Вовчиха - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 4

- Кому, мамо? - спитав Юзько, і по його устах заграв попередній усміх.

- Я дам...

Тут заглянув їй знов Юзько, як ножем, ув очі.

- Ви дасте, мамо? Ви, що й досі жалуєте своїм власним дітям ліпше з’їсти й одягнутись? Ви? Ви? Себе дасте колись, себе... але...- тут урвав,- як підете в землю... але тепер... ви ще нікому нічого не давали, а як дали, то як за рідною мамою жалували. Кому хочете що дати, хочу я знати, і що?

- На боже...- закричала вона,- на боже! Йди геть від мене... ти... злодію!

- Ні, мамо, нам дайте, що ми коло вас працюємо, господь вашого «на боже» не потребує. А коли дасте нам самі, бог і вам, і нам дасть. Так я вам кажу. Ваш син каже.

- Нічого не дам. Працюйте самі, ви молоді... я стара. Не дам, не дам, раз кажу - не дам...

Старий Павло вийшов із хати, зачувши жінчин голос і сварку з синами, взяв свою палицю з закутка і вступив поза поріг. Не казав нічого, лиш висунув праву руку з тою своєю високою гудзуватою палицею поперед себе.

- Тихо! - крикнув рішучим голосом.- Уже мені того галасу за-ба-га-то, забагато! Зараз мені до хати!

І, завертаючись до хати, потягнув їх за собою. Зоя полетіла поперед нього.

- Ой пане господарю ти мій, що більше спиш, як лежиш, ще й ти обзиваєшся? - крикнула.- Замість стати за мене і спитати, де міх кукурудзи, ти підсуваєш мені палицю? Га?

Вона скочила вперед нього й підняла п’ястук. Юзько відсунув її і станув між нею й батьком.

- Як ви нам скажете, чого до міста ходили, чого вбралися зверху в дрантя, а наспід узяли добру одежу, то я вам скажу, хто взяв ваш міх.

- Ая, ая, чого ні з сього ні з того в місто ходила,- заговорив Павло з-за плечей Юзька,- бо по масть могла й Санда відбігти.

- І я, мамо,- докинув Юзько, вдарившися п’ястуком у груди,- і я!

- Пішла, висиділася газдиня та й вернула з порожніми руками. Де закупна твої за те, що взяла з собою? Гм?

Павло підніс гудзувату палицю з-за плечей сина рівно вгору й опустив її. Він не любив сварки, Тепер він був змучений і голодний... І Юзько, той Юзько, котрого всі чогось найбільше любили, ліпше говорив за нього, та й... от уже й Микола вернувся в хату, хай вони з мамою борються. Він до тієї шкоди з міхом із кукурудзою якось не мав гострого серця, не лютився нею. Чи одне було, перебулося й минуло?..

- Я покажу, що купила за те, що взяла з собою,- кричала люто Зоя до чоловіка.- Я покажу, гада­єш, ні?

І, погнавшись у другу, так звану велику кімнату, вернула за хвилин кілька назад. Приступила до сто­ла й вибрала з фартуха закупки, складаючи їх з гримотом за порядком.

- Тут плящинка рому для тата, тут одна булка, тут друга булка, нехай йому вийде на здоров’я... а тут батистова хусточка на голову для Санди, бо вона в мене одиначка, ось по краях як стежкою, з гратка­ми, як її носить і органістиха з Б., а тут пачка, одна для Миколи, а друга для тебе, лайдаку, що серце моє підточуєш і фальшивий, як Юда... а тут... тут... зелена масть.

Юзько звернувся до брата:

- Ади, Миколо, мама нам по пачці купила в Ч., бо тут їх не можна дістати!.. Видиш, мой?

І він підніс Миколі одну пачку високо під ніс.

- Понюхай, мой, бо то чернівецька! Та нічого. Ліп­ше щось, як нічого.

І, засуваючи за широку свою парубоцьку барвну крайку, впхав її так глибоко, що спідсподу випала раптом якась друга. Він схилився і швидко сховав її за пазуху. Перед Зоїними очима се не заховалось, але вона вже мовчала. Юзько, котрого вона найбільше лю­била, був її найбільшим хатнім ворогом.

Про пропалий міх із кукурудзою перестали говори­ти. Газда Павло надармо силувався затвердлими від праці, неповоротними пальцями вибрати затківочку з плящини рому, що, мовби небесне об’явлення згоди й любові, опинилася в саму відповідну хвилю на столі між двома білими крамничними булками й усміхалася до нього.

Санда стояла мовчки й водила по всіх очима. Вона знала, що «знала і що гадала». Та одне було правда. Нащо було мамі бігти «на гвалт» до міста Ч. Вона, Санда, могла дістати ближче і в містечку С. зеленої масті. Могла, йдучи по неї, здибатися з Савкою, пару слів із ним поговорити, а так - мама все і всюди бо­роздить і її, Санди, не питає: «Як тобі, доню, в серці?» Мама тверда, як камінь, не вломиш, не впросиш. Та побачим... Савка хоч не говорить із нею часто, праця все їх обоїх займає, як у залізі сковує... але... але до зими далеко... Савка не уступає з її пам’яті. Мати не хотіла його для неї. Вона се сьогодні завважила. Ма­ти хотіла для неї лише такого, що мав землю. А Сав­ка був тільки добрий кушнір, і, хоч як люди давали йому роботу і славили його за неї, для неї він був нічим. І ще одне. Та й перший челядник коваля, що так само був їй милий, і так само був добрий робіт­ник і їй прихильний - за ним усі сільські дівчата оглядалися, він був співак на все село (не поминаючи й Юзька),- але для її мами був также нічим. «Шкара­лупи» - називала і його, і Савку. Такі, як один, так другий, потребували маєтку й жінки, що мусила б умі­ти читати й писати, а не лише підписуватись. Коли б вона, Санда, вийшла за того або за другого, він би маєток задержав, а її «нагнав би» назад мамі додому. А таких зятів вона не хоче знати. Те, що має Санді світ «зав’язати», ще надійде. Вона ще не двадцятилітня, а по двадцятьох вона, Санда, що - не віддасть­ся? Го-го! Вона зятя з полем хоче, з полем таким, щоб давало стільки, щоб воно й «кожухи», й «ковалів» оплачувало, і «злодіїв» годувало й... «на боже» не забу­вало. От чого вона хоче. А Санда, що вона знає?

Пляшку з ромом одіткали, попили за порядком, не вийнявши й самої Зої, та й помовкли. Зоя, придивившися на всі боки пляшечці, чи багато відпито й на скільки разів могло Павлові стати ліків, заховала її у скриню, Юзько вийшов із хати, Микольцьо набив люльку, а наймолодший Янко подався до худоби й коней.

По вечері, котру Санда подала незабавки, пішов Микольцьо в село. Там проживала одна вбога родина, де були дві доньки... Старша Ганя, як її звали, й мо­лодша - Єленка. До старшої Ганни Микольця вже давно тягнуло. Вона й до нього горнулася. Гарна бу­ла та Ганна. Висока, струнка ростом, вона майже пе­реганяла його, мала великі карі очі, що з-під рівних темних брів, котрі звивались низенько над ними, дивились аж у саму душу. «Добром дивилася вона на кожного»,- говорила про неї сільська молодіж, і ніхто з дівчат у танці не гуляв стільки, що вона. Тут одгуляє вона з одним, а там уже перебирає її другий. Аркана, наприклад, жодна не гуляла так гарно, як вона. Другі дівчата підкидають собою, мов у трясці, а вона мете­ликом хитається проти хлопців, танцюючи його, дарма що ростом висока.

На неї-то впало око Микольця. З нею найрадше гуляв він і розбалакував. Але се не часто траплялося йому. Частіше стояв він ізбоку і придивлявся, як гу­ляли з нею інші. Через батьків, а найбільше через ма­тір, їх усіх трьох братів називали «поляками». А які-то з них були «поляки», коли вони й до церкви заходили, і всі свята святкували православні, й по-українськи говорили, й ноші іншої не знали, як українську. Ех! Скільки разів давались узнаки їм ті «поляки». Було яке весілля в селі в кого, збиралося парубоцтво відсвяткува­ти його, роблено приготування до всього, збиралися музики, то все потайки відбувалася нарада, котрого б то сим разом з «трьох Жмутів» набити, щоб не пхали­ся між них і не закручували дівчатам голови. «Нехай межи поляків ідуть і там собі польських багачок шу­кають, а не між нашими»,- казали. З року на рік по­вторювалося те саме... І хоч би як чесно і спокійно по­водилися, хоч як би їх убрання, українські сорочки бу­ли білі й гарно бережком на комірі, по рукавах та по полах широкими білими цирками пооздоблювані - вони все вважалися тут мов паріями й викликували несмак і невдоволення серед молодого, нежонатого громадянства. Між дівчатами велося навпаки. Хоч і знали вони, що парубоцтво по весіллях не було трьом Жмутам прихиль­не, їм все-таки підхлібляло, коли котрий із «трьох» брав їх у танець. Особливо Юзько. Він нікого й нічого не боявся. Сунув, де сунулися другі, брав, що брали другі, хоч потайки діставав не одного штовханця, що аж ребра через тиждень синіли,- він ішов. Тут усмі­хавсь усміхом, що ти б серце дав за нього, а там усміхався солодко й заразом немов ніж садив тим смі­хом в душу - нічого з ним не вдієш. Се Юзько був, Юзько; а великого зла він «по правді» нікому не робив. Буйне православне парубоцтво вміло се так уладити, що як не сильніше, то бодай по п’ястукові мусило ко­мусь із «поляків» дістатися. Поза тим наставав між ними мир, начеб нічого не було. Коли, було, стрічалися, здоровкались, і в роботі тут і там були помічні одні од­ним, і де б і не йшло про громадські справи, все йшли як один муж. Лише по весіллях не було вступу Жмутам, і женячка з красними багатими дівчатами їм не вдава­лась. Туди Жмутам був вступ заборонений.