Ціпов'яз - Коцюбинский Михаил Михайлович - Страница 9

"Пішло моє доб­ро, - ду­ма­ла На­уми­ха, - шу­мом збігло та вже не вер­неться… Не од­ну я нічку не спа­ла, не оден день гірко пра­цю­ва­ла, здо­ров'ям нак­ла­да­ла, а те­пер де во­но? По­пе­лом узя­ло­ся… В цій хаті зрос­ла я, звіку­ва­ла, заз­на­ла доб­ра й ли­ха… Я ж її са­ма й мас­ти­ла, й виг­лад­жу­ва­ла, пи­ло­чок обд­му­ху­ва­ла, як ди­ти­ну дог­ля­да­ла… Ум­ру, мис­ли­ла я собі, у своїй хаті, де кож­ний за­ка­пе­ло­чок ба­чив мою до­лю й не­до­лю… Та не до­ве­лось… Що ж, з бо­гом не сва­ри­ти­ся, на все йо­го во­ля й змо­га…"

Дитина за­ко­риш­ма­лась на ру­ках в Дом­ни, зап­хи­ка­ла чо­гось, про­ки­нув­шись, а Дом­на так і розілля­лась слізьми.

- Не плач, до­ню, - обізва­лась На­уми­ха, - не по­мо­жеться з пла­чу… Більш на світі землі го­ро­ви­тої, ніж рівної, більш чо­ловік му­сить го­ря прий­ня­ти, ніж ра­дості…

Наумиха не пла­ка­ла. Го­ре по­су­хою впа­ло на її очі, ви­су­ши­ло сльози. А Се­мен сидів і без дум­ки ди­вив­ся на зо­ря­ний обрій, що світивсь ме­жи де­ре­ва­ми. Себ­то, в йо­го го­лові мигтіли якісь шмат­ки ду­мок, про­су­ва­ли­ся якісь не­ясні об­ра­зи, та він ніяк не міг впійма­ти їх, зв'яза­ти до­ку­пи. Врешті, він по­чув, що по тілі йо­го мов ко­маш­ня за­ла­зи­ла. Се­мен за­гор­нувсь у сви­ту, але йо­го взя­ли дри­жа­ки. Він на­ва­живсь зня­тись з місця, обер­нувсь до ха­ти і гля­нув на чорні, по­шар­пані стіни. І враз яс­но, ви­раз­но вда­ри­ла йо­му в го­ло­ву дум­ка: "Згоріла ха­та, згорів хліб…" Се­мен по­чув, що сер­це йо­го рап­том обірва­лось, впа­ло… у гру­дях щось стис­ну­ло, в го­лові зак­ру­ти­лись дум­ки ко­ле­сом, ко­ле­сом… Далі ко­ле­со пішло вільніше, тихіше і за кож­ним ру­хом одк­ри­ва­ло дійсність… Мо­зок Се­менів по­чав вби­ра­ти в се­бе усі найдрібніші под­ро­биці тої дійсності, і з тих под­ро­биць скла­да­лась не­ве­се­ла кар­ти­на йо­го ста­ну, ма­лю­ва­лась без­радісна пришлість…

Семен зняв­ся з місця і по­чав хо­ди­ти вздовж обс­ма­ле­них стін.

- Сину, - обізва­лась На­уми­ха, - не су­муй, не гри­зись… З бо­гом не би­тись… Тре­ба щось ра­ди­ти, а не су­му­ва­ти…

- Знаю, що тре­ба…- наб­ли­зив­ся Се­мен, - та що мені діяти, за що ру­ки за­че­пи­ти?

- Здається мені, що Ро­ман, як був на по­жежі, ка­зав, що по­мо­же… Лісу, ка­зав, куп­лю, чи що… От вже не зга­даю… Пішов би ти до йо­го, по­ра­див­ся…

- Добре, ма­мо, піду…

- Він-бо, той Ро­ман, не та­кий вже й по­га­ний, як я га­да­ла…- ка­за­ла на­че до се­бе На­уми­ха, та Се­мен її не слу­хав; він мірку­вав, що по­ча­ти…

А на сході вже по­ро­жевіло. По­дих­нув пус­тов­ли­вий вітрець, той віщун світан­ня, по­бу­див пташ­ки, де­ре­ва, збу­див і нічну ти­шу від со­лод­кої дрімо­ти та ви­пов­нив її пе­ред­ранішніми го­ло­са­ми.

Почули й коні Се­ме­нові, що мав на світ бла­гос­ло­ви­тись, й заіржа­ли, го­лодні, в повітці.

Семен стре­пе­нув­ся: те іржан­ня на­га­да­ло йо­му, що він зби­рав­ся вчо­ра в до­ро­гу. "А я й за­був! - осміхнув­ся прик­ро Се­мен, - Нев­же оце мені й не їха­ти!.. Як? Щоб я ви­пус­тив з рук та­ку оказію?.. Ніко­ли! Поїду, сьогодні-та­ки поїду, та й годі!.."

Ця дум­ка підбадьори­ла Се­ме­на, і він навіть зас­нув на хви­лин­ку, при­мос­тив­шись на траві під де­ре­вом.

Вранці пішов Се­мен до Ро­ма­на. Ро­ман по­зи­чив гро­шей на ха­ту, ще й обіцяв да­ти ху­ру до лісу під ма­теріал. Се­мен зас­по­коївся тро­хи. Він зва­жив­ся кон­че їха­ти нині до Ме­жи­бо­жа, щоб не опізни­ти­ся. Ска­зав­ши жінці й ма­тері, що він поїде по лісах ог­ля­да­ти, де кра­щий ма­теріал, та за­ба­риться, ма­буть, зо два дні, Се­мен по­дав­ся в свою мандрівку з на­ла­год­же­ним заз­да­легідь "про­шенієм".

З зас­по­коєним сер­цем, пов­ним надії на щас­не скінчен­ня спра­ви своєї, по­вер­тав Се­мен з Ме­жи­бо­жа до­до­му. Прав­да, не все так скла­ло­ся, як жа­да­ло­ся… З царської ро­ди­ни ніко­го не бу­ло в ла­ге­рях, і Се­мен по­дав своє "про­шеніє" най­стар­шо­му ге­не­ра­лові, що весь так і сяв від хрестів та зо­ло­та… Ге­не­рал, спа­сибі йо­му, лю­дя­ний та­кий, ні кри­шеч­ки не сер­ди­тий, узяв "про­шеніє", віддав схо­ва­ти… Уже ж він, пев­но, вірний царський слу­га, уже б він не по­ви­нен зми­ки­ти­ти…

Жваво, з юнацькою енергією, за­хо­див­ся Се­мен ста­ви­ти ха­ту. Він звіз ма­теріал, по­ла­го­див обс­ма­лені стіни, звів дах. Ба­би мас­ти­ли стіни, Се­мен по­ши­рю покрівлю - ро­бо­та кипіла, горіла в ру­ках. Не ог­ля­ну­лись, як ста­ла ха­та ще ви­ща та рівніша за ста­ру. Об­ря­то­вані від ог­ню сніпки ви­мо­ло­ти­ли, зібра­ли тро­хи зер­на, прис­ма­ле­но­го, прав­да, але, змішав­ши з по­зи­че­ним в га­ма­зеї, мож­на бу­ло їсти. Про­со сто­яло ще на полі, ку­ку­руд­зу На­уми­ха теж не ви­ло­ми­ла ще - тож бу­ла надія на при­ва­рок. Е, якось во­но бу­де… Зи­мою мож­на хур­ман­кою за­ро­би­ти яко­го кар­бо­ван­ця, ба­би візьмуть у па­на на бу­ря­ки на відробіток, те­лич­ку мож­на про­да­ти.. Тра якось во­ро­жи­ти… Що ж, жи­вий чо­ловік жи­ве й га­дав…

За кло­по­та­ми, за пра­цею Се­мен й за­був про своє "про­шеніє". Але так ко­ло чес­но­го хрес­та прибіг соцький ти­ка­ти Се­ме­на до ста­но­во­го. У Се­ме­на так і тьохну­ло сер­це.

"Це, ма­буть, відповідь із сто­лиці прий­шла", - по­ду­мав він, поспіша­ючи до ста­но­во­го. йо­му бу­ло і радісно, і бо­яз­ко за­ра­зом, три­во­га здійма­лась у серці, усякі здо­гад­ки сну­ва­лись по го­лові. Се­мен, ма­ло не скру­тив­ся з не­терп­ляч­ки, че­ка­ючи, по­ки ста­но­вий по­обідає. Врешті йо­го пок­ли­ка­но в кан­це­лярію. Ста­но­вий сто­яв се­ред кан­це­лярії з па­пе­ром у ру­ках.

- Ти по­да­вав "про­шеніє" на царське ймен­ня? - пос­пи­тав він у Се­ме­на.

- Я.

Становий пок­лав папір на стіл і гля­нув на Се­ме­на.

- А те­пер ска­жи мені, що ти маєш ка­за­ти ца­реві?

- Сього я ніко­му не ви­яв­лю, ва­ше бла­го­родіє, опріч ца­ря са­мо­го.

- І мені не ска­жеш?

- Ні!

- А як я тобі зве­лю?

- І тоді не ска­жу…

Становий зди­во­ва­ним пог­ля­дом змірив Се­ме­на від го­ло­ви до п'ят, на­че не сподівав­ся та­кої упер­тості.

- Тут прий­шла відповідь на твоє "про­шеніє", - ска­зав він врешті, схи­лив­шись над сто­лом і роз­див­ля­ючись в па­пе­рах.

Семенові за­та­му­ва­ло дух у гру­дях. В го­лові роєм за­ме­ту­ши­лись різно­родні дум­ки, ви­пе­ред­жа­ючи зміст відповіді, очі нес­покійно сте­жи­ли за ру­хом пальців ста­но­во­го, що ше­лестіли па­пе­ра­ми… В ше­лестінні то­му при­чу­ва­ло­ся Се­ме­нові: приїзди, роз­ка­жи свою таємни­цю… Страх об­гор­нув Се­ме­на. Се­мен чув, що не вит­ри­має дов­го на­ту­ги, в якій бу­ли йо­го нер­ви…

А ста­но­вий, як на те, по­ва­гом пе­ре­ки­дав лист­ки па­пе­ру, на­хи­лив­шись над сто­лом, на­че за­був на Се­ме­на.

- Прийшла відповідь…- обізвав­ся, врешті, ста­но­вий. - Ве­ле­но мені об'яви­ти тобі, що "про­шеніє" твоє "остав­ле­но без послєдствія".

- Як се… "без послєдствія"? - не зро­зумів Се­мен.

- А так… приз­на­ли, зна­чить, що во­но не слуш­не, не вар­те ува­ги, і ка­за­ли мені оповісти­ти те­бе про це".

- Так і стоїть у то­му па­пері?

- Так і стоїть, - усміхнув­ся ста­но­вий. - Ну, чо­го ще че­каєш? Дізнав­ся та й йди собі з бо­гом! - до­дав він.

Але Се­мен не по­во­рух­нув­ся та лиш ди­вив­ся на ста­но­во­го ши­ро­ко розп­лю­ще­ни­ми очи­ма, пов­ни­ми ост­ра­ху, жа­лю, роз­пу­ки.

- Соцький! - гук­нув ста­но­вий, стри­во­же­ний не­пев­ним Се­ме­но­вим пог­ля­дом.

Вбіг соцький.

- Ти знаєш сього чо­ловіка?

- Знаю, ва­ше бла­го­родіє… Ад­же це Се­мен Во­рон, з на­шо­го-та­ки се­ла…

- Як він там у вас?.. Чи в йо­го всі вдо­ма? - пок­ру­тив пальцем ста­но­вий ко­ло чо­ла. - Зай­ця, ча­сом, в го­лові не­має?.. Га?

- Ні, ва­ше бла­го­родіє, не поміча­ли… Лю­ди­на спокійна…

- Ну, то йдіть собі з бо­гом…

- Ходім! - торк­нув соцький Се­ме­на, відчи­ня­ючи двері.