Ціпов'яз - Коцюбинский Михаил Михайлович - Страница 4

За кілька хви­лин Ро­ман опи­нив­ся у па­на Ян­ковсько­го. Але там стріла йо­го нес­подіван­ка. Па­нок за­тяв­ся, що не про­дасть землі ніко­му, опріч Се­ме­на, бо Се­мен умо­вив­ся та дав зав­да­ток, а па­ни Ян­ковські не звик­ли ла­ма­ти сло­ва. На­да­рем­не Ро­ман да­вав більшу ціну, на­да­рем­не упев­няв па­на, що Се­мен не мав гро­шей, що він крутій і т. ін. Пан не по­хит­нувсь. Ро­ман, лю­тий та ска­же­ний, прок­ли­на­ючи бра­та, вибіг від па­на Ян­ковсько­го і не помітив, як самі но­ги за­нес­ли йо­го на ни­ву, що, мов здо­ро­во­го зу­ба, ви­ри­вав її в нього Се­мен.

"От і ку­пив, от тобі й ни­ва! - ду­мав Ро­ман, хо­дя­чи вздовж та по­пе­рек по­ля. - І як це мог­ла лу­чи­ти­ся мені та­ка при­го­да?! Мені, що вміє кож­но­го об­ду­ри­ти, кож­но­го підвес­ти… І це я з моїм ро­зу­мом ло­вив га­ви, ко­ли та­ке, що не вмів штирьох до­ку­пи склас­ти - ціпов'яз, - з зубів ви­дер мені ни­ву!.."

І рап­том уяв­ляється йо­му, що Се­мен оре на цій ниві; йо­го плуг блис­ку­чим ле­ме­шем ріже по­ле ски­бу за ски­бою. "Ні, він не зем­лю крає, він сер­це моє крає", - ду­мав Ро­ман. І йо­му од­ну мить здається, що він по­чув би тоді в ру­ках та­ку міць, що од­ною ру­кою вхо­пив би і плуг, і ко­ней, і Се­ме­на та шпур­нув би ни­ми да­ле­ко-да­ле­ко, геть за чужі різи!.. А то пе­ред очи­ма йо­го став дру­га кар­ти­на. Йо­го ни­ва й панська - то од­на Ро­ма­но­ва ни­ва; а на тій ниві рос­те-зрос­тає, як ру­та зе­ле­на, буй­на пше­ни­ця і хви­люється на вітрі мо­ло­дим ко­ло­сом по роз­ло­го­му по­лю… А сер­це в Ро­ма­на рос­те уго­ру від надії, а в ки­шені не­мов бряж­чать уже гро­ши­ки любі… "Ні, не моя ни­ва! не моя! а то­го… бо­дай йо­му все зле та ли­хе!.. Хай ку­пує, хай ку­пує!.. - ска­женіє Ро­ман. - Хай!.. і гроші дам!.. аяк­же, дам!.." А тим ча­сом по го­лові сну­ються якісь ду­ми, що то зби­ра­ють на чолі зморш­ки, то роз­гор­та­ють їх… "Хай ку­пує!.."

Роман хо­дить по по­лю і не знав, чи то но­ги но­сять йо­го, чи дум­ки, що літа­ють по го­лові, своїми крильця­ми до­по­ма­га­ють йо­му. Врешті, він стає, рішу­че б'є се­бе по ки­шені і ка­же, якось не­пев­но осміха­ючись: "Дам!.."

Роман за­раз-та­ки побіг до На­уми­хи. Він зас­тав ще Се­ме­на. На­уми­ха по­ра­лась біля печі, го­ту­ючи ве­че­рю.

Роман тро­хи зас­по­коївся вже і хит­ри­ми очи­ма пог­ля­дав то на матір, то на бра­та. Вид­ко бу­ло, що він має якусь дум­ку, якої не хо­че ви­яви­ти. Се­мен та На­уми­ха зди­ву­ва­лись тро­хи, вздрівши Ро­ма­на по такій гострій відповіді бра­тові. Але Ро­ман ка­зав, що він помірку­вав­ся, по­ра­див­ся з жінкою і оце прий­шов дізна­ти­ся, чи справді Се­мен ку­пує зем­лю, а як­що ку­пує, то скільки пот­ре­бує гро­шей. Се­мен зрадів та про­хав бра­та сіда­ти, але На­уми­ха чо­гось бу­ла ли­ха і со­ва­ла бідни­ми гор­щи­ка­ми так, що во­ни аж си­ча­ли.

Роман по­ба­вив­ся дов­гим срібним лан­цюж­ком від го­дин­ни­ка, полів у ки­ше­ню і ви­тяг звідти шкіря­ний пу­ля­рес.

- Гроші єсть, - ска­зав він, за­раз же хо­ва­ючи пу­ля­рес, - та от ли­хо, що з ки­шені во­ни го­роб­цем ви­пурх­нуть, а на­зад їх й во­лом не за­тяг­неш!.. Те­пер так: зро­би ко­му ви­го­ду, а собі клопіт… Те­пер, як­що потрібні тобі гроші, побігаєш не день, не два, ви­со­ло­пив­ши язи­ка, за­ким по­зи­чиш у жидів… А про­цент дай, та ще та­кий про­цент, що аж пальці зна­ти, що аж в го­лові зас­вер­бить від то­го про­цент­на… Я… чо­му? Я для бра­та рідно­го й пуч­ки, мов­ля­ли ви, врізав би… Я гроші дам, та нв дур­но, бо й ме­не шко­да… Те­пер та­кий світ, що й на во­ло­син­ку не­ма дур­ниці… Те­пер ко­мерція!..

- Світ та­кий! - сер­ди­то обізва­лась На­уми­ха від печі. Світ усе од­на­ко­вий, то йно лю­ди такі нас­та­ли… Що брат, що жид - од­на ціна!..

- Цитьте, ма­мо!.. Він та­ки прав­ду ка­же, що без про­цен­та ніде не по­зи­чиш, Кра­ще ж мені йо­му зап­ла­ти­ти, ніж жи­дові… Та, мо­же, він й спус­тить мені де­що. Ка­жи, Ро­ма­не, по-бо­жо­му, що візьмеш на рік від сотні? - обер­нувсь Се­мен до бра­та.

- А що тобі ка­за­ти?.. Те­пер усе де­ше­ве, тільки гроші до­рогі. Так, не для те­бе, візьму за сто - сто двад­цять…

- А я ж не ка­за­ла?! - сер­ди­то бурк­ну­ла На­уми­ха, су­нув­ши гор­щи­ком в піч.

Семен чу­хав по­ти­ли­цю. Ба­га­то! Сильно ба­га­то! А він же га­дав собі, що брат не зап­ра­вить та­ко­го жидівсько­го про­цен­та…

- Про ме­не, по­зи­чай­те гроші в жи­да, я не бо­ро­ню! Мо­же, жид й дур­но по­зи­чить!

Роман підвівся з ла­ви і зро­бив та­кий рух, на­че він глиб­ше запх­нув гроші в ки­ше­ню. Хіба він на­би­вається з грішми?.. Не хо­тять - і не трой­ка! Ба­ба з во­за - ко­ням лег­ше… Ого! Гроші та­кий крам, що ку­ди не потк­нись, скрізь до їх ла­сих пов­но! А то й по­ле­жа­ти мо­жуть: ні їсти, ні пи­ти не про­сять… Ет, хотіло­ся зро­би­ти ви­го­ду бра­тові, за спа­сибі більш, як ка­жуть… А тут - на тобі: про­цент ве­ли­кий!.. Глядіть мен­шо­го!..

Роман на­ла­пав шап­ку і на­ва­жив­ся тіка­ти. Се­мен жах­нув­ся: ще справді брат розгнівається та не по­зи­чить гро­шей, а в жидів і за та­кий про­цент не знай­деш! Він ки­нув­ся до бра­та.

- Та годі ж бо, годі! Навіщо гніва­ти­ся? - укоську­вав він Ро­ма­на. - Я йно ка­зав: ко­би мен­ше; а як не кож­на, най бу­де, як хо­чеш! Ку­ди там мені по жи­дах біга­ти!.. Ро­ман вти­хо­ми­рив­ся.

- Я йно для те­бе, Се­ме­не, це роб­лю, ба­жа­ючи тобі по­жит­ку з то­го грун­ту, що ку­пуєш, - ка­зав Ро­ман, див­ля­чись вбік хит­ри­ми очи­ма, в кот­рих миг­ну­ла якась по­таємна дум­ка. - Я дру­го­му зро­ду-віку не по­зи­чив би!..

Закликали свідків, при­нес­ли мо­го­рич; ко­ло сто­лу зня­лась бесіда. Тільки ста­ра На­уми­ха сто­яла не­ве­се­ла біля печі, не об­зи­ва­ючись й сло­вом. Чо­гось їй бу­ло сум­но, чо­гось бу­ло жур­но. На­че віщу­ва­ло сер­це якесь ли­хо нес­подіва­не.

"Справді світ інший нас­тає, - ду­ма­ла ста­ра, - бо брат в бра­та дурнісенько гроші цу­пить, не со­ром­ля­чись ні лю­дей, ні бо­га. Ко­ли б ще Се­мен не заш­морг­нув­ся тою по­зич­кою, як на­ли­га­чем за шию… Щось мені тая ка­те­рин­ка, як жа­ри­на, пуч­ки пе­че, - ду­ма­ла во­на, за­гор­та­ючи в хус­ти­ну гроші, що дав Се­мен до схов­ку. - Не моя це ди­ти­на, не моя! - ка­за­ла ста­ра собі, сте­жа­чи очи­ма за Ро­ма­ном, що, не­пев­но осміха­ючись, ви­хо­див у двері. - Не йму я йо­му віри, не прав­дою він ди­ше".

А Ро­ман йшов і роз­ва­жав щось; дум­ки сну­ва­ли­ся по йо­го го­лові, як чов­ник поміж ос­но­вою. Він ста­вав на до­розі, щось мим­рив під но­сом, щось мірку­вав… "А зем­ля та­ки му­сить бу­ти моєю!" - закінчив він рішу­че і пішов далі.

Семен ра­дий був, що все скінчи­лось до ла­ду. За два тижні він од­ру­жив­ся з Дом­ною, ки­нув служ­бу в еко­номії і, осе­лив­шись в батьковій хаті вкупі з На­уми­хою, не раз з вдячністю зга­ду­вав Ро­ма­на, що не тільки до­поміг ку­пи­ти грунт, але й на весілля по­зи­чив трид­цять кар­бо­ванців.

В хаті теп­ло: від печі йде дух, роз­хо­диться по всіх за­кут­ках. Ка­га­нець, потріску­ючи, мля­во бли­має на припічку, нерівно ося­ває ха­ти­ну. Гар­но та ми­ло в та­ко­му напівсвітлі, при­мос­тив­шись ближ­че до печі, вес­ти лю­бу роз­мо­ву дов­гим зи­мо­вим ве­чо­ром. Згад­ки самі зри­на­ють в пам'яті, сло­ва самі іллються. Отож і На­уми­ха з невісткою, си­дя­чи за ку­же­лем, звіря­ли­ся од­на одній з сво­го ко­лишнього… Чор­ний кіт со­лод­ко спав на припічку біля ка­ган­ця йо­му бу­ло бай­ду­же, що хо­лод­на зи­ма за­зи­ра­ла крізь вікна білим мо­ро­зом. Ти­ша та спокій гос­тю­ва­ли в хаті. І чо­му той спокій, ти­ша тая не увіллються в сер­це Се­ме­но­ве? Чо­му те сер­це не хо­че вдо­вольни­тись своїм близьким щас­тям, чо­го во­но скоріше б'ється від од­ної мрії про щас­тя дру­гих, чу­жих лю­дей, щас­тя, що, мо­же, й не до­ве­деться Се­ме­нові по­ба­чи­ти йо­го?.. А хіба він знає, чо­го се так?!

На який­сь час після то­го, як він од­ру­жив­ся з Дом­ною, "дурні дум­ки", що ще зма­леч­ку му­чи­ли йо­го, по­чез­ли. За­ко­ли­са­ний ро­дин­ним щас­тям з лю­бою дру­жи­ною, Се­мен за­був на свої ко­лишні тур­бо­ти. Та от те­пер, бог зна звідки, знов з'яви­лись ті дум­ки, обсіли йо­го, на­ма­га­лись відповіді.