тив яс­но в кiм­на­ту обох сес­тер, а крiзь ство­ре­не вiк­но до­лi­тав iз са­ду спiв со­ловiя. А як вiн спi­вав, вис­пi­ву­вав! Да­ле­ко-да­ле­ко лу­нав нi­ж­­ний ще­бет се­ред ти­хої но­чi! Зда­ва­лось, не­мов ста­рий лiс ду­бо­вий, i ти­хе се­ло, i все, спо­ви­те в си­ня­во-срiб­не свi­тло мi­­ся­ця, при­чаїло дух та прис­лу­ху­ва­лось пiс­нi… Ли­ше ста­рий го­дин­ник iшов со­бi своїм спо­кiй­ним хо­дом, одно­ста­й­но; а йо­го од­нос­тай­не ти­кан­ня пе­ре­ри­вав хi­ба ча­сом гi­р­кий нер­во­вий плач…

- Не плач, Iрин­ко!

- Я не пла­чу…

- Пла­чеш…

- Плачеш! О, зми­луй­ся, пе­рес­тань, а то я зду­рiю?

- Менi сер­це пу­кає [45], я не мо­жу… I знов ти­хо, i знов плач, ли­ше тих­ший, роз­ри­ва­ючий сер­це.

- Iринко!

- Завернись, Оле­но!..

- Пощо? Се не ма­ло б цi­лi…

- О, бо­же, бо­же, бо­же!

- I що ж на тiм, Iрин­ко? - про­ше­по­тi­ла ско­ро Оле­на. - I я, i ти, всi дiс­та­не­мо прис­та­но­ви­ще…

Вона за­ре­го­та­лась пiв­го­ло­сом, не­на­че бо­же­вiльна, i усi­ла пря­мо в лiж­ку. Го­рi­ла, не­мов у га­ряч­цi, а за вис­ка­ми товк­лись у неї жив­чи­ки, не­мов мо­лот­ки.

- Чи ли­ше я збре­ха­ла? Чи ли­ше я од­на? Хто пи­тає про прав­ду, або про лю­бов? Вреш­тi я бу­ла мiж ва­ми найсильнi­ша, то хрест нес­ти при­па­ло ме­нi.

- В тiм не­ма для ме­не нi­чо­го по­тi­ша­ючо­го…

- Що ж хо­чеш? Я спов­ни­ла своє "зав­дан­ня". Чи ж нi?

- Дiйсно!

- Чи ж маю я те­пер пла­ка­ти?

Iрина не вiд­по­вi­да­ла.

- Се бу­ло б те­пер злишнє. Не муч ме­не бiльше, Iрин­ко! - до­да­ла глу­хим го­ло­сом, ко­ли мо­ло­да жiн­ка все ще не вти­хала. - Не бу­ди в ме­нi ко­лишньої лю­ди­ни! Мог­ло б ще все роз­пас­тись, а се ж бу­ла б ве­ли­ка дур­ни­ця!..

- Успокiйся, дур­на!! Ти не знаєш людської на­ту­ри? Не знаєш, що то "лю­ди­на"? Ха-ха-ха!

Тихо ста­ло мiж сест­ра­ми. Iрин­ка i не во­ру­ши­лась бiльше. Оле­на ле­жа­ла, не­мов у по­лум'ї, й ду­ма­ла не­ус­тан­но про нього. Не­ус­тан­но, але - нi­чо­го яс­но­го, нi­чо­го, що б ку­пи дер­жа­ло­ся. Барв­нi дум­ки, чуд­нi об­ра­зи хви­лю­ва­ли та гна­ли, не­на­че ска­же­нi, од­на за од­ною. Аж по дов­гiм ча­сi во­на зад­рi­ма­ла, їй зда­ва­лось, не­на­че б ве­ли­чез­нi, шум­ля­чi, мор­ськi хви­лi чим раз, то ближ­че i ближ­че пiд­хо­ди­ли до неї i зби­ва­лись над її го­ло­вою. Бур­нi­ли, шу­мi­ли грiз­но, а про­мiж їх шу­мом до­лi­тав го­лос­ний, мо­гу­чий, ла­ючий го­лос, що аж зем­ля зад­ри­жа­ла i чуд­нi дро­жi про­бiг­ли по її тi­лi… Її очi по­ли­ну­ли по­над хви­лi, ос­вi­че­нi чер­во­но­зо­ло­тим блис­ком. Все ближ­че до­хо­див до неї го­лос, аж до гли­би­ни ду­шi її. Се­р­це у неї би­лось, ма­ло не пук­ло. Хо­тi­ла крик­ну­ти, обiз­ва­тись, од­нак мо­ре… во­но ста­ло на­раз спо­кiй­не i глад­ке, а по йо­го зо­ло­та­вiй пло­щи­нi сту­пав муж­чи­на, ви­со­кий, вiд­важ­ний, з ся­ючим чо­лом: пря­мо пi­дiй­шов до неї i… усмi­х­ну­вся…

I не ди­ву­ва­лись во­ни, що так дов­го не ба­чи­лись. Любу­ва­лись со­бою i спе­ре­ча­лись, а мiж тим шу­мi­ло мо­ре пра­стару звiс­ну пiс­ню, пiс­ню про лю­бов. А сон­це го­рi­ло на за­хо­дi че­р­­во­ним сяєвом…

Щось у мi­сяць опiс­ля, ти­хо­го яс­но­го ве­чо­ра iшов да­ле­кою прос­то­рою то­ло­кою мо­ло­дий пас­тух за ма­лою че­ре­дою i вис­пi­ву­вав якусь туж­ли­ву, сум­ну дум­ку. Да­ле­ко лу­нав йо­го мо­ло­дий го­лос i трем­тiв у воз­ду­сi. Збли­зив­ши­ся до по­меш­кан­ня Ля­уф­ле­рiв, спi­вак за­мовк. На до­ро­зi пе­ред зiльни­ком, що роз­ло­жив­ся як­раз пе­ред фрон­то­вою стi­ною по­меш­кан­ня, на под­вiр'ї сто­яла зiб­ра­на ве­ли­ка юр­ба сi­ль­сь­ких лю­дей. Ста­ра Кат­ря хо­дить мiж ни­ми з по­важ­ним ли­­цем та фляш­кою го­рiв­ки i час­тує газ­дiв та газ­динь. Ко­ж­дим ра­зом, ко­ли по­дає ко­му на­пов­не­ну чар­ку, до­дає з по­ва­гою: "За здо­ров'я мо­ло­дих!"

Заїзна бра­ма сто­яла ши­ро­ко ство­ре­на, i вiз за во­зом за­їздив на под­вiр'я. Се ве­сiльнi гос­тi. На ве­сiл­ля Оле­ни за­прошено усiх зна­ко­мих з око­ли­цi. Фельс нас­та­вав на те, що­­би ве­сiл­ля вiд­бу­лось гуч­но, а во­на не про­ти­ви­лась то­му анi од­ним сло­веч­ком. I от по­яви­лись усi зап­ро­ше­нi. Гра­ту­лю­ють уд­ру­ге ся­ючим з утi­хи ро­ди­чам. Зай­ма­ють уро­чис­то вка­за­нi мiс­ця у свя­точ­но приб­ра­них кiм­на­тах. З голо­вою, гор­до пiд­не­се­ною, про­ход­жується ни­нi рад­ни­ко­ва по­мiж своїми гiстьми. Чуд­но: її об­гор­ну­ло щось, не­на­че б дух ко­лиш­нiх доб­рих ча­сiв… Дав­ня за­ро­зу­мi­лiсть, що мов­би да­в­но зав­мер­ла, вiд­жи­ла те­пер на­но­во в тiй при­би­тiй жi­нцi. Во­на по­да­ла лас­ка­во над­лiс­ни­чим ру­ку, а вчи­те­лiв при­­вi­та­ла ли­ше гор­дим пок­ло­ном. Зда­ва­лось, не­мов­би во­на i не про­жи­ва­ла з ни­ми нi­ко­ли у ближ­чих то­ва­риських вiд­но­си­нах. Во­ни нi­би впер­ше, i то з лас­ки, знай­шли­ся в її до­мi… Прав­да, се вiд­да­ва­ла­ся її донька… Її доньку виб­рав най­гар­нi­ший муж­чи­на з цi­лої око­ли­цi за жiн­ку… А он там, пiд дзер­ка­лом, на уб­ра­но­му квi­та­ми сто­лi ле­жа­ли да­рун­ки, кот­рi по­дiс­та­ва­ла мо­ло­да вiд рiз­них дав­нiх i но­вих зна­ко­мих. Од­нак не їх вид на­пов­няв сер­це па­нi рад­ни­ко­вої гор­дiс­тю, ма­те­ринським за­до­во­лен­ням… Нi, її пог­ляд спинив­ся ли­ше на од­но­му мiс­цi сто­ла, а то на се­ре­ди­нi… Там пи­шалась прек­рас­на ки­ти­ця рож, а бi­ля неї ле­жа­ла ве­ли­ка ка­сет­ка [46] з срiб­лом на два­над­цять осiб. Се дiс­та­ла Оле­на вiд Фельсо­во­го ба­ро­на. Вiн пiз­нав її вже, i во­на, як довiд­алась па­нi рад­ни­ко­ва, ма­ла йо­му ду­же спо­до­ба­тись. На ве­сiл­ля не при­був вiн, зви­ня­ючись ду­же при­вiт­но, од­нак обi­цяв не за­бу­ва­ти про мо­ло­дих, ко­ли вже бу­дуть на но­вiм га­здiвствi.