З юних літ Марії - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 3

Одного разу стояла Марія при вікні і гляділа на дорогу. Він мав переходити. Він мешкав близько них, і та хвиля, в котрій переходив, була торжеством цілого дня. Тоді, неначеб море, знималась її душа, росла вгору, потім, побувши в найсильнішім напруженні, замикалась в себе. Коли вже був перейшов, зібралась хутко і вийшла на прохід.

Зима була погожа, і ніжні пласточки снігу снувалися лагідно в повітрі. Вона ішла самітно дорогою за місто і немов чужими очима гляділа вперед себе на гори. А вони стояли прибрані в смереки, на які мирно і надовго сідали сніжини і понависали сріблястим пухом.

Вона думала:

«Там стоїть тепер між ними замок. Він визирає майже цілий з-поміж засніжених смерек. Тепер вже смеркається. Там, в замку, запалено світло, і світло б'є з вікон і уділюється тут і там смерекам. А в замку я, а там десь далі він. І нічого більше. Дивляться на себе. Вона ще не знає напевно, які в нього очі і який погляд. Мати казала, що підуть на вечерок з танцями. Вона страшенно любить гуляти» [2]

Коли вернула додому, другого дня ранесенько встала. Ходила нечутно покоями, де ще - тут і там - дехто спав. Не знала, чого ходила, а супокійно сидіти не могла. Була задумана... соромилася чогось... була вдоволена, але усміх біля її уст був смутний. Раз глянула в зеркало. Вона не любила в зеркало глядіти, бо не любила себе. Неначе жаль до свого обличчя мала ще здавна, здавна. Аж тепер глянула. Очі в неї були втомлені, але нові, відроджені. Отже, так вона виглядала. Він її бачив такою. Між ними була розмова очима. Він заєдно говорив до неї: «Слухай, я тут»,- а вона відповідала послушно: «І я тут».

Почуття покори обгорнуло її. Покори і податливості - неначе це було її вродженим обов'язком - піддаватися. Вона почула себе чимось важним. Тепер вона нараз чимось була... І ніхто о тім не знав. Але вона знала, і він знав. Потім спинився її погляд на великих золотих кульчиках, що перстенями звисали з вух. Чого вона це носила?.. Їй стало того соромно, і вона вийняла їх з вух.

Того самого дня сказала їй одна її товаришка, що незвичайно була прив'язана до неї:

- Маріє!.. Ти вчора була така гарна, як упавший ангел. Так, мабуть, упавші ангели виглядають.

Вона мала якусь блідо-рожевеньку сукню з темно-понсовим оксамитом. І волосячко таке гарне і довге, як шовк...

Марія нічого не сказала. Хто б не сказав їй щось подібне - вона в те не вірила. Порожньо було на тім місці в її серцю, де б мала та віра знаходитися і відзиватися почуттям вдоволення на подібні відзиви.

- Та що там,- відповіла байдужно,- я ані гарна, ані упавший ангел.

Потім крадькома, загородцями, незвичайно осторожно звела ця подруга мову на нього. Якоб звали його. Товаришка оповідала, що він незвичайно здібний має бути чоловік, але дуже гроші любить. Що слабовитий... і що любив раз в своїм життю дуже гарну, замужню жінку. Тепер він тут. За кару. Але він сміється з тих, що укарали його. Тут йому дуже подобається. Не могли краще укарати його, як тим, що дали цей малесенький рай в горах. Він хоровитий. Тут собі коні буде тримати, котрі страшенно любить.

- Але який препоганий! - додала нараз з афектованою відразою.- Як дідько. Я би ніколи не залюбилася в нім. Як іде - то суне,- а лице в нього остре, дуже вже погане...

Марія дивилася на неї уважно, а потім нараз піднялася з свого місця.

- Ні, не так,- сказала. Він не такий...

Сказавши це, встала і, прибравши незвичайно поважну, остру міну з притисненими устами, перейшлася поважно і штивно покоєм.

Товаришка сплеснула руками:

- Слухай... Їй-богу, цілком такий. Ти знаєш, що ти до нього подібна?

Марія перестала усміхатися. Напружилася нараз. В ній прокинулося щось строге, невмолиме і задрижало болісно. Не вірила...

Страшно як любила його.

Не було ночі, де не снився їй, а не було хвилини в дні, де б не думала про нього. І ніколи з ним не говорила. Лиш бачила його, як переходив біля їх хати, а часом стрічала в товаристві. Він ніколи до неї не зближався - і це їй не боліло. Багаті натури ніколи для себе нічого не жадають. Вони б лиш давали, давали й давали,- на те вони і багаті.

Коли бачила його вже здалека, мінилася, поважніла, лід обгортав її душу, і блідла, як полотно... Не тямилася, як минав біля неї і здоровив. А потім, коли минув вже, стогнала з болю.

Одного разу відвідала одна знайома сестру Марії. Го­ворилося про різне. Нараз, коли та знайома осталася з Марією сама, спитала:

- Слухай, Маріє, що з тобою і Якобом?

Вона закаменіла.

- А що би? - каже.

- Та нічого. Але я раз була у пані Н., там було значне товариство. І він був. Нараз він присів до мене - представ собі тоту честь! - він, що з дівчатами лиш так рідко балакає,- і питається: «Скажіть мені, пані, що це за дівчина - Марія?» А я почала тебе хвалити - Марієчко - бо хто б тебе не хвалив? А він каже далі: «Бо це мусить бути незвичайна дівчина. Я її цілком не знаю. Але в неї такі дивні очі... Боже мій... такі чудні... Знаєте, пані, такі, що бачуть геть, геть більше від звичайних людських. Вона мусить бути незвичайно інтелігентна». А коли я затягнула дальше розмову про тебе, сказав мені, що не може женитися, бо в нього мати єврейка і ніколи не згодилася б на це. А він, навпаки, з єврейкою ніколи не женився б.

Марія нічого не відповіла. Ув’яла. Потім цілу ніч плакала. Вдень - тонула в книжках або рисувала. І все його обличчя рисувала. І який би і не вийшов рисунок,- його обличчя. Вона все подібність між ним находила. Між ним і собою...

Але хутко рисування покинула. Воно стало їй нараз таким слабим і блідим проти того, що носила в душі своїй, що треба було мати щось сильнішого, щоб її вдоволило. Тоді вона взялася за перо - і ніколи вже більше не покидала його. Списувала стоси паперу. Не думала над тим, щоб стати якоюсь письменницею. Не розуміла того. В неї не було систематичної освіти, про літературу не мала ясного поняття. Знала лиш одно: їй хотілося писати - і писала. Описувала його і вигадувала преріжні події і акції. Про видання того всього не думала. Не знала, чому би мала те видавати.

Впрочім, їй було того всього встидно, і вона крила і ховалася з тим, як зі злочином. Не могла собі з тим ради дати, що було в ній,- і писала. Незамітно оставалась чимраз більше і більше від товаришок і ровесниць своїх на боці, а потім стала нараз вище від них. Замкнулася від них. Найрадше приятелювала з своєю учителькою - дамою незвичайної освіти і інтелігентною. З нею ходила до пізньої ночі на проходи. Раз хотіла їй висповідатися в своїм «злочині», але потім... замкнулася наново.

Боялася дотику чужої руки на ті місця і боялася тайного глуму. А коли бувала в товаристві, мала це все на думці, і воно паралізувало рухливість її душі, її дотепи і ясність. Ставала похмурою і неприязною, переставала усміхатись і тратила певність у собі.

Лиш хто її дуже добре знав і до кого мала вона велике довір'я,- той зазнав її велику ніжність і багатство почування...

Але не було багато в неї таких, що мала до них довір'я. Все боялася такої хвилі, що, мов невидимий набій, обрушиться в її душу і завдасть гіркого болю, і все зоружувалася проти тієї хвилі і замикалася...

Одного разу спинився повіз Якоба коло дому родичів Марії. Вона це забачила. Була полуднева пора в маю. Він візити складав і приїхав сюди. В першій хвилі пройняла її думка - утечу з хати. По всіх дверях розбіглись її заполохані очі. Куди? сюди? чи туди?.. Чи на там-той бік?.. Але мати, що не могла в першій хвилі вийти проти гостя, що мав от-от спинитись, наказала просити його в гостиний покій. Не було виходу, і Марія мусила запросити.

Він спинився в хаті, а вона стояла проти нього бліда як смерть. Потім попросила дальше. Він ішов мовчки за нею і щось говорив. Тихим, лагідним, спокійним голосом, аж доки мати не з'явилася. Як мати з'явилася, вона сиділа мовчки і гляділа на нього. Щось було в його обличчі, що пригадувало її себе. Щось в нім бракувало. Може, м'ягкості, може, що інше...